У нашому житті часто трапляється, що ми думаємо, ніби щось знаємо. Але приходить момент життя — і ми несподівано відкриваємо для себе, що насправді ми нічого й не знаємо. І таким чином стверджуємо закон, який вивів ще Сократ: «Я знаю, що я нічого не знаю…»
Подібне щось із постаттю Григорія Сковороди. Його творчість вивчають у школі, усі знають, що він мандрував і навчав людей, що він був першим українським філософом. Проте далі цих куцих знань ми не йдемо. І з подивом у якійсь книзі читаємо, що він, виявляється, був світочем свого часу, що його не любили діячі церкви і не розуміли сучасники. І тоді ми задаємось питанням — хто ж він, цей чоловік, про якого, здається, так багато відомо, і, проте, який і досі залишається до кінця непізнаним і недооціненим? І чому людину, яка основою свого життя вважала Біблію, не любили церковні діячі того часу?
Читаючи сучасних дослідників творчого спадку Григорія Савовича Сковороди, диву даєшся від того, на скількох античних авторів знаходять посилання сучасники у творах філософа. Це і Сократ, і Аристотель, і Платон, і Спіноза, і Сенека, і Плутарх. Проте зразу ж впадає у вічі те, що відкидається очевидний факт, який надзвичайно рельєфно виступає у творах автора, — це посилання на Біблію і на стосунки людини із Богом. Саме це у творчості Сковороди є головним лейтмотивом.
Чому сучасні дослідники ігнорують цей факт? Бо, видно, не до кінця розуміють ідею, що рухала всіма філософами світу. А вони ж хотіли віднайти сенс життя і Істину в світі. А всі ці пошуки зібрані й відкриті на сторінках Святої Книги. Тому-то так легко сплутати роздуми Сковороди із перифразом того ж Платона чи ще когось. Бо пошуки істини приводять нас до якогось ідеалу, ні, не так, — Ідеалу, що має уособлювати в собі всі ці поняття. Біблія теж це стверджує, проте, на відміну від сучасного світу із його розмитими розуміннями Істини й Абсолюту, вона чітко відповідає — це Бог.
І ця відповідь, немов аксіома, прослідковується в житті, ученні й роздумах мандрівного філософа, який усе життя присвятив тому, щоби навчити людей, найперше, любити Бога і жити із Ним. Він завжди носив із собою лише дві речі — Біблію і сопілку, з якими проводив увесь свій вільний час і яким віддавав усі свої сили.
Народився майбутній філософ 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи на Полтавщині в простій козацькій сім’ї. З дитинства відзначаючись великою побожністю і маючи нахил до науки, він уже в 12 років був відданий на навчання в Києво-Могилянську академію. У ній він, із перервами, навчався 19 років (аж до 1753 р.), так і не закінчивши повного курсу навчання. Він і сам себе жартома називав «вічним студентом». Проте саме там, у стінах академії, молодий Григорій здобув блискучу освіту, вивчив декілька мов (зокрема грецьку, латину, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші), адже його вчителями були світочі того часу — філолог Симон Тодорський, ритор і поет Сильвестр Ляскоронський, філософи і богослови Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський. Під впливом вивчення античної культури, сформувався творчий стиль майбутнього митця. Він обрав не стиль академічного трактату, а байку, вірш, притчу, діалог.
Обдарована особистість з неабияким музичним хистом, Сковорода в 1741 р. був запрошений півчим до придворної капели в Петербурзі. Проте вже через три роки повертається у Київ, щоб продовжити навчання. Та йому не вдається це зробити, бо в 1750 р. у складі царської місії під проводом Ф. Вишневського їде спочатку до Угорщини, пізніше — до Словаччини й Австрії. Дехто із його сучасників стверджував, що він також подорожував Польщею, Німеччиною та Італією.
Але саме після повернення з-за кордону він починає писати: перекладає Плутарха й пише перші свої твори. На той момент він має для цього достатньо часу, адже починає працювати професором у Переяславі й у Харкові.
1 липня 1753 р. написаний перший датований вірш Сковороди, присвячений призначенню Іоанна Козловича єпископом Переяслава. У той же період була написана книга «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной».
Саме тоді він познайомився із Михайлом Ковалинським, що став його вірним учнем, а після смерті — першим біографом. Власне, на його працях і базуються всі наступні біографії Сковороди. Ось яку характеристику дає Ковалинський учителеві: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав» («Житіє Сковороди»).
Маючи рішучий характер і не боячись відстоювати свої думки, Григорій Сковорода не один раз вступав у протиріччя із тогочасними можновладцями, що призводило до звільнення із посад. Так, 1754 р. внаслідок своєї непоступливості був звільнений із Переяславської семінарії. Проте чутки про молодого і талановитого учителя розповсюджуються швидко, і Сковороду зразу ж запрошує поміщик Степан Томара навчати його дітей.
У маєтку Каврай, яким володів Томара, Сковорода прожив рік, а потім поїхав до Москви, щоби відвідати Троїце-Сергіїву лавру. Та через рік він знову вернувся до маєтку, де продовжив учителювання. Перебуваючи на посаді вчителя, філософ набув слави непересічного оригінального мислителя і талановитого педагога. Про нього знали, як про знавця і любителя Біблії і простого життя. Адже він не мав пишних шат, ходив, як прості люди, босоніж, вставав до сніданку і споживав просту, селянську їжу. Окрім того, він був завжди веселий, шанобливий до всіх без винятку, завжди любив зі всього виводити мораль і товаришував із людьми, що мали «щиру побожність без марновірства, вченість без чванливості».
Через рік уже відомого письменника й мислителя запрошують у Харків на посаду вчителя поезії у Харківському колегіумі. Саме з цим навчальним закладом пов’язані його поневіряння, що призвели до мандрівного способу життя. Через чвари із керівництвом, зокрема, з архімандритом Гервасієм, він то викладав у закладі, то залишав його. І так продовжувалось до 1769 р., коли Сковорода остаточно покинув колегіум і почав мандрувати Україною. Саме в цей період він пише низку своїх творів: «Начальная дверь ко христианскому добронравию», філософські діалоги «Наркисс» і «Асхань», у яких відкриває своє розуміння світу.
Хоча твори митця і друкують, проте офіційна цензура не схвалює їх і називає «противними Святому Писанню й образливими для монашества». Дехто дорікав Сковороді за пантеїзм. Дехто відкрито звинувачував у насміханні над тогочасними цінностями. Адже нерідко в його творах можна було знайти не лише критику, а й досить дошкульну іронію на тогочасні погляди на Бога та поклоніння Йому. А слова про те, що всі люди перед Богом рівні й розподіл місць біля Його престолу є гріхом, викликали обурення тогочасної релігійної верхівки.
Річ у тім, що ці твори виходили за рамки існуючого суспільного стереотипного мислення. Адже в його творах чітко простежуються європейські протестантські мотиви: благословення будь-якої праці, необхідність пізнати Бога, критика мертвої релігійної схоластики, засудження релігійної нетерпимості, неправославності. Звісно, такі думки та ідеї виникли в нього після подорожі країнами Європи і знайомства зі світовою культурною спадщиною, яку він міг досліджувати на мовах оригіналу. І, таким чином, він входив у конфлікт із тогочасною релігійною думкою, що ділила всіх на «православних» і «неправославних». А Сковорода вчив, що вічна Правда проявляється на цьому світі в різних виявах.
У своїх творах він спирався на Біблію і на ті філософські висновки, що випливали зі сторінок цієї Книги:
«Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі».
«Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом».
«Святість життя полягає в робленні добра людям».
Починаючи із 1769 р. і до дня своєї смерті у 1794 р., Григорій Савович Сковорода веде мандрівний спосіб життя. Багато хто із можновладців того часу хотів, щоби ця відома особистість завітала до його господи. Іноді він приходив і залишався на деякий час, проте ненадовго. Більшу частину часу він подорожував і вчив простих людей слухати і слухатись Бога. Щоби почути мандрівного вчителя, люди часто сходились із усіх околиць, і слава його розносилась далеко за межі України.
Кажуть, що одного разу до нього приїхав сам Потьомкін і привіз запрошення від Катерини ІІ завітати до Петербурга. Філософа знайшли на лужку, на якому паслись вівці, а сам він грав на сопілці. Вислухавши Потьомкіна, Сковорода спокійно відповів: «Скажіть цариці, що мені дудка і вівця дорожчі царського вінця».
Саме в подорожах він написав багато своїх релігійно-філософських трактатів: «Діалог про древній світ», «Розмова п’яти подорожніх про щастя у житті» «Харківські байки», «Алфавіт, чи буквар світу», «Ікона Алківіадська», діалоги «Боротьба архістратига Михаїла із сатаною», «Суперечка біса з Варсавою», «Убогий жайворонок», «Вдячний Еродій», «Потоп Зміїн», «Книжечка Плутархова про спокій душі».
Навесні 1794 р. художник Лук’янов вмовляє Сковороду, який саме гостював у селі Пан-Іванівка коло Харкова, написати його портрет. Там, у садку садиби Срезневських, він власноруч викопав могилу, в якій попросив себе поховати. Кажуть, що на слова господаря про те, що його думки про смерть — то дурниця, Сковорода відповів: «Пора, друже, закінчити мандрівку, і так усе волосся ізлетіло з бідної голови від мордування, пора упокоїтися!»
Наступного дня він не прийшов на сніданок. Занепокоєні господарі знайшли тіло філософа у його кімнаті. Так, 29 жовтня 1794 р. відійшов до Бога видатний мислитель і вчитель Григорій Савович Сковорода. На могилі він заповів написати: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Творчий спадок філософа неможливо зрозуміти, не прийнявши його бачення світу, яке випливало із Біблії. Адже, як він учив, між макрокосмосом (тобто видимим світом, який вміщає безліч непотрібних і порожніх речей) і мікрокосмосом (тобто внутрішнім світом людини, який може бути навіть більшим за весь макрокосмос), неначе посередник, лежить Біблія, як одкровення Божої Істини і Щастя.
І людина може жити лише у два способи: або по-світськи — тобто, у гонитві за оманливими регаліями і марними речами, або по-Божому — знайти спасіння і праведність. Лише життя по-Божому дає можливість людям віднайти правильний погляд на все, подолати гріх і зректися злої волі. Для Сковороди цей шлях був не в розумі чи знанні, а у вірі й любові до Бога. А найвищою мудрістю є «філософствування у Христі», тобто роздуми про Христа і життя із Ним, оскільки Христос і є Істина. І найближчий шлях до Бога — через власне серце, через відкриття в ньому образу Божого. Здобувши це «нове серце», людина стає «дитиною (сином) Божою», «обожнюється», «змінюється».
Не приймаючи чи не бажаючи зрозуміти таке бачення духовності світу, ми наражаємося на небезпеку знову й знову приписувати Сковороді ідеї античних філософів і записати його чи то у великі моралісти свого часу, чи то в мудреці, які, як завжди, народжуються не у свій час. А ту цілісність життя і душі, розуму і вчинків, які він мав, все одно не знайдемо…
Олег Блощук
«… істина завжди в малолюдному числі просвічених Божих людей царювала і царює, а світ цей (її) прийняти не може. Збери перед собою усіх художників та архітекторів і пізнаєш, що художня істина не в багатьох місцях перебуває, а найбільшу їхню юрбу обіймає невігластво, а не мистецтво».
«…Весь світ складається з двох натур: одна — видима, друга — невидима. Видима натура зветься твар, а невидима — Бог. У стародавніх [людей] Бог звався «розум всесвітній». Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина…»
«Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган… вона — аптека, наповнена Божою премудрістю для лікування душевного світу, що не можуть вилікувати ніякі земні ліки».
«Люди в житті своїм працюють, метушаться, утаюються, а нащо — багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то з усіх людських затій, скільки їх там тисяч не буває, є один кінець — радість серця».