Десята заповідь Старого Завіту звучить так: ««Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!»(Вих. 20:17). Вона схожа на місток, перекинутий між П’ятикнижжям Мойсея та Євангелієм. Якщо перші дев’ять заповідей Десятислова стосувалися переважно суспільної етики й були дані у формі заборон, схожих на сітку, що накидається мисливцем на дикого звіра, на людські пожадливості (фактично, їх мета й полягала в обмеженні й приборканні гріха), то десята заповідь відносить поняття моральності до внутрішнього, прихованого від погляду життя людини, до сфери її духу, до джерела її бажань і помислів, до самого центра людського буття, до її розуму й серця.
Десята заповідь учить боротися з гріхом на самому початку, у самому його зародку, коли гріховний помисел, випливаючи з глибини серця, як спрут із глибин моря, набуває форми образу або ще не висловленого слова. У ній виражене головне аскетичне правило: стояти розумом і увагою на варті свого серця й знищувати гріховні помисли, як садівник вириває у своєму саду перші паростки бур’яну, поки вони ще не пустили глибоких коренів. Отці Церкви говорили, що Новий Завіт у Старому ховається, а Старий у Новому відкривається. У десятій заповіді приховані мораль і моральність Нового Завіту, де головне — стан людського серця, а діла, учинки — лише прояв і відображення внутрішнього, таємного життя людини. Святий Іоанн Кронштадтський говорив, що серце — це і є сама людина.
Основа всієї аскетики — очищення серця, для того щоб у ньому запанував Господь. Десята заповідь говорить про те, що людина не повинна бажати чужого, того, що їй не належить, але у вищому, сакральному розумінні вона забороняє бажати всього, що чуже людському духу, — пристрасно бажати матеріального, минущого, приреченого на тління й смерть. Із цією заповіддю подібні слова апостола Івана Богослова: «Не любіть світу, ані того, що в світі» (1 Ів. 2:15). Пожадливості — це болючі нарости душі, це перекручені й деформовані почуття, це ніби тканина душі, що наповнилася гноєм. Не бажати чужого — значить не віддавати своє серце пожадливостям, тому що вони завжди бажають чужого. Помисли й пожадливості обертають наш розум, як вітер або потік води — мірошницькі жорна. Пожадливості подібні до накриття, що приховує від нашої душі світло Боже. Пожадливості й гріх — вороги Бога, що перешкоджають Йому ввійти в людське серце, як у Свою оселю. Христос, немов бідний мандрівник, стоїть за дверима нашого серця, що закрите нами для Нього[1].
Але як не бажати, якщо серце бажає, як боротися з помислами, коли вони подібні до рою бджіл, які із дзижчанням кружляють і повзають у нашій голові, немов у своєму вулику? Куди бігти від пожадливостей, які охопили нас, як полум’я — будинок? Насамперед — висповідати перед Господом свою неміч і безсилля й внутрішньо благати: «Урятуй, допоможи й помилуй, я не можу перемогти гріх, але Ти — Переможець сатани й пекла — можеш уразити й перемогти гріх у моєму серці». Святі отці говорять про внутрішню боротьбу, як про битву Мойсея з амаликитянами: коли Мойсей здіймав руки до неба, перемагали його воїни, коли він опускав руки, перемагали амаликитяни (Вих. 17:8–13). Коли душа звертається до Бога, то не вона, а благодать перемагає гріх; коли вона забуває про Бога, ніби опускає руки додолу, то перемагають пожадливості; тому святі отці радять під час спокуси молитися короткими молитвами, подібно до того, як короткими й уривчастими словами кличемо ми на допомогу під час смертельної небезпеки[2].
Але святі отці відкрили нам і інший спосіб духовної боротьби й очищення серця — стояти з ім’ям Ісуса Христа над своїм серцем, як на стрімчаку над берегом бездонного моря, і відтинати помисли при найпершому їх виникненні. Першу появу помислів святі отці називали прилогом. Прилог схожий на плід древа пізнання добра і зла: його можна зірвати, але можна втримати свою руку; тут ще немає гріха, а тільки вибір. Але якщо ми забаримося, то наша пристрасна душа почне відчувати співчуття до помислу. У цьому співчутті є два елементи: насолода й інтерес. Це — засвоєння гріха.
Потім відбувається поєднання з помислом: душа ніби віддається йому, він веде душу за собою, як ошуканець веде дитину. Поєднання переходить у пристрасть, що опановує людиною, паралізує її розум, запалює в її серці пекельний вогонь. Ця стадія називається полоном. Людина стає бранцем. Воля схилилася, скорилася пожадливості й перетягує за собою розум: людина починає обмірковувати, як їй задовольнити свою пристрасть. Потім гріх утілюється в учинку: це вже падіння. Благодать відступає від людини, до щирого покаяння вона перебуває під владою демона. Падіння, повторюючись, переходить у звичку, а звичка в’їдається в саму природу людини, як іржа — у залізо. І людина самотужки неспроможна пручатися гріховній звичці, вона постійно зраджує сама собі. Але за допомогою Церкви, її Таїнств, щиросердої сповіді й молитов вона може бути врятована, ніби витягнута з виру ріки; однак боротьба ця дуже важка, тут потрібні особливі слухняність і смиренність.
Людина виривається з лабетів диявола, але рани від пазурів ворога залишаються в її серці, і вони довго ятряться й не гояться. Однак найважче щиро покаятися тим, хто займався колись магією й окультизмом. Які страшні й несподівані спокуси висуває проти них сатана! Але Господь говорить нам: «…будьте відважні: Я світ переміг!» (Ів. 16:33). Втрата надії — це духовна смерть. Щоб виконати десяту заповідь, треба намагатися постійно перебувати в молитві: завдяки їй поступово просвітлюються глибини серця людини, хоча для цього потрібно багато часу й зусиль. Великі Божі дари вимагають великих зусиль, інакше вони легко губляться, тому ті, хто хоче виконати десяту заповідь, повинні завжди мати Ісусову молитву на своїх устах. Поступово ім’я Ісуса Христа зійде в глибину серця, і тоді людина відчує радість духовної чистоти — єдину справжню радість.
Архімандрит Рафаїл
Архимандрит Рафаил. Тайна спасения. — Краматорск: Тираж-51, 2004. — С. 154–161.
[1] Див. Об. 3:20. Господь стоїть за дверима нашого серця не тому, що не може ввійти, адже перешкодити Богові не може ніщо. Господь не бажає входити в наше серце насильно: так цінує Він волю, якою нас наділив.
[2] Під час спокуси, у вирі пристрастей людина зазвичай відчуває внутрішнє сум’яття, її розум потьмарюється, розсіюється, і їй важко молитися багатослівними, розгорнутими молитвами. Коротка ж молитва має ту перевагу, що вона проста, виражає собою саму сутність прохання людини, те головне, у чому вона має потребу. Вона краще сприймається розумом і серцем, радніше підносить людину до живого пам’ятання про Бога, Його всюдисущності й готовності небавом прийти на допомогу до того, хто про неї благає.