Перемога
І змиє дощ мою образу,
Сховається душі печаль.
Не склеїмо розбиту вазу –
Але забудемо свій жаль.
Бо вища істина — прощати,
Жбурнути з серця камінь геть,
Лихе і чорне забувати,
Думками линути вперед.
Хіба це варто — сумувати?
Депресія — така вона, —
Що буде їсти-смакувати
Тебе від ранку дотемна.
Тому я кличу дощ до себе.
Вода — великий Божий дар.
З надією дивлюся в небо,
І ось вона: вода, вода!
Нема образи вже на серці,
І негативу теж нема —
У цьому незвичайнім герці
Любов-таки перемогла!
Ольга Шибаєва
Душа не продається
У світі можна все продати:
Харчі і одяг, речі, хату,
Навіть творчість і мистецтво —
Лише душа не продається.
Бо вона — творіння Боже,
І Всевишній тим поможе,
Хто пильнує невсипуще
Те, що завжди невмируще.
Так, душа не продається,
Як не продається серце,
І сумління, і кохання,
І над річкою світання.
Не продам я Батьківщини,
Батька, матері, дитини,
Церкву й віру пришаную,
А все решта — роздарую.
Ольга Шибаєва
Ісус під твоїми дверима
Віршую, римую, та десь загубилася рима.
Хоч плач, не виходить поезія із-під моєї руки…
Враз чую я поклик: Ісус під моїми дверима,
І стали на місце віршовані серцем рядки.
Малечу навчаю, та щось нецікаві уроки:
Думки хаотичні, і діти говорять невлад…
Враз чую я поклик: Ісусові впевнені кроки –
І зразу все стало у чітко сформований ряд.
Працюю в городі, та все заважає роботі:
То дощ, то вітрисько, то сонце нещадно палить…
Враз чую я поклик: Ісус у постійній турботі
Про справи мої. Й все у мене владналося вмить.
Як важко вдається нам часом себе зрозуміти!
Метаємось, крутимось, болем терзаєм серця
Й не чуємо поклику: будьте у вірі, як діти,
Тоді одкровенням ніколи не буде кінця.
Ми хочемо дійсність сприймати на дотик і зримо,
Забувши про віру, замкнувши для Бога серця.
А Він же нас кличе, стоїть Він у нас під дверима!
Повірте, прийміть — і блаженству не буде кінця!
Валентина Казиміренко
Розмова з Ісусом
— Господи, Ти не боявся болю?
— Ні, боявся, бо Я — людський син.
— То чому ж Ти не уникнув злої долі?
— Я не мусив, бо Я — Божий Син.
— О Ісусе, адже це жахливо:
На хресті неправди помирать!
— Сину, так не думай, Я щасливий
Був людей від злоби рятувать.
— Та мені ж так боляче, ще й дуже,
Коли думаю про ті страждання я!
— Не журися і не плач, Мій друже,
То найвища місія Моя.
— Сину Божий, як знеболить рани,
Що терпиш з любові Ти без мір?
— Друже Мій, на це складне питання
Найпростіша відповідь — ти вір!
Валентина Казиміренко
Суть життя
Життя моє — чи біль, чи суєта?
Чи кожен день у відчаї й тривозі?
Але дивлюсь на Господа Христа,
Щоб не лежать безсило на дорозі.
Навчаюсь йти і Слово берегти,
Твої дорогоцінні одкровення!
Із серця починають вже рости
Любов, довготерпіння і смирення…
Глибинна суть, як істина проста!
І більше я не падаю в знемозі…
Дивлюся я на Господа Христа,
Щоб буть дороговказом при дорозі.
Тебе я славлю і Тобі молюсь.
Хвалю Тебе у віршах і у прозі!
Я п’ю від Тебе, о Господь Ісус,
Щоб буть Твоїм джерельцем при дорозі…
Галина Левицька
До Бога підношу я душу (Пс.142:8)
Як мала б я крила
Чи сильні вітрила,
Знялася б під хмари —
Край світу летіла…
Край неба, край поля
Високі тополі.
Шукаю спочинку
Без горя і болю.
Весь світ облітаю…
Душа, як пташина!
Розради не маю.
Ніде не спочину.
Голодна і спрагла,
Змарніла і боса
Шукаю дорогу
До Неба по росах…
До Тебе, мій Боже,
Преславний, Єдиний,
Я душу підношу,
Неначе дитину…
В Тобі заспокоюсь,
В Тобі відпочину!
Галина Левицька
Молитва вчителя
Ісусе, до Тебе я щиро молилась —
І вчити дітей Ти мені доручив,
Учителем завжди я бути хотіла,
І мрію мою Ти нарешті здійснив.
У час непростий проживають ці діти,
Бо бачать щодня і неправду, і зло.
У пастку їх прагнуть тепер заманити
Та так, щоб рятунку вже в них не було.
Ісусе, врятуй цих дітей вічні душі,
Від зла і неправди Ти їх відверни.
Усе, що я знаю, сказати їм мушу,
Як зло подолати, не знають вони.
Тому їх до Тебе, Ісусе, вестиму,
Навчити їх хочу Господніх наук,
Щоб знали вони, як поводитись з тими,
Хто втрапив, на жаль, до диявольських рук.
Я вірю: з Тобою все можна здолати,
Бо Ти — всемогутній, наш добрий Ісус.
І Ти допоможеш цим хлопцям й дівчатам,
Тому вже тепер я за них не боюсь.
Тетяна Зінько