Вона розцвіла серед лісової галявини навесні й не перецвітала. От цвіла і цвіла. Мала велюрові червоні пелюстки й зелений міцний стовбур.
— Ти ромашка? — запитала її Зозуля.
— Ні, я Червона Гербера, — заперечливо похитала головою квітка.
— О, у нас розцвіла Папороть! — сонно вигукнула стара Сова. — Нарешті я дожила до цієї святкової миті. А то так і відлетіла б у чорні краї, не побачивши лісового дива!
— Ні, я Червона Гербера, — усміхнулася квітка.
Сова щиро позіхнула:
— А чому ти завжди цвітеш? Я вже не питаю, чому садова квітка виросла серед лісу. Це ще хоч якось можна пояснити…
— Я не знаю. Просто радію життю і цвіту. От і все.
Сова багатозначно кивнула головою:
— Можна подумати, що аби я раділа своєму життю, то весь вік літала б.
Утомлено зітхнула і сховалася у дупло.
А Гербера тим часом цвіла. Позаздрила їй столітня Папороть і вирішила, що зробить усе можливе, аби та перецвіла. Намовила вона Вітер, щоб він зламав її. Той прилетів до лісу і став щосили дути. Ламалися верхівки високих дерев, облітало листя з гілля, а Червона Гербера навіть слова не мовила, лише низько-низько нахилилася додолу й міцно вхопилася корінням за землю. У її погляді все ще жила надія. Побачив це Вітер і вирішив не зачіпати її більше. Розвернувся і здійнявся геть.
Тоді стара Папороть намовила Дощ, щоб той залив її. Він прийшов увечері, коли всі рослини мостилися спати: одягали піжами і натягали на голівки нічні кептурики. Став лити на Червону Герберу воду. Вона подякувала йому за цілющу вологу й усміхнулася. Дощ зупинився. Йому сподобалася її усмішка і щира подяка. Розвернувся і пішов геть.
Побачила Папороть, що не так-то легко позбутися цієї життєрадісної Гербери, й намовила Сонце, аби те спалило її. Воно стало щораз міцніше обіймати своїм промінням Герберу, а квітка тим часом стала ще дужче рости. Побачило це Сонце і злякалося її сили. Розвернулось і сховалося геть за обрієм.
А Червона Гербера тим часом цвіла і цвіла. Розсердилася стара Папороть. Стала кликати зелену Гусінь для цієї лихої справи. Гусениця, вражена такою надмірною увагою до своєї бридкої персони, погодилася. Підповзла до Гербери і стала гризти її стовбур. У квітки покотилися сльози. Та такі теплі й солодкі, що Гусінь геть спинилася. Вона злякалася цієї щирості й поповзла геть.
А старій Папороті все не йнялося. Вона від люті стала всихати, але справу лиху продовжувала. Намовила сліпого Крота, аби той знищив квітку. Він глибоко в землі став гризти її коріння. Червона Гербера зойкнула. Усе її єство пронизував сильний біль. Зрозумівши, що вона доживає останні хвилини, квітка стала співати. Та так голосно й гарно, що Кріт від несподіванки спинився. Він прислухався. За все своє довге підземельне життя він ще ніколи не чув такої гарної пісні. Визирнув з-під землі й запитав:
— Ти хто?
— Я Червона Гербера, — тихо мовила квітка і стисла пелюстки, аби не заголосити від болю.
— А чому ти співаєш? — здивовано продовжував Кріт.
— Тому що цвіту яскраво й солодко, а значить — живу.
— А як це — цвісти? — запитав сліпий Кріт. — Я ніколи цього не бачив.
— Цвісти — це означає радіти життю, насолоджуватися кожним днем і розуміти, що краса твого цвіту саме в тому, що ти ще живеш.
Кріт задумався, йому тієї миті здалося, що він, сліпий, прозрів, бо зрозумів, що означає радіти життю. Розвернувся й пішов собі геть.
Сильно розізлилася тоді Папороть і від тієї люті згоріла. А Гербера тим часом одужала й ще яскравіше зацвіла. Минуло літо, настала осінь. Стало листя з дерев облітати. А вона цвіла і не в’яла. Прийшла холодна Зима, снігом замітала все довкола. Підійшла вона й до Гербери. А та, задерши голівку до неба, ловила білі пухнасті сніжинки своїми червоними пелюстками. Гойдалася й усміхалася першому снігу.
— Ти замерзнеш! — холодно сказала Зима.
— Знаю, — відповіла Гербера. — Я відцвіла всю весну, все літо і всю осінь… Не кожній квітці на світі випадає таке щастя.
… Спершу почали осипатися на білий сніг її мертві, та все ж червоні пелюстки, потім закам’янів і сам стовбур. Згодом мороз дістався і до її душі — коріння. Сніг накрив її білою хустиною. Більше не видно було Гербери.
Та навесні, коли прийшло тепло і все в лісі зазеленіло, лісова галявина замайоріла яскравим цвітом маленьких червоних гербер. Життєрадісна Червона Гербера продовжувала знову цвісти — у своїх дітях.
Олена та Анастасія Медведєви