Про предмет «Основи християнської етики» я дізнався 2003р. Тоді я працював у християнському центрі реабілітації наркоманів і алкоголіків у м. Острозі. У мене тоді виникло запитання: чому для реабілітації наркоманів і алкоголіків прикладається так багато зусиль, а от роботу з попередження наркоманії й алкоголізму не ведуть на належному рівні.
На той час у НаУ «Острозька академія», на кафедрі релігієзнавства, почали готувати вчителів християнської етики, і я вирішив вступити туди навчатися. Це був авантюрний крок з мого боку, адже мені було вже 48 років і в школі я вчився далеко не на відмінно, до того ж 9-11 класи закінчував у вечірній школі робочої молоді. Однак ці й деякі інші факти тільки зміцнювали мою віру в те, що вступити в Академію й успішно закінчити навчання можна тільки тоді, якщо на те буде Божа воля. І Бог благословив мене: я успішно закінчив магістратуру, а християнську етику почав викладати, ще навчаючись на 3-му курсі.
Тоді про цей предмет було ще мало відомо. Крім того, його релігійний відтінок викликав обережність і деякі побоювання з боку адміністрацій шкіл, які боялися створити міжконфесійну напругу.
Я вдячний професору Василю Миколайовичу Жуковському за те, що, наставляючи нас, випускників університету, він рекомендував нам самим бути активними в рекламі християнської етики, для того щоб нас помітили й включили цей новий на той час предмет у навчальний план школи. На той час мені для цього потрібно було зібрати якомога більше підручників й іншої методичної літератури з християнської етики й поїхати в школи Луганської області.
Бесіда із завідувачем відділу освіти м. Брянки закінчилася тим, що він дав добро на викладання християнської етики в усіх школах, що перебували в його підпорядкуванні. Для мене це було великою несподіванкою. Я взявся викладати в п’яти школах. Усі вони були розташовані в різних населених пунктах. В інших школах уроки християнської етики почали проводити пастор однієї з помісних церков і мій товариш — студент-першокурсник кафедри релігієзнавства НаУ «Острозька академія». Діти нас приймали з великою радістю. Педагогічний колектив спочатку ставився насторожено, але потім ми знайшли спільну мову. Там я почав осягати мистецтво педагогіки.
Перше, на що звернув увагу, — це індивідуальна особливість кожного учня. Адже ми часто забуваємо, що індивідуальність, — це невіддільна особливість кожної людини. Ісус Христос — Єдинородний Син Божий, тобто, Він єдиний і неповторний, подібного Йому не було, немає й ніколи не буде. Людина, як образ і подоба Божа, має таку ж особливість — бути неповторною. Зі своїм світоглядом, характером, смаками та вподобаннями… І ось такий різноманітний народ Бог поєднує в Христі Ісусі. Тільки Його принципи, закладені в проповіді Євангелії, гарантують гармонію в розвитку стосунків у сім’ях, шкільних колективах, соціумі в цілому.
Саме на такій основі базується моя програма викладання християнської етики. Тому я цілеспрямовано фокусую її на розвиток особистості учня. Насамперед, я прагну знайти з учнями спільну мову. Уважаю, що прірву між поколіннями або віковими групами люди створили через лінь. Ця штучна перешкода звільняє старше покоління від необхідності вникати в суть життя молоді, витрачати на це час і нерви. «Хіба вони можуть розуміти щось серйозне зі своїм дитячим мисленням?» — І ми вирішуємо життєво важливі питання замість них.
Друга причина розколу набагато глибша: адже для того, щоб зрозуміти філософію життя іншого покоління, необхідно відкинути упередженість із амбіційністю свого превалюючого положення й схилити вухо до вібрації життя тих, хто по той бік прірви.
На мою думку, ця проблема й стає головною перешкодою до впровадження в школах системи освіти з акцентом на розкриття особистісного потенціалу кожного учня. Хіба може вчитель досягнути результату, застосовуючи найсучасніші інтерактивні методи навчання, маючи для цього повний комплект технічних засобів, якщо між ним і класом немає контакту, якщо у них різне розуміння вирішення питання. А подати руку взаєморозуміння повинен сильніший, але як часто я не готовий це зробити… «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерті? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого. Тому-то я сам служу розумом Законові Божому, але тілом закону гріховному» (Рим. 7:24-25). Дехто думає, що гріх — це лише аморальні вчинки. У цьому випадку говориться про життя за тілом, життя для задоволення своїх плотських потреб, і це застеляє очі на бачення потреб того, хто перебуває поруч, у цьому випадку — на потреби учня. Тому, для того щоб упровадити нові принципи в педагогіці, насамперед необхідно працювати з викладацьким складом у сфері його духовного виховання, з метою переоцінки цінностей.
Сергій Якушенко,учитель християнської етики Волосківської ЗОШ І-ІІ ст., Острозький р-н, Рівненська обл.