Два гріхи, зовні начебто протилежні, — непристойні жарти і лихослів’я — мають багато спільного. Іван Златоуст порівнював язик блазня і лихослова, коли вони стають на молитву, з рукою, вимазаною гноївкою, якою людина хоче торкнутися Господнього хітона.
Жарт і лихослів’я — це карикатура на людину. У кожному жарті — насмішка над людською особистістю, її приниження, освинячування людини, прагнення замінити її обличчя потворною пикою, як у кривих дзеркалах, які показували в балаганах. У лихому жарті зникає повага до людини як образу Божого. А разом із повагою зникає і любов. Якщо під час плачу серце людини пом’якшується, то під час жартів воно стає твердим, як камінь.
Під час непристойних жартів і пустого сміху розум людини затьмарюється, вона не може думати про щось високе й святе, вона шукає в інших потворності. Насмішка — це радість від того, що людина, образ Божий, одягнула одяг навиворіт. Першим жартуном був Хам, який насміявся зі свого батька, а ще раніше — демон, що посміявся з довірливості перших людей. Недарма демона називають блазнем і часто зображають як скомороха.
Жарт — це короткий напад істерики, коли людина звільняється від якоїсь енергії, що накопичилася в її душі. Вона наче викидає її з себе в обличчя іншій людині, як плювок. Цей викид енергії, пов’язаний із затьмаренням свідомості, приносить видиме полегшення, але фактично це полегшення тієї ж природи, що й лихослів’я, тобто за рахунок приниження іншого в людини виникає ілюзія своєї особистої переваги.
Кажуть, що жарти покращують настрій. Це неправда. Після тривалого сміху людина відчуває спустошення. Відомо, що карикатуристи й клоуни в особистому житті відзначалися похмурим і дратівливим характером, а нерідко й нападами чорної меланхолії, неначе жарти й сміх — це темні провалля душі, у яких згасає світло розуму й зникають духовні сили. Якщо людина, вислухавши десяток анекдотів і вдосталь насміявшись, стане на молитву, то вона вочевидь побачить усю бридкість своєї душі.
Існує психічний комплекс жартівника, який завжди й усюди шукає невідповідності й потворності; для нього все життя — постійний парадокс. Якщо він не жартує впродовж години, то відчуває внутрішній дискомфорт, як п’яничка, позбавлений алкоголю, або наркоман, що залишився без наркотика, наче якісь сили зсередини розпирають його душу. Йому стає погано. Він починає жартувати з такою жадобою, як голодний накидається на їжу. Людина настільки звикає жартувати, що робить це майже машинально. У її підсвідомості відбувається постійний пошук і обробка жартів. Вона жартує навіть несподівано для себе самої. Коли така людина починає молитися, молитва в неї іноді перетворюється на блюзнірство. Звичка змушує її шукати потворні асоціативні образи, як якесь передражнювання молитовних слів. Найстрашніший наслідок гріха в тому, що він віддаляє від душі благодать Святого Духа…
Диявол — любитель і поціновувач жартів. Це невидимий режисер тієї клоунади, яка відбувається в розумі людини. Трагедія світової історії для демона є світовою комедією. Штовхаючи людей на гріхи та злочини, він пізніше насміхається над їхньою легковірністю і безумством. Для демона історія — це постійне обдурювання людей. Помічено, що тирани й революційні вожді — великі жартівники.
Іноді язичницькі правителі наймали скоморохів і артистів, щоб ті показували пародії й осміювали муки християн під час страти. Підлість завжди намагається велике перетворити на смішне. Господь сказав: «Горе вам, що тепер потішаєтеся…» (Лк. 6:25). Горе, тому що вони виганяють Духа Святого зі своєї душі; горе, тому що вони насміхаються над людиною — образом і подобою Божою, а через творіння — над Творцем; горе, тому що вони втрачають дорогоцінний час життя; горе, тому що вони позбавляють себе глибини покаяння і чистоти молитви…
Є слова, які містять у собі невидимий, можна сказати, метафізичний бруд, — це міазми лихослів’я, які осідають на стінах квартир, в’їдаються в речі, просякають своїм смородом одяг. Лихослів’я — це відмова від Бога й молитва до сатани. Розглянемо містичне значення кількох лайливих слів і побачимо, що вони не такі безневинні, як здається.
Візьмемо слово «сволота». Воно означає сміття, яке збирають, згрібають на купу, а потім викидають із дому. Для християнина духовний дім — це храм, а вічні оселі — Царство Небесне. Тому це слово є побажанням, щоб людина не отримала спасіння, була позбавлена свого дому, викинута з вічних осель як сміття чи непотріб, подібно до того, як у євангельській притчі господар наказав своїм рабам викинути негідного гостя за поріг дому в зовнішню темряву.
Часто ми чуємо слово «мерзотник». Воно означає: замерзлий, холодний, неживий. Святі отці казали, що Бог — це вогонь, що зігріває серце, а сатана — вічний холод, що сковує душу. «Мерзотник» — людина, у якій немає Бога, яка втратила любов. Тут міститься побажання, щоб людина відкинула Божу любов і стала схожою на демона, холодного, безжалісного, жорстокого.
Слово «стерва» означає падаль, гниль. Християнство — це вчення про воскресіння мертвих. А це слово означає: «залишайся гниллю, не воскресни».
Слово «негідник» означає непридатний, невідповідний своєму призначенню, зіпсутий. Призначення людини — вічне життя. Вживаючи це слово, бажають, щоб людина не досягнула мети свого життя, щоб вона була неспроможною сприйняти те, для чого була створена, — Божу благодать.
Слово «дурень» означає буйний, неспокійний. Слово «мир» було привітанням Старого і Нового Завітів. «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю!» (Ів. 14:27), — говорить Господь. Присутність Бога приносить душі мир. Демон — бунтівливий дух, який перебуває у постійному неспокої й сум’ятті. Як дух зла, він не має спокою ні на мить. Тому це слово є побажанням бути позбавленим миру і в цьому житті, і в майбутньому.
Слово «падлюка» означає низький, той, хто повзає, хто під ногами; це образ демона, який перебуває в пеклі, під усіма, і образ змія, який «підліз» до наших прабатьків. Це – містичне звертання до диявола й прокляття: «будь схожим на змія, будь під ногами в демона, упади в глибину пекла».
Слово «паршивий» означає людину, яка має хворобу, від якої випадає волосся і на тілі з’являються струпи. Паршиву вівцю відокремлювали від інших, щоб вона не заражала їх. Парша — це гріх, який, як заразу, легко розповсюджує навколо себе розбещена й безсовісна людина. Паршиву вівцю неможливо вилікувати, м’ясо її противно їсти, її просто виганяють палкою з отари. А Господь Своєю отарою або чередою назвав християн: «Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство» (Лк. 12:32) … Тому це слово означає побажання, щоб людина була покинута друзями, відлучена від рідних, а головне — померла нерозкаяною в гріхах і була вигнана навіки з отари Христа.
Таким чином лихослов закликає демона старанно губити його братів, тобто стає одним духом із сатаною.
З лайливого лексикону ми вибрали лише найбільш «лагідні» слова, які не дуже ріжуть слух, а для декого стали вже абсолютно звичними. Але вони, ці слова, є прихованим звертанням до сатани. Тому й відчуває лихослов після лайки якесь облегшення. Це теж приманка сатани, який шепоче грішнику на вухо: «Вилайся ще раз і отримаєш силу від моєї сили, і ковтнеш напою з тієї чаші, що я тримаю у своїх руках».
Ми не торкалися найбрудніших слів — їхній демонічний характер очевидний. У сатанинських оргіях богохульство і вишукане лихослів’я входять до ритуалу: щоб диявол з’явився до своїх шанувальників, їм необхідно осквернити місце, де вони зібрані, поряд з іншими гріхами, які вони чинять, також і лихослів’ям. Лихослов схожий на одержимого: здається, що в такої людини пряма кишка, втративши свій напрямок, підведена до самого горла з усіма наслідками, що з цього випливають. Напади лайливості, які лихослов абсолютно не може стримати, схожі на напади словесної дизентерії…
Слова не зникають безслідно, тому квартира, де постійно лунає лайка та лихослів’я, у духовному розумінні стає схожою на громадську вбиральню, де ніколи не прибирають. Але найстрашніше те, що адаптація до смороду робить свою справу, і для лихослова лайка звучить як бадьора музика.
Архімандрит Рафаїл
Переклад з російської Надії Долі
Архимандрит Рафаил. Тайна спасения. — Краматорск: Тираж-51, 2004. — С. 154–161.