Інтерв’ю з Іваном Кундеренком – директором українського Центру апологетичних досліджень.
Іван Кундеренко народився в Північному Казахстані в 1977 р. У 1994-му закінчив педагогічний коледж; у 1997-му — Донецький християнський університет. Магістерську програму завершив при Богословській семінарії Альянсу (Alliance Theological Seminary). З 2003 по 2009 рр. очолював місіонерську організацію. Наразі очолює український Центр апологетичних досліджень.
— Вітаємо Вас на сторінках часопису «Слово вчителю». Розкажіть, будь ласка, коли й з якою метою було створено Центр апологетичних досліджень і чим він займається?
— Ми працюємо з 1997 р. і ставимо перед собою декілька цілей. Перша — попереджувати християн про різноманітні духовні небезпеки, обмани нетрадиційних релігійних течій, культів та псевдохристиянських рухів. Часто люди просто не підозрюють, наскільки їхній світогляд потрапляє під вплив нехристиянських думок. Наприклад: зайвого раціоналізму або, навпаки, надмірного містицизму.
Друга — навчати християн розрізняти правду і неправду і, знаючи, де правда, а де неправда, вміти захищати свої переконання. Ми намагаємося навчити людей відрізняти захист віри і захист себе. Кожен із нас зустрічається з різними ситуаціями, коли з нами не погоджуються, і дуже часто людині складно розрізнити, чи це наступ на її християнську віру, чи, можливо, на неї особисто, що вона щось неправильно зробила чи сказала.
І нарешті — заохотити християн протистояти розповсюдженню псевдохристиянських рухів і культів, а людей, які потрапили під їхній влив, приводити до справжніх стосунків з Богом. Це безпосередня праця з людьми, які перебувають у різних культових групах: «Церкві Ісуса Христа святих останніх днів» (мормони), Свідків Єгови, підтримують рух «Анастасія», займаються йогою чи іншою діяльністю або, можливо, потрапили під їхній вплив.
Ми працюємо з окремими людьми, з церквами, з організаціями.
— А що таке «Анастасія»?
— Це один із рухів, який особливо стурбований піклуванням про «здоров’я». Іноді християни настільки захоплені своїм оздоровленням, що з готовністю застосовують нетрадиційні методи лікування, які мають сумнівне походження. Я не про лікування травами, а про те, коли людину навчають протягом дня виконувати певну кількість вправ: стрибати, посміхатися або занурюватися в себе, робити щось обов’язково на світанку, тощо, тоді це насторожує.
Але це тема окремої розмови. Інформацію ж про «Анастасію» можна прочитати на сайтах або нашого Центру, або наших російських колег.
— Наскільки затребуваною є ваша допомога? Хто найчастіше користується вашими напрацюваннями?
— Усі християни цього потребують, але не всі усвідомлюють. Дуже часто існує величезна прірва між істинною Євангелією і тим, яку час від часу християни розказують людям. Нерідко християни плутають певні етичні системи (не роби того — роби те) зі справжнім християнством. Апологетика сприяє тому, щоб людина зрозуміла сутність саме Євангелії.
Ми живемо в сучасному світі, де люди користуються пошуковими системами і знаходять наші матеріали в Інтернеті, звертаються із запитаннями. Основний сайт українського Центру апологетичних досліджень — www.apologetika.org.ua, крім того, є міні-сайти, присвячені конкретним релігійним течіям.
Час від часу ми проводимо тематичні бесіди, семінари тощо. До нас можна телефонувати, писати, і ми готові надавати індивідуальну допомогу, яка враховуватиме конкретну ситуацію, конкретну людину.
Якщо в читачів журналу «Слово вчителю» виникнуть якісь питання щодо релігійних рухів, ми, якщо дозволите, готові відповісти на сторінках часопису.
— Ознайомилася з брошурою про різні культи в Україні, яку нещодавно випустив ваш Центр, і аж моторошно стало, як багато неправди поширюється під благопристойною релігійною маскою. Як же захистити від цього наших дітей, адже небіблійний світогляд насаджується повсюди: через літературу, музику, фільми, рекламу…
— Тому-то й важливо, щоб ми, християни, правильно орієнтувалися в усіх цих питаннях і могли впливати на суспільство. Ми не можемо жити ізольовано, і Христос ніколи до цього не закликав. Ми повинні жити як частина суспільства і впливати на це суспільство. Це не означає, що вся Церква обов’язково повинна бути активною на політичній арені. Втім, коли це стосується формування світогляду наших дітей, ми не повинні дозволяти світові робити це замість нас. Для всіх християн найвищим авторитетом є Біблія, відтак потрібно вчитися розпізнавати, коли на нас намагається чинити вплив якась філософія, далека від біблійної.
— Це є також найголовнішим завданням духовного виховання, чи то в сім’ї, чи на уроках християнської етики. Тому напрацювання Центру апологетичних досліджень мали б зацікавити батьків і педагогів, які прагнуть виховувати дітей на основі християнських цінностей, чи не так?
— Цілком погоджуюся. Етика — це не лише «правильні» рішення, це система прийняття рішення, і на цю систему впливає багато чинників. Окрім релігійних факторів, у цей процес залучені й культурологічні та світогляд ні складові. Самі християни, батьки й педагоги, мають розібратися, що ними рухає у прийнятті рішень, чому вони роблять те чи інше.
Усі етичні системи можна поділити на три великі напрями: етика принципів (це тоді, коли людина приймає етичне рішення, користуючись певними принципами), етика наслідків (коли людину насамперед хвилюють наслідки того чи іншого вчинку) й етика характеру. На мою думку, християнська етика є поєднанням усіх цих етичних систем, тому що без Бога (Який має особистісну природу) кожна з них приречена. Якщо це етика лише принципів, то Біблія перетворюється не в книгу, яка розкриває нам Бога, а в низку правил, які не несуть життя. Якщо це етика лише наслідків, то ми ж не боги, ми не можемо передбачити всіх можливих наслідків. Щодо характеру, то без Бога ми, грішні люди, приречені на те, щоб приймати неправильні, егоїстичні рішення.
— Чи доводилося Вам практично допомагати вчителям християнської етики?
— Так. Коли тільки формувався факультет релігієзнавства в НУ «Острозька академія», я читав там курс лекцій. Щодо Центру, то, наскільки мені відомо, є постійні відвідувачі нашого сайту, які користуються викладеними там матеріалами. Якщо ж говорити про окремий семінар виключно для вчителів християнської етики, то такого не було, але ми можемо його запланувати.
— Які Ви спостерігаєте позитивні й негативні тенденції в сучасній освіті?
— Можна відповісти одним словом — технології. Це і позитивне, і негативне. Чому? Тому що технології дозволяють дуже швидко знайти відповідь. Ще років двадцять тому відповіді потрібно було шукати самому, треба було йти в бібліотеку, вміти користуватися бібліотечним каталогом. Пошук відповідей був складним і тривалим процесом. Наразі вміння користуватися Інтернетом значно спрощує пошук відповідей. Проте немає контролю над достовірністю інформації. Скажімо, усі користуються Вікіпедією, але процедура розміщення матеріалів у Вікіпедію дуже проста, ця інформація практично ніким не перевіряється, а тому може бути правдивою, або й ні. Тому завданням освітянина сьогодні є не стільки надати готові відповіді, скільки навчити фільтрувати, розпізнавати, що може бути правильним, а що хибним, вказати як вдивлятися в аргументацію.
А в наш час аргументація базується більше на почуттях, ніж на мисленні (внаслідок тих же технологій). Фільм, наприклад, якщо раніше намагався передати думку або цінність, тепер намагається передати почуття. Неважливо, про що фільм, якщо людина, дивлячись його, наприклад, у 3D-форматі, відхиляється від кулі, — значить фільм досягнув мети! Це негативна тенденція.
Також спостерігаю тенденцію до спрощення. З нею зустрічаються усі ті, хто працює в освітній сфері. Виникає потреба говорити простіше. Але тоді доводиться йти на компроміс з академічністю. Я не про вибір слів і термінів, слова можна підібрати, а термін розтлумачити, але жахає неспроможність людини простежити хід думки, сприйняти систематизовані думки.
Я завжди розрізняв п’ять рівнів сприйняття: нічого не зрозумів; дещо зрозумів; зрозумів, але не можу повторити; зрозумів і можу повторити так, як почув; зрозумів і можу переказати своїми словами. Завжди вважалося, принаймні в країнах, де не було тоталітарного режиму, що п’ятий рівень найкращий. Утім за часів постмодернізму в цьому криється величезна небезпека, тому що учень чи студент може видати абсолютно неправильну інформацію і сказати: «А це я так зрозумів, у моєму житті це так працює!» І тут викладачеві треба сказати: «Я поважаю твою думку, я поважаю твою особу, однак фактичні речі ти зрозумів неправильно». Учителям дуже складно працювати, бо існує тенденція: «А це моя думка!», і ти не маєш права її виправляти. А що робити, якщо дитина каже, що у десятковій системі числення 2+2=5. Я розумію, що є інші системи числення, але…
Те, що дитина, людина може розкривати свою особистість, — це позитив. Але це розкриття не повинно бути самоціллю, а заради стосунків з Богом. Бачити, що Бог мені дав, і використовувати для Нього все це. Бог дав нам розум не лише для того, щоб ми покращували своє життя, вираховували складні формули, знали число «пі» до певного знаку, а щоб пізнали Його як Особу.
— Як відбулася Ваша особиста зустріч з Богом?
— Я народився в сім’ї, яку на той момент не можна було назвати християнською. Тато ще за часів Радянського Союзу працював міліціонером, мама — інженером на одному з підприємств. У церкву вони не ходили, і про Бога мені ніхто ніколи не розповідав.
Бог відкрився мені в лютому 1991 р. Дещо раніше я прочитав чудову книгу, яка справила на мене величезне враження. Здається, вона була рекомендована шкільною програмою, це роман Гаррієт Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома». У цій книзі я побачив, що віра в Бога — це не заняття групи неосвічених бабусь, літніх людей, які ходять до церкви для виконання якихось містичних і незрозумілих ритуалів, а це реальне життя людей, це те, що пронизує кожний подих, кожне рішення, кожний крок людей і дає їм силу приймати ті рішення, на які, скоріше за все, звичайна людина не здатна. З такими думками я прийшов одного разу в бібліотеку, щоб написати реферат з історії. Доки я чекав у читальній залі на замовлену літературу, натрапив на куточок християнської літератури. Я узяв Біблію, кілька брошур і почав читати. Бог торкнувся мого серця, і я звернувся до Нього тією молитвою, яка була запропонована в одній із брошур. Так розпочалося моє християнське життя. Через деякий час людина, яка відповідала за той куточок християнської літератури, була змушена кудись відлучитися, і мене попросили її підмінити. Це було моє перше служіння на християнській ниві. Уже пізніше Бог відкрився моїм батькам.
— Що Ви маєте на увазі, коли говорите: «Бог відкрився», «Бог торкнувся»? Як це практично відбувається?
— Бог — перш за все, має особистісну природу. Це не просто ідея чи уява окремої людини. Завдяки Своїй природі, Він бажає мати з нами стосунки і будує ці стосунки, тобто, і говорить, і відкривається, і показує Себе. У мене не було жодних містичних переживань. Бог відкрився мені у Своєму Слові — істинному, вічному, незмінному.
— За якими критеріями Ви визначаєте, що та чи інша релігійна течія є хибною?
— У нас два критерії — Біблія і так зване історичне християнство. Хтось може сказати, що всі читають одну Біблію, але розуміють її по-різному. Однак тоді, коли ми сприймаємо Біблію так, як там написано, а не у світлі примусового тлумачення в межах певного погляду або певної релігійної спільноти, тоді багато питань уже на цьому етапі прояснюються і розподіляються на правильні й неправильні. Часом ми просто не усвідомлюємо те благословення, яке маємо, — вільно читати Слово Боже і тлумачити його, бачити, що воно насправді говорить. У деяких церквах упродовж цілих періодів історії такої можливості не було. Читати, а тим більше тлумачити Біблію могли лише певні люди. Якщо людина зараз говорить, що вона недостатньо компетентна, щоб читати і розуміти Біблію, тому замість неї це робить її релігія, це вже червоний прапорець, який попереджає про можливу небезпеку.
Другий (щоправда менший) критерій — історичне християнство. Деякі єресі виникли ще на початку існування християнства, і на них церква уже давно дала богословську відповідь. Зараз ці єресі відроджуються у різних течіях, і щоб протистояти їм, іноді досить звернутися до церковної історії I-III ст. Наприклад, відразу ж після смерті і воскресіння Ісуса Христа виникли думки про те, що Він або не був повністю Богом, або не був повністю Людиною. Утім, для нашого спасіння важливо і те, і інше. Якщо Христос не був повністю Людиною, тоді Він символічно помер за нас, і Його смерті недостатньо. Якщо Він не був повністю Богом, Він не міг стати викупною жертвою за всіх людей. Тому деякі питання не є новими, часто вони випливають із глибин історії, можливо, лише в інших «обгортках».
— Для того щоб людина вважала Біблію критерієм істини, вона повинна бути для неї абсолютним авторитетом. Як у процесі духовного виховання підвести дитину до такого розуміння?
— Не можна допускатися помилки і зупинятися на тому, щоб «причепити» біблійний погляд на ту чи іншу річ. Необхідно представити біблійний погляд як цілісний, самодостатній світогляд, в якому є і відповідь на питання, що є істина, і відповідь, як ми дізналися, що це істина, і як жити в світлі цієї істини. Завдання вчителя не просто навчити дитину, що це — добре, а те — погано, а як розрізнити добре і погане. Треба передати дитині, що всі пошуки — в Біблії, в особистих стосунках з Богом. Найперше, мати це як особисте переконання, бо інакше нам нічого буде передавати.
Слово Боже для мене самого повинно бути авторитетом, воно має формувати моє мислення і почуття. Який би предмет ми не викладали: фізику, хімію, основи здоров’я чи астрономію, чи ж ми звичайні тато і мама, сидимо на кухні й щось дитині пояснюємо, в ідеалі хотілося б, щоб у кожній ситуації ми бачили Бога, Його дію, Його уроки.
Мені слід розуміти, що моя мета — не просто відчитати певний матеріал, не просто провести пару зі студентами, не просто поговорити з дітьми перед сном. Моя мета — передати знання про Бога й знання Бога як Особистості.
— А як це працює у Вашій сім’ї, у вихованні Ваших дітей?
— Маю двох синів, 10 і 13 років. Вони знають, чим я займаюся. У наших особистих обговореннях ми ніколи не зупиняємось, якщо не поговоримо про Бога. Час від часу я запитую дітей, у чому вони сьогодні могли проявити себе як християни, в яких моментах їм було складно бути християнами? У кожній сім’ї це відбувається по-різному. Я не хочу, щоб розмови про Бога переросли для них у ритуал, тому в нас немає чітко визначеного часу для спілкувань. Я хочу, щоб це були живі стосунки, можливо, іноді непередбачені, несподівані, іноді перед сном, іноді перед школою, на прогулянці.
Сучасні діти навчаються за допомогою історій, наративів, оповідань. Так, мій молодший син одного разу розповів мені один достатньо цікавий науковий факт. На той момент він ще не читав книжок, з яких міг би почерпнути таку інформацію. Я запитав: «Звідки ти про це дізнався?» Син відповів: «Я в мультфільмі побачив». Метою мультфільму зовсім не було розповісти про цей науковий факт, однак саме в цьому мультфільмі цей науковий факт згадувався, як частина сюжету, і син його засвоїв.
Відкрито передаючи Слово, ми повинні стати Євангелієм, яке люди читають і розпізнають.
Наш особистий дотик, наше особисте пізнання Христа, основане на Слові, має настільки сильно пронизувати все, що говоримо, що навіть якщо дитина не почує систематизованого викладу якоїсь теми, вона просто побачить, як ми до неї ставимося, побачить історію нашого життя і зрозуміє, що життя цієї людини чимось відрізняється. І це спонукує її ставити запитання, а запитання — це відчинені двері для навчання і виховання.
Розмовляла Надія Доля