Цей вечір вони запам’ятали назавжди… І річ не в тому, що стіл прикрашали вишукані страви, і не в тому, що було надмірно весело й безтурботно, і навіть не в тому, що зібралося чимало неабияких гостей… Просто в цей вечір відбулося визволення. Син Людський повернув зашарпаному людьми слову ЛЮБОВ його справжнє значення. І спосіб, у який Він це зробив, відшліфував до блиску вкриті іржею егоїзму грані ЛЮБОВІ.
Сумна реальність полягає в тому, що ті, хто був створений на образ Божий, навіть найшляхетніші з них, втратили не лише здатність любити, а й навіть адекватне розуміння сутності любові та її краси. Говорячи про любов, вони, здається, блукають далеко від неї…
Любов — це спосіб почути «дорогий» чи «дорога» після занять сексом (Джуліан Барнс, англ. письменник).
Любов — остання й найтяжча дитяча хвороба (невідомий автор).
Любов — найкраща з прикрас, але прикраси купити легше (Ів Сен-Лоран, фр. кутюр’є).
Справжня любов схожа на привид: всі про неї говорять, але мало хто її бачив (Франсуа Ларошфуко, фр. письменник).
Любов — це гра, у якій усі шахрують (Оноре де Бальзак, фр. письменник).
Любов — пихата й самолюбна від початку до кінця (Джордж Байрон, англ. поет).
Те, що янголи називають небесною радістю, а демони — муками пекла, люди називають любов’ю (Генріх Гейне, нім. поет).
Учням, що зібрались у скромній кімнаті для спільної вечері, різним за віком, темпераментом, досвідом і талантами, але об’єднаним у один «клас», Христос промовляє незабутні слова: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Iв. 13:34–35). «Новизна» заповіді одночасно й жахає, і надихає: старозавітний стандарт «любити ближнього як самого себе» замінено на «як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!». Любити як Христос? Навіть супермени у фантастичних романах неспроможні на таке, а що вже казати про нас, простих смертних? Але Христос не просто радить любити, а наказує, звертаючи, до того ж, увагу на вагомість заповіді: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою»… Ось воно, справжнє учнівство, справжня віра, справжня проповідь про Христа… Більше того, оскільки Сам Христос називає цю заповідь серед найважливіших, то її порушення, тобто виявлення байдужості, егоїзму, є одним з найбільших гріхів…
Але що значить «як Я полюбив вас»? Як полюбити за зразком Христа свого чоловіка, дружину, дітей, своїх батьків, учнів, їхніх батьків, колег, начальника, сусідів? Що саме Він мав на увазі, підкреслюючи необхідність наслідування Його прикладу? Вчинки Учителя випереджували не лише запитання учнів, а й Його власні настанови. Готуючи учнів до сприйняття правила, Христос демонструє на власному прикладі, що значить любити як Він полюбив: «Перед святом же Пасхи Ісус, знавши, що настала година Йому перейти до Отця з цього світу, полюбивши Своїх, що на світі були, до кінця полюбив їх» (Iв. 13:1). Виявлення Його любові вражає урочистою буденністю: Христос омиває учням ноги! На Сході цей звичай мав практичний зміст: люди мали лягати навколо обідньої трапези після подорожі босоніж курним шляхом, і брудні ноги ближнього могли зіпсувати все задоволення від обіднього спілкування…
Отже, розглянемо сім ознак справжньої любові, що доводять нашу справжню сутність як учнів Христа.
1. Справжня любов не залежить від сприятливих обставин і не поширюється лише на окремих людей: «Під час же вечері, як диявол уже був укинув у серце синові Симона Юді Іскаріотському, щоб він видав Його…» (Ів. 13:1–2).
Не знаю, що б я робив за кілька днів до гарантованої, тяжкої, невчасної і незаслуженої смерті… Тим більше не знаю, як би поставився до відомого мені зрадника й малодушних друзів, які розбіжаться, як тільки «запахне смаженим»… Знаю інше — навіть думка про те, щоб омити їм ноги, пригостити, провести з ними час і сказати їм добрі слова, здалася б мені божевільною… Це притаманно нам, людям, любити тих, хто гідний любові, і робити це тоді, коли цьому сприяють обставини. Христос же вражає Своїм унікальним підходом. Його кредо: любити всіх (жоден із учнів Христа не був гідний Його любові, у тому числі — я з вами) і любити завжди.
2. Справжня любов свідома й походить від розуміння Бога: «…то Ісус, знавши те, що Отець віддав все Йому в руки, і що від Бога прийшов Він, і до Бога відходить…» (Ів. 13:3).
Безперечно, любов пов’язана з почуттями. Я категорично не згоден з тими, хто намагається викреслити почуття з життя як щось другорядне й недуховне. Втім було б помилкою обмежити любов лише емоційними рамками. Любов — це також дія, а джерелом її є розуміння Божого задуму стосовно себе та інших. Сказав «джерелом» і одразу виправляю самого ж себе: справжнім першоджерелом любові є Бог, але в нас любов може виявитися, коли ми сфокусовані на Ньому, коли переймаємося Його задумом. Це надихало Сина Божого, і це має надихнути нас. Ось чому такою важливою є чистота й дисципліна думки, ось чому так важливо звертати свій розум до Святого Письма, що розкриває перед нами Бога та Його задум!
3. Справжня любов ініціативна: «…устає від вечері, і здіймає одежу, бере рушника й підперізується…» (Ів. 13:4).
Христос не просто відповідав добром на добро, Він ініціював добро. Сьогодні часто можна почути про «потреби» (цим словом замінили слово «цінності», узаконивши «споживацьку етику»). Багатьом здається, що світ, люди й навіть Бог існують, перш за все, для задоволення їхніх потреб, однією з яких є потреба в любові. Звісно, підкреслюючи наявність власних потреб, ми не поспішаємо любити, а чекаємо, поки полюблять нас. Нам страшно проявити ініціативу в любові, адже тоді ми станемо відкритими, вразливими, незахищеними. Люди зможуть висміяти, знехтувати, спробувати маніпулювати нами, завдати нам болю, плюнути в душу. І ми замикаємо на три оберти двері власного серця, ховаючись за ними від людей, — так безпечніше і спокійніше… Серед дванадцяти учнів не було бажаючих служити, тому Христос зі Своєю ініціативою був у меншості… Він не чекав, коли Його попросять, тому що справжня любов не чекає прохань, а випереджує їх.
4. Справжня любов практична: «Потому налив Він води до вмивальниці, та й зачав обмивати ноги учням, і витирати рушником, що ним був підперезаний» (Ів. 13:5).
Як ми вже помітили, любов починається в розумі, але не обмежується суто інтелектуальними проявами. Слова «знати» і «чинити» в нашому тексті (Ів. 13:1–17) зустрічаються, не вступаючи в конфлікт, а доповнюючи одне одного. До речі, ця практичність — не святкова, не виняткова, а буденна, повсякчасна. Така любов перетворює буденність на свято… Якось я купив дружині квіти (не з нагоди дня народження, просто так), а друг, якого зустрів дорогою, питає: «Що у вас за свято сьогодні?»
Практичність любові також виявляється в тому, що вона знає, що справді потрібно тому, на кого вона спрямована (і тому не буде марнувати сили й часу на непотрібні речі…). Якщо треба помити ноги, вона помиє ноги! І сюди ж: якщо треба помити ноги, вона не буде мити голову! Відтак, не чекайте, коли на вас найдуть «святі мурашки любові», спитайте себе: «Що я можу зробити для іншого?». Привчайте себе до дій любові, навіть якщо бракує почуттів. З ласки Божої вони приєднаються згодом як вагони до локомотива!
5. Справжня любов вимагає приниження: «І підходить до Симона Петра, а той каже Йому: «Ти, Господи, митимеш ноги мені?» Ісус відказав і промовив йому: «Що Я роблю, ти не знаєш тепер, але опісля зрозумієш». Говорить до Нього Петро: «Ти повік мені ніг не обмиєш!» (Ів. 13:6–8).
Хіба ноги Петра були чистішими від ніг інших учнів? Хіба він встиг помити їх самостійно? Звідки такий протест? Петро добре знав, що, за звичаєм, процедуру обмивання ніг здійснював раб, який служив хазяїнові дому. Напевно, саме тому жоден із учнів не схотів допомогти друзям та Вчителю. «Ми не раби, раби не ми!» … От якби можна було й у річці скупатись, і ніг не замочити! І любити, і не принижуватись!
Приниження — це своєрідна жертва, коли ми зрікаємось свого пихатого «Я» заради ближнього. Безперечно, жертва може бути й без любові, але не буває любові без жертви! Якщо ми — учні Христа, то не вважаймо за надвисоку жертву послужити іншим, так само як Він не вважав надвисокою ціною виконати обов’язки раба… До речі, здатність принизити себе (померти для себе, зректися себе, пожертвувати собою, впокорити себе) — дар Божий. Без цієї благодаті ми потонемо в неспроможності прощати, в образах на інших, у жаданні помсти.
6. Справжня любов освячує: «…Ісус відповів йому: «Коли Я не вмию тебе, ти не матимеш частки зо Мною». До Нього проказує Симон Петро: «Господи, не самі мої ноги, а й руки та голову!» Ісус каже йому: «Хто обмитий, тільки ноги обмити потребує, бо він чистий увесь. І ви чисті, та не всі». Бо Він знав Свого зрадника, тому то сказав: «Ви чисті не всі…» (Ів. 13:8–11).
Христос говорить загадками… Як зрозуміти «коли Я не вмию тебе, ти не матимеш частки зо Мною»? Хіба це не звичайна гігієнічна процедура? Втім Христос не роз’яснює парадокс. Фактично, ті, кому треба було це почути, мали все зрозуміти… Обмивання ніг водою готує їхні душі — думки, почуття, бажання — для очищення святою кров’ю Сина Божого… А вмивальниця скоро перетвориться на хрест, звідки потече благодать очищення для всіх, хто спрагне мати частку з Христом у Його Царстві.
Даючи настанови чоловікам, апостол Павло пізніше напише: «Чоловіки, — любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна!» (Еф. 5:25–27). Як любов Христа здійснила вплив на грішних, перетворивши їх на святих, так і любов чоловіка до жінки має сприяти її очищенню й наближенню до Бога. Ми, каже Павло, не придумуємо проект любові, ми реалізуємо зразок, що залишив для нас Христос. Так само мають чинити не лише чоловіки, але всі, хто покликаний любити ближнього, — в сім’ї, на роботі, у суспільстві. Цей аспект справжньої любові дає зрозуміти провідну ідею: «Якщо мої стосунки не допомагають іншій людині стати ближчою до Бога — це не любов!»
7. Справжня любов навчає: «Коли ж пообмивав їхні ноги, і одежу Свою Він надів, засів знову за стіл і промовив до них: «Чи знаєте ви, що Я зробив вам? Ви Мене називаєте: Учитель і Господь, і добре ви кажете, бо Я є. А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив. Поправді, поправді кажу вам: Раб не більший за пана свого, посланець же не більший від того, хто вислав його. Коли знаєте це, то блаженні ви, якщо таке чините!» (Ів. 13:12–17).
У книзі «Як насправді любити дітей?» Росс Кембелл стверджує: «Діти — як дзеркала. Вони не мають власного світла, але віддзеркалюють те світло, що отримують у дорослих…». Щось подібне трапляється і з нами: ми не маємо власної любові, але віддаємо іншим ту любов, яку перейняли в Христа. Учитель показав учням, як потрібно любити, але не обмежився ділом. Для Нього є вкрай важливим, щоб учні не просто побачили, а й засвоїли урок. Звідси й питання: «Чи знаєте ви, що Я зробив вам?». Христос іде від практики до слова, щоб учні згодом пройшли свій шлях — від слова до практики. Бо лише так вони скуштують справжнє щастя: «Коли знаєте це, то блаженні ви, якщо таке чините!». Зверніть увагу, блаженство любові відчувається не до, не після, а під час служіння іншим!
Замість післямови…
Дозвольте підсумувати нашу розмову, залишивши декілька практичних порад щодо застосування уроку про учнівство. Нехай вони допоможуть вам жити так, щоб оточуючі люди побачили в вас справжніх учнів Справжнього Вчителя!
Проаналізуйте себе. Якщо ви вважаєте, що навчилися любити, чи вдається вам виконувати всі сім пунктів? Які з них найбільше «западають»? Запишіть собі перелік якостей справжньої любові та почніть молитися, щоб Бог допомагав вам проявляти їх.
Перегляньте, чи любите ви своїх ближніх — чоловіка (дружину), дітей, батьків, колег (підлеглих, начальство), сусідів. Складіть список тих, кого вам найтяжче вдається любити й сфокусуйте на них свою увагу протягом, бодай, найближчих 3–5 місяців.
Пам’ятайте, що любов, якої вимагає Бог, — надприродна й нам непритаманна. Для того щоб любити такою любов’ю, потрібна Божа сила, яка дається через віру в Христа Духом Святим. Тому молімося разом з Блаженним Августином: «Господи! Дай те, що наказуєш, і наказуй, що захочеш!».
Олександр В’ялов