Бог має особистісну природу. І хоча ми це нібито знаємо, метою роздумів сьогодні є допомогти нашому «нібито» зміцнитися у тверде переконання, щоб ми справді знали це, розуміли, звідки про це дізнаємось і чому це важливо.
Невеликий екскурс в історію
У сучасному світі не обійтися без яскравих історій життя, з яких можемо взяти уроки для себе. Особливо добре, коли ці історії не просто про неймовірну здібність (як у «Іграх розуму») або силу волі та дружбу (як у «Король говорить»), але коли йдеться про присвячених християн, які найперше діляться вірою, хоч і займають не останнє місце в суспільстві. Я хотів би поділитися сьогодні уроками, які ми можемо взяти із життя одного християнина; він був пастором, богословом, реформатором, письменником, лектором, освітнім діячем, журналістом, редактором кількох видань, організував успішну політичну партію і рух, і навіть деякий час був прем’єр-міністром Нідерландів. Це Авраам Кайпер.
Обіймаючи високі державні посади, йому вдалося передбачити декілька надзвичайно небезпечних тенденцій у державній освітній системі того часу, а особливо в тому, який світогляд формувала система освіти в тогочасних Нідерландах. Кайпера не стільки хвилювали модерністські висновки, скільки сам хід думки, сама її побудова, яка ґрунтувалася на свідомо хибних припущеннях.
Поспішаю уточнити, що світоглядом я вважаю «групу переконань стосовно основних питань життя, які формують кінцеву мету життя», а цими «основними питаннями» є: «що є істина», «чому це істина», «що із цим робити» (або епістемологія, онтологія, аксіологія).
Виклики майже минулого
Кайпер оцінював тогочасний модерністський світ (такий світогляд сьогодні майже в минулому), але нам необхідно взяти для себе декілька уроків. Одним із викликів, який стояв перед Кайпером (з яким стикаємось і сьогодні), була хибна думка про те, що християнська віра необхідна лише для спасіння, тоді як, окрім знання Особистості Бога, християнство — це цілісний, самостійний, урівноважений світогляд, який стосується всіх сфер життя.
Одним із важливих уроків, які можемо взяти для себе: якщо не сприймати християнство як цілісний світогляд, то воно з різних причин перетвориться (як для модерніста, так і постмодерніста) або на якийсь маргінальний, відірваний від соціального життя елемент суспільства, або на щось приватне. Саме це нам і нав’язує сучасний світ: релігійне життя є приватним і не пов’язане із суспільним буттям. Що в перекладі означає: «Сидіть тихо і не проповідуйте», або у Біблії: «наказали їм не говорити, і взагалі не навчати про Ісусове Ймення» (Дії 5:40).
Відштовхуючись від праці Кайпера, можемо побачити низку проблем та тенденцій у тому, що мислення більшості з тих, кому тепер доводиться викладати, сформоване саме тим радикально світським модерністським світоглядом, а це помітно змінює те, як ми сприймаємо Бога.
Ситуація погіршується тим, що церква традиційно не квапиться давати відповіді на ці питання, а радикально (у питаннях віри) налаштовані освітні інституції, які формували наше з вами мислення, дають відповіді на ці питання, але далекі від Біблії.
Спробуємо розібратися у цих лабіринтах, у чому ж людина, мислення якої сформовано під модерністським впливом, може мати неправильну уяву про Бога.
Незважаючи на біблійні попередження про цілковиту гріховність людини і її повну залежність від Творця, у модерністському розумі панує оптимізм, що людина, варто лише докласти зусиль, стикаючись із проблемами, здатна змінити світ на краще. Звичайно, це призвело до того, що людина стала конкурувати з Богом.
Подібним чином нам була нав’язана уява про те, що людина є незалежною і здатною на багато речей, хоч Біблія стверджує протилежне. У Біблії говориться про соціальність людини, тобто те, що людина створена жити в суспільстві, утім ця думка, спотворившись, призвела до того, що спілкування із Творцем уже не вважають необхідним.
Світ зіткнувся із економічними, соціальними змінами, появою середнього класу й масовою урбанізацією, церква ж продовжувала орієнтуватися на невеличку, тісну, егалітарну громаду-ком’юніті, де всі знають один одного. Це призвело до того, що уява містян і селян, багатих і бідних про Бога була відмінна.
Модерністська наука, посилаючись на суттєву філософську тезу про існування лише матеріального, відкидала реальність Бога. Яким чином це впливало на розуміння Бога? Бог уже не був реальністю, а скоріше міфом. Пам’ятаєте пронизану радянською історіографією псевдокультурологію: розподіл на міф, релігію і науку як ознаки примітивної культури, культури, яка розвивається, і розвинутої культури?
Стало модним кидати виклик традиційним припущенням. Сумнів став модним; хоч хтось може безкінечно вказувати на те, що це спонукало ставити питання, для нас важливо те, що люди мають сумнів, чи можна взагалі знати щось достеменно.
Отже, особа бога (навмисно пишу з маленької літери, бо це далеке від біблійного вчення) стала конкурентом, спілкування з яким не є необхідним. У кожної групи виникає своя уява про нього, він є міфічним, і взагалі невідомо чи є. Саме таку уяву бога нав’язує модернізм. На жаль, дехто в такого бога і вірує.
Виклики минулого в теперішній час
Багато з цих викликів, які були притаманні модернізму, існують і сьогодні, у перехідний період, коли більшість уже не модерністи, але не всі ще постмодерністи.
Хоч оптимізм, що людина, варто лише докласти зусиль, стикаючись із проблемами, здатна зробити світ кращим, дещо згас, з’явився новий оптимізм, що людина вирішить усі проблеми, не знаннями або зусиллями, а зануренням у себе. Для нас, християн, це абсолютно неприйнятне положення, оскільки відповідь в Особистості Бога, а не в нас, чи в нашому переживанні Бога.
Уява про те, що людина є незалежною і здатною на багато, не зникла, але привела до того, що переживання Бога стало індивідуальною справою.
Світ стикається зі ще більшим різноманіттям, що тільки збільшує кількість різних думок про Бога і про способи пізнання Його.
Наука в постмодерністському оточенні припинила бути джерелом пізнання, це замінилось на особистий досвід, свою історію життя, свій наратив. Сьогодні більшість людей уже не сперечається про те, чи можна пізнати якусь абстрактну, знеособлену істину. Сьогодні конкурує наратив, або історія мого життя; сьогодні конкурують особисті переживання і особистий досвід.
Кидати виклик традиційним припущенням стало не стільки вмінням ставити сміливі питання, скільки неприхованим бунтом. Цей бунт виявляється в тому, що людина не хоче пізнавати Бога через Біблію — це надто старомодно.
Отже, особа бога (навмисно пишу з маленької літери, бо це далеке від біблійного вчення) стала особистим переживанням, яке є виключно індивідуальним. У кожної людини або групи виникає своя уява про спосіб, у який ми дізнаємось про нього; але оскільки немає загальноприйнятого способу, у кожного свій спосіб пізнання бога, але чим цей спосіб унікальніший і не пов’язаний із традиційним, тим він модніший.
Що робити або декілька порад
Що ж мені робити? Учитель має надзвичайно великий вплив на дитину. Я не просто вживаю красиві слова, які кожен викладач традиційно чує один раз на рік під час ритуального святкування Дня вчителя. Йдеться про те, що саме вчитель сприяє формуванню мислення. Саме вчитель може закласти такий спосіб пізнання, який або ніколи не приведе до біблійного пізнання Бога, або буде допомагати пізнати Бога.
Як же звичайний учитель, викладач може допомогти своїм учням або студентам закласти таке мислення, такий спосіб обґрунтування, щоб його (чи її) слухачі могли отримати біблійне розуміння Бога, уникаючи всіх тих неточностей та помилок, які нав’язують як модерністський, так і постмодерністський погляди?
Зрозуміло, щоб бути почутим сьогодні, я не зможу обійтися без духовних оповідань, без особистого та непідробного досвіду. Але й тут сховано чимало «підводних камінців», якщо я їх не врахую, я передам не лише хибну уяву про Бога, а й неправильний спосіб пізнання Бога.
Кілька десятків років тому основною небезпекою було передати неправильну думку, помилкову ідею Бога; християнство нещодавно боролося із тим, щоб не стати надто схоластичним і не перетворитися лише на ідею, якийсь ідеал, відірваний від життя. Сьогодні перед нами виклик зовсім іншої природи.
Багато викладачів частково чи цілком належать до тих, хто й сам потрапив під вплив модерністського сприйняття Бога.
Тому, перша порада, яку я хотів би дати, — це проаналізувати своє власне уявлення про Бога. Чи я сам не потрапив у пастку модерністського сприйняття Особистості Бога, яку ми окреслили вище?
Друга рекомендація полягає у тому, що ми повинні чітко зрозуміти, що спосіб, у який теперішні учні й студенти пізнають світ та будують світогляд, докорінно змінився. Якщо я не зміню спосіб донесення думки, я зміню саму думку. Відстояти абсолютність, беззаперечність біблійної ідеї про Особистість Бога стає все складніше. До того ж, роблячи так, ми можемо представити ідею, а не Особистість. Викладач може допомогти учням зрозуміти, що Бог — насамперед Особистість, Він жадає стосунків із нами, а цьому на заваді стоїть гріх.
Третю пораду можна сформулювати так: необхідно вивчити нову «мову» — мову такої епістемології (способу пізнання світу), якою користується сучасний світ. Я повинен стати «всім для всіх», як це робив апостол Павло. Мову цю треба вивчати зовсім не тому, що вона така добра (в постмодернізмі є чимало викликів і недоліків), а щоб розуміти її і використовувати її як міст. Звісно, я маю усвідомлювати, що в цих наративах (оповіданнях) велика небезпека ховається у питанні кінцевого авторитету. Що є кінцевим авторитетом: я, мій досвід, Бог? Річ у тому, що я і мій досвід — це частина творіння; якщо досвід є кінцевим авторитетом, то я роблю те, що в Біблії названо «…вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві…»2.
Четверта рекомендація: мені потрібно зрозуміти, що в час, коли авторитети на рівні думки та ідеалу не сприймаються, йде змагання особистого переживання. Зокрема переживання Особистості Бога. Чиє переживання переможе? Але якщо ці «переживання» Бога не пронизані біблійним описом Бога, то залишається лише спекулювати тим, чи саме Бога переживає людина, як ми це розглянули вище. Люди вже звикли до толерантності, плюралізму не лише в тому, до якого висновку я доходжу, але в способах побудови світогляду. «Якщо мені не пасує логіка, я нею не користуюсь, це мій вибір, поважайте його», — подібні фрази можна почути все частіше. Ось так і виходить: «…завжди вчаться, та ніколи не можуть прийти до пізнання правди…»3. Сатана, який бореться за наш розум, застосовує таку тактику: спочатку світогляд поступово втрачає ознаки точності, певності, відтак починаються напади не на самі ідеї християнства, а радше на Особистість, навколо Якої і заради Якої воно (християнство) існує, а потім люди конкурують своїм досвідом, вважаючи себе за кінцевий авторитет. Викладачі повинні не лише розуміти цю тенденцію, але самі правильно використовувати свій досвід, і інших цього навчати.
Остання, мабуть, найважливіша порада — це самому мати стосунки із Богом як Особистістю, а не просто знати біблійні факти. Ця порада є простою, але надзвичайно серйозною. Ми не можемо представити Особу, з Якою самі не знайомі, інакше це буде щось міфічне, а це вже зовсім інша історія, або по-сучасному — «зовсім інший наратив». Вибір за нами, але вклонятися не такому Богу, яким Він Сам Себе відкрив, — це вклонятися не Богу, а ідолу.
Іван Кундеренко