Сьогодні ми розгорнемо Євангеліє від Івана і станемо учасниками двох зустрічей, двох спілкувань, які відбулися між людьми. Вони проходили дуже просто, за обставин, які сприяли спілкуванню. Одна з них відбувалася вночі, можливо, на пласкому даху одного з єврейських будинків, друга — в полуденну спеку біля криниці. Але, як писав один англійський письменник про звичайні події і явища: «Звичайне цінніше від незвичайного, і незвичайного у звичайному навіть більше»1. Ці слова влучно описують атмосферу зустрічей, одним із співрозмовників яких був Бог, одягнутий у тіло звичайного чоловіка. У Його спілкуванні з людьми можна й не побачити нічого надзвичайного, але водночас важко позбутися відчуття, що ми торкаємось таємниці. Щоб це зрозуміти, перейдемо до самої розмови, яка відбувалася між Христом і Його сучасником.
Христос і Никодим
Навіть якщо вам добре знайома ця історія, прочитайте її ще один раз, не пропускайте біблійного тексту.
«Був один чоловік із фарисеїв Никодим на ім’я, начальник юдейський. Він до Нього прийшов уночі, та й промовив Йому: «Учителю, знаємо ми, що прийшов Ти від Бога, як Учитель, — бо не може ніхто таких чуд учинити, які чиниш Ти, коли Бог із ним не буде».
Ісус відповів і до нього сказав: «Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства».
Никодим Йому каже: «Як може людина родитися, бувши старою? Хіба може вона ввійти до утроби своїй матері знову й родитись?»
Ісус відповів: «Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти в Царство Боже. Що вродилося з тіла — є тіло, що ж уродилося з Духа — є дух. Не дивуйся тому, що сказав Я тобі: Вам необхідно родитись згори. Дух дихає, де хоче, і його голос ти чуєш, та не відаєш, звідкіля він приходить, і куди він іде. Так буває і з кожним, хто від Духа народжений».
Відповів Никодим і до Нього сказав: «Як це статися може?»
Ісус відповів і до нього сказав: “Ти — учитель ізраїльський, то чи ж цього не знаєш?..“» (Ів. 3:1–10).
Розмова продовжувалася, але на цьому уривку ми ненадовго зупинимось. Придивімось до нічного гостя.
Никодим займав високе соціальне й релігійне становище в тогочасному суспільстві: це був фарисей і один з начальників народу, тобто належав до ради синедріону (Ів. 7:50–53). Ми не знаємо, чому для розмови він обрав ніч, усе ж з великою долею ймовірності можемо припустити, що причиною цього був страх. Розмова з Ісусом не схвалювалась більшістю людей його оточення.
Отже, початок цієї бесіди показує наміри Никодима говорити про місію Ісуса і Його розуміння важливого в цій місії. Він ніби каже: «Твої діла, Ісусе, говорять самі за себе і Ти достойний звання вчителя від Бога». Відповідь Ісуса є дещо несподіваною. Вона ніби не підтримує теми розмови, бо стрімко, від самого початку повертає розмову в абсолютно інше русло. «Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства». Слова «поправді, поправді», які є перекладом відомого нам слова «амінь», євреї зазвичай промовляли з піднесеним угору затиснутим кулаком і цим виражали повну переконаність і згоду зі сказаним або почутим. Якщо навіть Христос не висловлював думки так експресивно, несподіваність того, що Він сказав із такою переконливістю, очевидна. Тема, довкола якої крутиться вся перша половина розмови, просто дивує, і сам Никодим не приховує цього.
Якщо ця історія з Біблії нам відома, або ми не один раз чули про необхідність народитися згори, деталі історії можуть вислизнути з нашої уваги. Таке ж стається, коли ми не вникаємо в суть сказаного, посилаючись на таємничість, якою обплутана тема «народження згори». Але давайте розглянемо, що відбувалось. Просте уважне читання тексту дозволяє побачити здивування, яке пережив Никодим. Те, що Ісус заговорив про прагнення побачити Царство Боже, мабуть, зовсім не здивувало нічного гостя: про що ще мали б між собою говорити ці вчителі? Необхідність ще один раз народитися, прямота й неухильність, з якою Ісус говорив про це, змусила Никодима зніяковіти. Його запитання риторичні, тому що те, про що говорить Христос, позбавлене для Никодима сенсу. Здивування повисає в повітрі, підкреслюючи його розгубленість і неспроможність підтримати цю розмову. І хоча важко здогадатись про прояснення, яке прийшло наприкінці розмови, у першій її частині непорозуміння тільки поглиблювалось.
Про що ж говорить Христос? Він мовить про народження від води і Духа, пояснюючи, що одне є тілесним, а друге — духовним. «Що вродилося з тіла — є тіло, що ж уродилося з Духа — є дух» (Ів. 3:6). Указуючи на свободу, яку Дух Господній приносить у життя «новонародженого», Ісус уживає слово «руах», яке в єврейській мові має два значення: 1 — вітер, 2 — дух. Тлумаченням того, що Господь мав на увазі в словах «так буває і з кожним, хто від Духа народжений», можна вважати слова апостола Павла, записані в листі до коринтян: «Господь же — то Дух, а де Дух Господній, — там воля. Ми ж відкритим обличчям, як у дзеркало, дивимося всі на славу Господню, і зміняємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього» (2 Кор. 3:17, 18). Никодим мав би знати, про що мова, бо був учителем. Але він не знав. Тому далі Христос детальніше пояснює те, через що людське серце, людський дух отримав можливість відродитися, народитися згори.
«Поправді, поправді кажу Я тобі: Ми говоримо те, що ми знаємо, а свідчимо про те, що ми бачили, але свідчення нашого ви не приймаєте. Коли Я говорив вам про земне, та не вірите ви, то як же повірите ви, коли Я говоритиму вам про небесне? І не сходив на небо ніхто, тільки Той, Хто з неба зійшов, — Людський Син, що на небі. І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути й Син Людський, щоб кожен, хто вірує в Нього, мав вічне життя.
Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся. Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує, — той вже засуджений, що не повірив в Ім’я Однородженого Сина Божого. Суд же такий, що світло на світ прибуло, люди ж темряву більш полюбили, як світло, — лихі-бо були їхні вчинки! Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його. А хто робить за правдою, той до світла йде, щоб діла його виявились, бо зроблені в Бозі вони» (Ів. 3:11–21).
Євангеліє не повідомляє нам того, який відгук мали слова Христа в душі Никодима. У цьому уривку Никодим ніби зникає в темряві ночі, яка ховала його бажання спілкування з Христом. Звичайно, з обставин розмови не можна робити висновки, які не підтверджуються текстом, проте слід зазначити, що образ темряви не випадково з’явився у цій розмові. Можливо, Никодим прийшов уночі не через страх, а просто прагнучи приватної розмови? Але Христос говорить про темряву, яка в той момент фізично оточує співрозмовника. Він ніби ілюструє Свої слова видимо й називає життя в Бозі прагненням до світла, протиставляючи його життю в темряві.
Самого Никодима ще двічі згадано в Євангелії. Одного разу він заступається за Христа в синедріоні (Ів. 7:50–53). Не знаю, як можна трактувати вчинок Никодима, описаний у тому ж Євангелії, розділ 19, вірш 39. Коли Ісуса було розп’ято, «прибув також і Никодим, — що давніше приходив вночі до Ісуса, — і смирну приніс, із алоєм помішану, щось літрів із сто». Ці згадки про Никодима наштовхують на думку, що він не залишився байдужим. Чи достатньо цього, щоб ми могли називати Никодима «таємним учнем» Христа? І чи дає це підстави судити про те, чи народився він ще один раз? Цього ми не знаємо, тому наш висновок із розмови не повинен заходити далі, ніж нам дає текст Євангелії. Не отримавши відповіді від конкретної особи, до якої були звернені, слова Христа про необхідність духовного народження ніби повертаються до всіх нас. Сказані в приватній розмові, вони стали універсальними, такими, що стосуються кожного: «Треба вам народитись згори».
Христос і самарянка
Після розмови з Никодимом відбулася ще одна цікава зустріч, яка ілюструє, що Христос знаходить спільну мову із зовсім різними людьми. На відміну від Никодима, про якого розповідали вище, жінка з Самарії, імені якої ми навіть не знаємо, не займала високого соціального становища, не належала до Богом вибраного юдейського народу, навіть мала деякі проблеми із соціальною адаптацією.
Вони зустрілись біля криниці міста Сіхар у Самарії, по дорозі на північ — із Юдеї в Галілею.
«І потрібно було Самарію Йому переходити. Отож, прибуває Він до самарійського міста, що зветься Сіхар, недалеко від поля, яке Яків був дав своєму синові Йосипові. Там же була Яковова криниця. І Ісус, дорогою зморений, сів отак край криниці. Було коло години десь шостої. Надходить ось жінка одна з Самарії набрати води.
Ісус каже до неї: «Дай напитись Мені!» Бо учні Його відійшли були в місто, щоб купити поживи.
Тоді каже Йому самарянка: «Як же Ти, юдеянин бувши, та просиш напитись від мене, самарянки?» Бо юдеї не сходяться із самарянами.
Ісус відповів і промовив до неї: «Коли б знала ти Божий дар, і Хто Той, Хто говорить тобі: «Дай напитись Мені», — ти б у Нього просила, і Він тобі дав би живої води».
Каже жінка до Нього: «І черпака в Тебе, Пане, нема, а криниця глибока, — звідки ж маєш Ти воду живу? Чи Ти більший за нашого отця Якова, що нам дав цю криницю, і він сам із неї пив, і сини його, і худоба його?»
Ісус відповів і сказав їй: «Кожен, хто воду цю п’є, буде прагнути знову. А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне».
Каже жінка до Нього: “Дай мені, Пане, цієї води, щоб я пити не хотіла, і сюди не приходила брати“» (Ів. 4:4-15).
Розглянемо цей уривок Євангелія. Христос іде в Галілею дорогою, якої зазвичай уникали його співвітчизники юдеї. Вони негативно ставилися до самарян і воліли обходити їх землю правим боком Йордану. Таке ставлення склалося історично (див. довідку) і, судячи зі слів жінки, було звичним (Ів. 4:9). Можливо, учні, які подалися до міста, забрали міх для води із собою. Можливо, Христос навмисне розпочав цю розмову й вода Йому була непотрібна, хтозна. Важливо, що Його прохання здивувало самарянку.
Коментуючи Ів. 4:7, біблійний коментатор Крейг Кініер пише, що «той факт, що ця самарянка приходить до колодязя одна, а не в компанії з іншими жінками, не є випадковим і показує, що вона не користувалася прихильністю своїх співвітчизниць, у цьому конкретному випадку через аморальні зв’язки з чоловіками. Хоча єврейські вчителі в принципі застерігали від розмов із жінками, вони особливо настирливо радили уникати самарянок, які, як вони стверджували, нечисті від народження. В інших стародавніх джерелах говориться, що навіть попросити води у самарянки могло означати загравання з нею, особливо, якщо вона сама і відома своєю аморальною поведінкою.
Ісус тут порушує всі канони юдейського благочестя»1. Відомо, що Яків (Бут. 29:10) і Мойсей (Вих. 2:16) зустрілися зі своїми майбутніми дружинами біля колодязя; ця сцена біля криниці могла виглядати дещо двозначно, чого правовірні євреї завжди намагалися уникати. Було десь коло години шостої. Чому жінка прийшла до колодязя в полуденну спеку? Автор Євангелії вказує на цю деталь. Мабуть, пояснення, яке подане вище, є логічним.
Отже, розмова, як можна зрозуміти з вищезазначеного, розпочалась за непередбачуваних обставин. Вона не повинна була починатись. Ісус перебував на «ворожій» території і жінка була незнайома. Його звернення одразу викликало здивування у самарянки, але Ісус упевнено продовжує розмову, яку почав. Він говорить про воду, маючи на увазі під живою водою свіжу, проточну воду. Його слова мають символічний зміст. Вода життя, як видно з наступного пояснення, — це те, що може дати тільки Він, Ісус.2 Деякі дослідники вказують на те, що рабини говорили про Божий Закон, як про Божий дар і живу воду. Але Іван використовує цей образ інакше: співвідносячи його з Духом (7:37–39). Як би там не було, в основі всього тут — Бог, Джерело істинного життя (порівняйте Іс. 12:3; Єр. 2:13). І все ж для жінки слово, перекладене тут як «жива вода», означало «проточну воду». Це і призвело до непорозуміння, яке описане в наступному вірші. Жінка думала, що Ісус мав на увазі якесь невідоме джерело питної води. У словах Христа увага акцентована на потребі в воді, на спразі, яка має бути вгамована. Коли Він бачить, що жінка не розуміє Його слів, то переключається на особисті питання.
«Говорить до неї Ісус: «Іди, поклич чоловіка свого та й вертайся сюди».
Жінка відповіла та й сказала: «Чоловіка не маю…»
Відказав їй Ісус: «Ти добре сказала: Чоловіка не маю. Бо п’ятьох чоловіків ти мала, а той, кого маєш тепер, не муж він тобі. Це ти правду сказала».
Каже жінка до Нього: «Бачу, Пане, що Пророк Ти. Отці наші вклонялися Богу на цій ось горі, а ви твердите, що в Єрусалимі те місце, де потрібно вклонятись».
Ісус промовляє до неї: «Повір, жінко, Мені, що надходить година, коли ні на горі цій, ані в Єрусалимі вклонятись Отцеві не будете ви. Ви вклоняєтесь тому, чого ви не знаєте, ми вклоняємось тому, що знаємо, бо спасіння від юдеїв. Але наступає година, і тепер вона є, коли богомільці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців. Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись».
Відказує жінка Йому: «Я знаю, що прийде Месія, що зветься Христос, як Він прийде, то все розповість нам».
Промовляє до неї Ісус: “Це Я, що розмовляю з тобою…“» (Ів. 4:16-26).
Ця частина розмови наочно показує нам, що у Христа є що сказати кожному з нас особисто. Ми часто уникаємо такої відвертості, як намагалася уникнути її жінка. Вражена тим, що її співрозмовник знає про неї більше, ніж вона думає, жінка нарешті переключилась на тему «релігії». Хоча Христос виправляє її, вказуючи, що місце поклоніння не є вирішальним у порівнянні зі станом серця, яке прагне правди, кінцевою метою розмови є не це виправлення. Він підводить її до усвідомлення того, що вона має справу з Месією, Христом (ці слова означають «Божий помазанець», Христос — грецькою мовою, Месія — єврейською). Судячи з реакції, яка описана нижче, жінка приймає Того, з Ким зустрілася біля криниці, як Христа і Спасителя. Тобто вона визнає свою гріховність, приймає сказане їй Христом особисто і стає свідком про Нього для інших.
«Покинула жінка тоді водоноса свого, і побігла до міста, та й людям говорить: «Ходіть-но, побачте Того Чоловіка, що сказав мені все, що я вчинила. Чи Він не Христос?» І вони повиходили з міста, і до Нього прийшли» (Ів. 4:28–30).
Нижче написано:
«З того ж міста багато хто із самарян в Нього ввірували через слово жінки, що свідчила: «Він сказав мені все, що я вчинила була!» А коли самаряни до Нього прийшли, то благали Його, щоб у них позостався. І Він перебув там два дні. Значно ж більш вони ввірували через слово Його. А до жінки казали вони: “Не за слово твоє ми вже віруємо, самі-бо ми чули й пізнали, що справді Спаситель Він світу!“» (Ів. 4:39–42).
Ми закінчимо наш огляд запитанням, яке дотично випливає з історії, яку розглядали. Чи зустрічали ми на своєму життєвому шляху Ісуса Христа? Він живий і доступніший, ніж за часів земного життя, бо приходить до нас у Дусі Святому, Який одночасно може бути присутній не тільки в одному місці, а всюди. Що ж Він говорить особисто мені?
Юрій Ліщинський
1 Кинер Крейг. Библейский культурно-исторический комментарий. Ч. 2: Новый Завет. — С.-Пб: Мирт, 2005. — С. 890.
2 Примітки до тексту Нового англійського перекладу Біблії. Узято з сайту http://net.bible.org.
ДОВІДКА. Самаряни були нащадками двох груп людей: 1) залишки корінних ізраїльтян, які не були депортовані після падіння Північного царства в 722 р. до Р. Х.; 2) іноземні колоністи, яких привезли з Вавілонії та Мідії ассирійські завойовники. Це робилося з метою заселення земель лояльним до Ассирії населенням. Між євреями і самарянами існувало богословське протистояння, тому що останні відмовилися поклонятися Богові в Єрусалимі. Після повернення євреїв з вигнання самаряни перешкоджали відбудові Єрусалима, а в II ст. до Р. Х. допомагали сирійцям у війні проти євреїв. 128 р. до Р. Х. єврейський первосвященик помстився і спалив самарянський храм на горі Гарізім. (http://net.bible.org)