Талановиті люди з багатою уявою і чутливою душею вміють з чогось незначного, з якоїсь дрібнички створити шедевр. Вигляд квітучої гілочки народжує у них ідею майбутньої картини, простенька мелодія виростає у симфонію, а одна вдала рима — у поему.
Це трапляється з особливо обдарованими. Але й звичайним людям іноді вдається здобути «дорогоцінне з нікчемного» (Єр. 15:19). Адже, мабуть, кожному траплялося почути якусь незначну, на перший погляд, фразу, а потім довго над нею розмірковувати й брати для себе корисні уроки.
Отож. Бавилися ми одного разу з дітьми «у грибочки». Поклавши на голови круглі диванні подушечки, імітували їхню розмову. Один гриб мав коричневу шапочку і був їстівним, а другий — червону й був, відповідно, отруйним мухомором. У якийсь момент «мухомору» набридло бути відкинутим і він заявив: «Тепер я буду добрим грибом!» На що його товариш відразу ж відповів: «А нічого не вийде, бо тоді тобі треба все отруйне вийняти зсередини і вставити корисне!»
Діти продовжували гру, а мені ця фраза запала глибоко в серце. Оце ж і є зміст Євангелії! Людина може проголосити себе доброю, може навіть перефарбувати колір «шапочки», але її сутність від того не зміниться. Необхідне серйозне оперативне втручання. І зробити цю операцію спроможний лише один Лікар на світі — наш Господь Ісус Христос.
Але кому потрібна така операція? «Мухоморам»? Згода. А ми й так хороші! Ну, не ідеальні, звичайно, але цілком пристойні, «їстівні». Так думає багато людей. І, можливо, було б важко щось їм заперечити, якби не десята заповідь Закону Божого. Як на мою думку, то вона не дає жодного шансу жодній людині вважати себе праведною.
У Біблії є одна історія, яку відразу пригадую, коли заходить мова про заздрість. Це історія про Йосипа, сина патріарха Якова. Навіть наймолодші діти, які відвідують уроки християнської етики чи заняття недільної школи, скажуть, що брати через заздрість продали Йосипа в рабство в Єгипет. Більш досвідчені розкажуть, що причиною того був барвистий одяг, подарований йому батьком як знак особливої любові й турботи, а ще — пророчі сни, які дуже не подобалися старшим братам.
З подібними ситуаціями, ну, можливо, не такими трагічними, ми зустрічаємося часто. Здається, всі причини заздрості лежать на поверхні і, при бажанні, їх можна передбачити, не допустити, ліквідувати. Але відтявши щупальця, ми з жахом помічаємо, що вони дуже швидко знову відростають, що корені заздрості, нездорового суперництва сягають набагато глибше.
Написала «нездорового суперництва» і знову замислилася: а чи буває здорове? Авжеж, без нього неможливі спортивні досягнення, воно є стимулом для вдосконалення, пожвавлення будь-якої діяльності. Тобто, заздрість — двигун прогресу?! Ні, щось тут не те. Побачив, яка гарна хата в сусіда, — і собі плиткою обклав. Побачив, який плеєр у однокласника, — і собі такий у батьків випросив. Побачив виступи гімнастів — і собі зарядку почав робити. Так добре це чи погано? Коли беремо хороший приклад, а коли заздримо й зі шкіри пнемося, щоб ні в чому не поступитися іншим? Знову ж таки, цього на поверхні не побачиш, доведеться копати глибше.
Отож, маємо вже два питання: звідки береться заздрість і як її розпізнати?
Повернімося до біблійної історії про сім’ю Якова і пригадаймо, у яких умовах росли і виховувалися брати. Найперше варто сказати, що всі вони були рідними по батькові, але мали різних матерів. Лія і Рахіль — дружини Якова — були рідними сестрами і непримиренними суперницями, які все життя боролися за прихильність чоловіка й використовували при цьому своїх дітей! У домі свого діда Лавана хлопчики жили поряд з дядьками (по маминій лінії), які постійно мали претензії до їхнього батька Якова й заздрили його господарським успіхам. Мабуть, не була для них секретом й історія з іншим дядьком (по батьковій лінії), Ісавом. Адже саме суперництво між братами Ісавом і Яковом призвело до обману й мало не до вбивства[1].
Навіть якщо маленька дитина не розуміє сутності конфлікту, вона відчуває його негативний вплив. Отже, ґрунт для розвитку заздрості був більш ніж сприятливий. Недарма говорять, що діти вчаться не тоді, коли батьки говорять, а коли роблять. Але…
Йосип жив серед тих самих людей і за тих самих обставин. Однак ми не бачимо в його житті проявів заздрості. Навпаки, він розриває цей гріховний ланцюжок, який тягнувся віками, і безумовно прощає братів, коли ті приходять у Єгипет по хліб (він на той час був другою після фараона людиною в країні).
Чи був Йосип ідеальним? Звісно, ні, як і будь-яка людина. Але серед його характеристик, які дає Боже Слово, є одна визначальна, що неодноразово повторюється, безперечно, для того щоб підкреслити її значущість: «І був Господь з Йосипом» (Бут. 39:2, 21).
Більшість теологів вважає Йосипа прообразом Ісуса Христа, тому логічно буде зараз поглянути на Того, Хто єдиний може бути для нас досконалим прикладом, «випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха» (Євр. 4:15).
У глибинах вічності заховані корені заздрості і джерело жертовності. Катастрофа вселенського масштабу відбулася в той момент, коли один із ангелів позаздрив величі Творця і зазіхнув на Його престол. Скинутий на землю, він спровокував у перших людей гріховне бажання незалежності від Бога, яке дуже швидко породило безліч інших гріхів, і вже перший народжений на землі чоловік Каїн через заздрість убиває свого брата Авеля. Однак дивовижною була відповідь Неба, із уст Предвічного Слова прозвучали слова, які багато років потому запише пророк Ісая: «Ось я, — пошли Ти мене!» (Іс. 6:8).
Настав час Божого втілення, і заздрість знову розквітає. Цар Ірод убачає в новонародженому Немовляті грізного суперника і вбиває тисячі хлопчиків, щоб знищити Його. Коли Ісус Христос виходить на служіння, книжники та фарисеї переповнюються заздрістю через те, що народ іде за Ним, бо «навчав Він їх, як можновладний, а не як ті книжники» (Мк. 1:22). І навіть Пилат, віддаючи Христа на страту, вимушений визнати, «що Його через заздрощі видали первосвященики» (Мк. 15:10).
Але Христос назавжди обриває цей, здавалося б, неперервний ланцюг зла. Своєю смертю на хресті Він кардинально вирішує проблему гріха. «Він тілом Своїм Сам підніс гріхи наші на дерево, щоб ми вмерли для гріхів та для праведності жили…» (1 Петр. 2:24). Досягається це виключно вірою: «Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8–9).
І тут ми підходимо до складного моменту. Що б ви відповіли на наступне запитання дитини:
— І що, відтоді всі люди перестали заздрити?
— Ні, на жаль, не перестали.
— Тільки ті, хто повірив у Ісуса Христа, так?
— Ні, на жаль, і ті не перестали.
— Значить, ланцюг залишився?
— Ні, але люди — не гриби. Коли людина визнає себе смертельно хворою і звертається до лікаря за допомогою, вона не лише погоджується на операцію, але й зобов’язується ретельно виконувати всі його призначення в період лікування, а також настанови та поради щодо подальшого життя. Порушення режиму веде до рецидивів хвороби. Це можна спроектувати на весь спектр духовних питань. Якщо помічаєш у своєму серці паростки заздрості або будь-якого іншого гріха, значить, швидше зазирай у «листок призначення» і поспішай до Лікаря, тобто звертайся до Божого Слова і в молитві проси допомоги в Господа. Пригадуєте: «І був Господь з Йосипом»? Тільки в Божій присутності немає місця для гріха.
А тепер спробуємо відповісти на друге питання: як розрізняти природні бажання й гріховні пожадання?
У більшості випадків це очевидно. У Божому Слові маємо прямі вказівки на «учинки тіла.. , що хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого!» (Гал. 5:19–21). Ісус Христос обіцяв, що Дух Святий, зійшовши на землю, «виявить про гріх» (Ів. 16:8), і Він це робить через наше сумління. «Блаженний той, хто не осуджує самого себе за те, про що випробовується!» (Рим. 14:22).
Якщо ж питання не вирішено, треба глибоко й чесно аналізувати свої мотиви. Сенс кожної справи полягає в її меті. Кому принесе користь здійснення мого бажання? Кому послужить те, що я набуду, чого досягну? Мені, моєму ближньому, Богові? Адже все, «що не від віри, те гріх» (Рим. 14:23).
Доречною буде молитва: «Випробуй, Боже, мене, — і пізнай моє серце, досліди Ти мене, — і пізнай мої задуми, і побач, чи не йду я дорогою злою, і на вічну дорогу мене попровадь!» (Пс. 138:23–24).
Надія Доля