Узимку темніє рано. Я сиджу у своїй кімнаті. Напівтемно й затишно. Чутно, як на вулиці, у сусідньому дворі, співають колядники. Певно й до нас зараз зайдуть… А бабуся вже давно примостилася в сінях, чекаючи на співочі вертепи. Я нишком визираю у вікно, щоб розгледіти, як убрані колядники. О! Вже й у нас співають!!! Бабуся обдаровує колядників цукерками й горіхами. Це я знаю, бо чула як вона, урочисто й піднесено, говорила сусідкам: «Бога треба славити не за гроші, а від усього серця…»
Але мені це байдуже. Зараз мене більш усього турбує, що я вчора посварилася з подругами. Ми ліпили сніговика, потім почали будувати фортецю, а потім щось сталося й почалася сварка. Тому я цілий день сиділа вдома, читала книжку й нудилася. От якби була мама!!! Вона завжди допомагала розібратися у всіх моїх складних справах. І вони ставали маленькими й простими, як розлузані насінинки…
Але мами немає. Вона померла цієї осені, коли я почала ходити в 4 клас. Я ніколи не забуду букет різнокольорового листя, який я назбирала, йдучи зі школи, і слова татуся: «Донечко, мами немає…» Я притулила свій букет до обличчя й терпкий запах листя змішався з запахом сліз і невимовного болю…
Говорити з бабусею не хочеться. Вона знов почне казати про Бога, про молитви. Але мені це нецікаво. От казки, фантастичні історії я люблю. Я вмощуюся на ліжку й беруся за книжку. Правда, тато не дозволяє мені читати лежачи, але сьогодні його вдома немає. З головою поринаю у світ зимових пригод: чарівний годинник, дівчинка-снігуронька, сніговики, які оживають, щоб зупинити прихід Нового року…
Ураз брязкє шибка вікна, так, ніби хтось влучив у неї сніжкою! Я підхоплююсь, хутко вдягаюся. Бач, таки прийшли дівчатка! Тихенько відчиняю вхідні двері (т-с-с — бабуся вже спить). Поспішаю забігти з другого боку хати, щоб застукати їх «на гарячому». Сніг рипить, і тому ступати нечутно не вдається. Я зазираю за ріг будинку: нікого… Лише ніби майнув білий силует. Дивно, ні в кого з подружок нема білої куртки.
Я повертаюсь у двір, перевіряю хвіртку: вона зачинена на гачок. Дивно і трохи лячно. Але додому йти не хочеться. Я йду в садок, вибираю місце між деревами, де добре видно зоряне небо. О! Зорі я дуже люблю! Вони незрівнянні… Вони ваблять до себе так, що хочеться полетіти. Мерехтять, підморгують різноколірними оченятами… Ого!!! Зблиснув метеорит, і ніби так низько та близько.
А чи то правда, що треба загадувати бажання, яке неодмінно збудеться… Яке ж моє бажання?!
— Щоб ще побачити маму…
— Або щоб навчитися літати…
Я розкидаю руки врізнобіч і починаю крутитися, дивлячись угору. І ніби справді лечу, все вище й вище піднімаючись у зоряну височінь. Холодне морозяне повітря ще сильніше обіймає мене, обпікаючи руки, обличчя, проникаючи під пальтечко, холодними крижинками торкаючись тіла. А небо безкінечно-високе, нема йому ні кінця ні краю. І зірок незліченно й незміряно…
Ураз мені стає дуже страшно, моторошно, і бездонний холод досягає глибин мого серця. Я така маленька проти цього величезного Всесвіту. Дуже малесенька, беззахисна, нікому не потрібна…
Я перестаю крутитися і враз помічаю, що хтось стоїть неподалік від мене. Страх ще більше стискає моє серце. Єдине бажання — скоріше дременути до хати…
— Не бійся. Все добре. Я прийшла, бо ти дуже злякалася. — Голос спокійний і лагідний.
— Ти хто? — питаю я, насторожено підходячи ближче й розглядаючи незнайомку.
Довге білосніжне хвилясте волосся, довга срібляста куртка, високі сріблясті чобітки й тоненький шарфик, ніби витканий зі світла. А очі — усміхнені й чисті. Дивно, що я бачу їх посеред цієї темряви…
— Я твій ангел.
— Хто?!! — моє здивування витісняє всякий страх!
— Так, я — твій ангел-охоронець. Я прийшла, бо за тебе молиться бабуся. І тобі сьогодні потрібна допомога.
Безліч запитань закрутилося в голові. А на язик вискочило найзухваліше:
— А якби вона не молилася, то ти б і не прийшла?
— Так, я не змогла б прийти до тебе, бо ми, ангели, службові духи для тих, хто наслідує спасіння й знає Слово Боже.
Дівчинка-ангел зняла свій шарфик і легенько обгорнула мої плечі.
— Зігрійся, Іринко, — продовжувала вона, — ти не сумнівайся, бабуся дуже любить тебе й бажає тобі добра. Знаєш, їй також зараз важко, вона не чекала, що мама так рано піде від вас…
— Звідки ти це все знаєш? — знову запитала я. — І як мене звати, і про бабусю, і про маму… — Сльози забриніли на моїх очах.
— Знаю, бо знаю. Колись Дух Святий пояснить тобі все…
— Хто?!! — знову перебиваю я. — Ти говориш незрозумілі слова…
— Іринко, почекай!!! — наполегливо, але лагідно зупиняє мене незнайомка. — У мене обмаль часу. Якщо ти згодишся, я покажу тобі небесне воїнство ангелів, які славлять Божого Сина, що народився у Віфлеємі заради спасіння всього людства, заради твого спасіння…
Вона бере мене за руку. Її рука ніжна й тепла, як у мами. Я відчуваю, що вже зігрілася. Шарфик тоненький, але теплий. Мені спокійно й добре. Ми йдемо по засніженому саду. Ненароком торкаюся плечем гілля, і яблунька щедро осипає нас снігом. Раптом я бачу серед дерев прозорі сходи, які піднімаються в небо.
— Ти хочеш піти зі мною? — питає ангел.
І знов у моїй голові здіймається вихор думок, запитань, сумнівів й страхів, як сніжна холодна завірюха. А відчуваю, ніби розділилася надвоє, бо серце моє тріпоче, бажаючи побачити отой чудесний хор ангелів. Але я починаю верзти якусь нісенітницю:
— А може, ти ніякий не ангел. Може, ти інопланетянка і телепат, і читаєш мої думки, і хочеш забрати мене на свій корабель…
Дівчинка весело сміється.
— Чим наповнене серце, те й говорять уста. Занадто багато читаєш фантастики. Але хочу тобі сказати, що суперфантастичної книги ти ще не читала. Це — Біблія.
Я розгублено мовчу. Вона турботливо струшує сніг з мого пальтечка:
— Тоді пішли додому. Тільки запам’ятай: Бог є!!! Він дуже любить тебе. А шарфик я залишаю тобі на згадку…
Тихесенько, щоб не розбудити бабусю, я замикаю вхідні двері й навшпиньки йду до своєї кімнати. О! Я забула вимкнути настільну лампу біля ліжка. Але й зараз я не збираюсь її вимикати! Бо ще треба трохи оговтатися. Такий дивний вечір… Я ховаю під подушку подарунок і загортаюсь у ковдру.
— І що це зараз було? — думаю я.
А в серці ніжно бринить голос ангела: «Бог є. Він дуже любить тебе…»
— Господи, якщо Ти є і якщо Ти любиш мене, то покажи мені маму, будь ласка…— уперше в житті молюся я. Більше слів немає. З моїх очей течуть гарячі сльози. Я стомлено притуляюся до подушки.
І враз я знов опиняюся в садку. Сад засніжений, але чомусь дуже тепло. Раптом я розумію, що це не сніг, а просто квітнуть дерева. Радість переповнює моє серце. Я починаю підстрибувати й несподівано… злітаю!!! Я лечу над садком, над подвір’ям, над провулком. Якісь люди йдуть там внизу. «Дивіться, я лечу!!!» — але їм нема ніякого діла до мене. Потім я бачу, що хтось також летить попереду мене. Плаття квітчасте і таке знайоме.
— Мамо!!! — гукаю я.
Ще мить і ми — поряд! Вона бере мене за руку і ми летимо разом. Я нічого не питаю. Просто нема ніяких питань. Мама. Політ. Квітучі садки під нами. Височенне голубе небо, наповнене ароматом квітів… Цей політ дуже довгий. Але він ураз закінчується. Ми зависаємо в повітрі.
— Донечко, — говорить мама, — це — межа. Далі я полечу сама. До зустрічі!
Вона обнімає мене й летить далі, ніби великий прекрасний метелик. Скоро вона перетворюється в різнокольорову краплинку і зникає зовсім… Я розгублено дивлюся їй услід.
Я не хочу розлучатися з нею. Я дуже люблю її. Я пориваюся за нею. Але якась невидима стіна лагідно відштовхує мене назад. І знову я пориваюся за мамою. І знову якась невидима стіна м’яко та лагідно відштовхує мене. Я роблю третю спробу. І невидима стіна знову відштовхує мене, враз заповнюючи моє серце радістю й незбагненним спокоєм.
І я повертаюся додому. Знову лечу над квітучими садками, вдихаючи аромат квітів, височенного неба й незрозумілої радості… З висоти польоту я бачу свій провулок, садочок, будинок… Я вдома…
Я прокидаюсь. Уже ранок. Настільну лампу вчора я так і не вимкнула. Книжка, яку я читала, лежить біля ліжка на підлозі. А під подушкою, на жаль, нема ніякого шарфика…
Але я знаю, що Бог є!!! І я пошепки молюся:
«Небесний Батьку! Прости мені, що я була неслухняна мамі, татові, бабусі. Що я ніколи не казала їм, як я сильно їх люблю, а лише хотіла, щоб вони любили мене. Допоможи мені стати іншою…»
Тихенько прочиняються двері й заходить бабуся. У в неї в руках білий прозорий шарфик.
— Добрий ранок, Іринко! Це тобі різдвяний подарунок!
— Від ангела-охоронця? — запитую я.
— Так, — загадково усміхається бабуся…
P. S. Це оповідання майже автобіографічне. Сон, описаний тут, це мій сон, який справді наснився мені, коли я дуже сумувала за мамою. І моя бабуся, яку я не слухалася, а вона молилася за мене…
Галина Левицька