Бог створив людину, щоби вона відображала Його. Уже на перших сторінках Господньої книги сказано про це: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» [1].
Усе єство людини мало б проголошувати великого Бога. Тобто все, чим наповнений Бог і що Він заклав у людину, повинно було б виявлятися у її житті. Для цього серце людини повинно було битися в унісон із Божим. Адже коли серця б’ються в унісон, не потрібно спеціальних знаків того, що ви йдете в одному напрямку чи робите однакові речі, — бо ви й так живете одним життя, маєте спільну мету, однакове бачення, єдиний шлях і сумісні цінності. Коли беруть шлюб двоє молодих людей, то часто звучать подібні слова в обіцянках одне одному: «Будемо єдиними в усіх колізіях життя, разом аж до смерті, щоб твоє стало моїм, а моє — твоїм…»
Так Бог хоче, щоб людина жила тим, що Він дав їй: Божим життям, думками, вчинками прагненнями, баченням, а сім’я була відображенням тих стосунків, які Бог має у Святій Трійці.
Але потім прийшов у життя людей гріх і невдовзі заполонив собою усе їхнє єство — «від підошви ноги до голови» [2]. Пророк Ісая, передаючи слова Бога, говорить, що нас і потрібно було би вдарити, щоб привести до тями, проте немає такого місця на нашім тілі, яке не вразив би гріх. Це знають усі — не всі хочуть визнати. Усі люди протягом історії людства намагалися боротися з гріхом. Різними способами і шляхами. Але це їм ніяк не вдавалося. Бо гріх оселився не де-небудь, а в серці людини. А ми знаємо, що серце — центр життя. Тому все життя стало пронизане гріхом.
Серце людини перестало битись із Богом в унісон. І навіть тоді, коли людина думала, що вона знайшла спосіб синхронізувати свій і Божий погляд на життя, насправді виходило, що різниця все одно є. Грішне серце завжди веде людину на шлях автономії, незалежності від Бога, бажання самій знайти сенс речей і законів, самій їх інтерпретувати і визначати, що головне, а що другорядне.
Оскільки людське серце стало неспроможним битися в унісон із Божим, то премудрий Бог визначив інший шлях. І Його серце забилось із людським в унісон, Сам Бог зійшов до людей. У невеликій печері поблизу Віфлеєма забилось серце Божого Сина, що прийняв нашу подобу.
Народжене Немовля мало пройти наш шлях, проте так, як Його задумав Бог, і відчинити нам двері у вічність, які ніхто вже не зможе зачинити. Це Немовля стало Шляхом для спасіння і вічним Життям для всіх, хто повірить Йому.
Це був крок Божої невимовної любові. «Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» [3]. Тієї любові, яку Він, як люблячий Батько, визначив Сам у Собі, нам до кінця не зрозуміти ніколи. Ніхто не міг на Нього вплинути й примусити. Ніхто не міг у Нього вимолити й переконати. Ніхто й ніколи. Господь, як Володар усього сущого, Сам забажав відкрити нам цей шлях. Він Сам захотів пройти наш шлях, розділивши всі незгоди, радості й болі.
Це земне серце билось трохи більше тридцяти років, щоб зупинитися на хресті, у страшних муках. Його вороги думали, що таким чином позбудуться цього серця навіки й зможуть заспокоїти свої серця, які відчували нестерпний дисонанс. Та зупинившись у людському тілі на хресті, воно продовжує битись у вічності, на троні Слави і Величності.
І завдяки цьому тепер наші серця можуть віднайти можливість битись в унісон із Божим серцем. Бо повіривши в те, що Ісус Христос помер за нас, щоби дати нам життя, ми й отримуємо нове життя, в якому все нове. «І дам їм одне серце, і нового духа дам у вас, і вийму з їхнього тіла серце камінне, і дам їм серце тілесне, щоб вони ходили за уставами Моїми, і додержували Мої постанови та виконували їх… Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу, і Я стану їм Богом, вони ж Мені будуть народом!» [4] Дух Святий, іпостась Триєдиного Бога, поселяється в серці віруючої людини і дає здатність битися в унісон із Божим серцем. І лише після цього ми можемо жити Божим життям, розуміти Його речі, чинити Його волю і діла. Тоді наш центр життя не просто зцілений, а замінений на вічний і новий центр, що на небесах. Тоді наше життя набуває сенсу й можливості бачити й оспівувати Божу славу, возносити Його праведність, насолоджуватися Його красою і схилятися перед Його всемогутністю.
Олег Блощук