Моральність: поняття об’єктивне чи суб’єктивне?

В епоху багатокультурного релятивізму 10 заповідей часто сприймаються як піднесена промова, за якою не стоїть нічого. Вони ніби старомодні і неактуальні для сучасної людини. Декілька років тому один суддя в США викликав довгі й інтенсивні дебати, розмістивши 10 заповідей на стіні судової зали.  Незважаючи на те, що заповіді врешті-решт зняли, той суддя отримав велику підтримку від суспільства.  Відомо, що в минулі століття оголошували про смерть Бога, Який і досі Живий; мертвими виявились Його противники. Бога безуспішно намагались прогнати навіть цілі країни. Один  священик під час допиту спитав замполіта, який накинувся на нього, як собака на кістку: «А що робитимете ви, якщо завтра партія попросить вас йти до церкви і ставити свічки?». Він відповів, що такого статися не може. І от те, чого статися не могло, сталося. Багато років по тому той замполіт друкував євангельську літературу для мене, місіонера зі Сполучених Штатів. Таких прикладів безліч. Досить подивитись на зростання церкви в деяких регіонах світу. Сьогодні, незважаючи на супротив релігії, скажімо, в Китаї, церква там продовжує рости і є однією з найбільших у світі. Схоже на те, що Бог не збирається вмирати чи відміняти Своїх Законів.  І все ж запитання поставлене і потребує ясної відповіді: «Чи існують об’єктивні моральні закони, чи ж закони залежать від мінливої моди, від різних віянь?».

Існування морального абсолюту

Людина – істота моральна. Здавалося б, твердження очевидне і незаперечне. Але сам цей факт створює труднощі, по-перше, для тих, хто хоче назавжди прогнати Бога із людської свідомості. Соціологи-дарвіністи намагаються побудувати теорію, згідно з якою можна пояснити моральну орієнтацію людського серця. Проте задовільних пояснень у них нема. Мораліст, який мислить релятивно, підходить  до етичних стандартів з точки зору інтересів індивіду чи групи. Врешті-решт  і при індивідуалізмі з його самоуправлінням, і при соціальному підході групи з її демократією моральність голосить у натовпі  мінливої суспільної моди.  Але ж почуття справедливості і вміння розрізняти добро і зло є суттєвим для самого визначення «Людина». Релятивіст переконаний у тому, що абсолютного, об’єктивного стандарту для розрізнення добра і зла в нас нема. Проте, коли несправедливо чинять з ним самим або коли він стикається із неприкритим злом, то, жахаючись, відсахується.  Це правильно і всім зрозуміло.  Вибравши те, що пропонує сучасний вік, такі релятивісти виглядають моральними, попри свій релятивізм. Але не треба так легко погоджуватися з їх моральністю. В цьому випадку зло сховалось за лаштунки і боротьба з ним має продовжитись.

Окрім нехтування  абсолютними моральним законами, великі зусилля спрямовані на зречення від будь-яких абсолютів узагалі. Сміливою, але марною є ця спроба. Вона приречена на самознищення. Одній учительці, з якою я мав бесіду на ці теми, дуже не сподобалось, що я відстоював віру в абсолют, вона проголошувала зворотне: «Не існує ніякого абсолюту, все відносно». Наслідки таких переконань цілком очевидні, проте свідомо нехтуються багатьма людьми. Категоричність таких тверджень – це і є претензія на абсолют. Бо ж саме твердження «Абсолюту нема» – не відносне. Воно або істинне, або брехливе.  Істина відображена в реальності, незалежно від мого чи вашого сприйняття,  думок і бажань. А логіка з її законом, що заперечує протиріччя, пережила всі напади критиків. Роблю припущення, що вона витримає  і всі напади релятивістів, які продовжують товктись об  стіни логічних законів своїми головами.

Якщо існування абсолюту не підлягає сумніву, то чи існує моральний абсолют? На його існування вказує людська совість. А що таке совість? Я дав би таке визначення: совість – це внутрішній закон, який направляє наші повсякденні рішення. Ним виправдано дії, які відповідають нашим моральним стандартам. Цей самий закон викликає почуття вини, коли наші вчинки не відповідають моральним стандартам. Мені подобається приклад, який використовують північно-американські індіанці для пояснення взаємодії совісті з почуттям вини. Вони кажуть, що в серці кожного є ніж. Цей ніж ніби обертається по колу кожної миті, коли серце обманює. Так, обертаючись, він ранить серце. Просуваючись уперед мов стрілка годинника, ніж робить оберт. Після цього серце вже не відчуває болю. А коли нема болю, нема серця… (Макс Лукадо. Пошуки батьківської любові).  Тут важливо зауважити, що сама совість не є абсолютним моральним законом, а лиш свідчить про його існування, відображає його. Біблія каже про вроджене вміння розрізняти добро і зло як про закон, що написаний у наших серцях. Він подає свідчення, то виправдовуючи, то звинувачуючи нас. Чи можна ним знехтувати? Звичайно, але тоді ми йдемо проти власної совісті, собі на шкоду. Так само як тіло надзвичайним чином забезпечене чутливістю, що попереджає про небезпеку, так і душа забезпечена моральною чутливістю, щоб попередити про духовну небезпеку. Без такого попередження ми одразу ризикуємо втратити душу. А на що надіятись громадянам цілої країни, совість якої в руїнах?

Складні етичні ситуації часто намагаються використати, щоб показати «неможливість» моральних абсолютів.  Ситуація складається таким чином, що протиставляються два моральні вибори, які в результаті утворюють моральну дилему.  Виглядає це як дешева програма з телебачення, яка є далекою від реальності.  Наприклад, «хтось змусив вас вибирати, кого із людей убити першим, але якщо ви відмовитеся, вони вб’ють усіх».  Інший приклад, «убий цю людину, інакше ми вб’ємо твою дитину».  Звичайно, це все гіпотетично, але навіть якщо це припустити, неважко визначити, незважаючи на емоційний тиск, вибір наших подальших дій.  Людина завжди має вибір не брати участі у чиємусь злі. Небезпечними можуть бути навіть роздуми про такі ситуації, таким чином ми вже частково беремо в них участь.  Ключем до вирішення подібних ситуацій є потреба дивитись крізь емоційні маніпуляції і шукати третього, четвертого або п’ятого варіанта вирішення, який був вигідно забутий, щоб втілити свої наміри щодо морального вибору. Основною проблемою в подібних ситуаціях є нерозуміння моральних законів. Це спроба примусити механічно виконати літеру закону, що спотворює сам закон. Така тактика дій була безуспішно використана проти Ісуса. Його противники намагались змусити Ісуса погодитися, щоб закидати камінням жінку, яка вчинила перелюб. Однак Він не тільки розвінчав їхнє лицемірство, але продемонстрував Божу милість. Він сказав їй: «Іди, але більш не гріши» (Ів. 8:11), що ще раз підтверджує Божі стандарти та людську відповідальність.

Важких питань є вдосталь. Прихильник морального абсолюту гостро це усвідомлює і береться за їх вирішення. Аморальна людина не буде себе обтяжувати такими дурницями, як етика. Сьогодні, у вік вибуху технологій, ми все частіше стикаємось з подібними труднощами. Легких питань і відповідей не існує. Наприклад, багато пар зберігають запліднені  яйцеклітини для імплантації в майбутньому. Але пара розлучається й ембріон залишається в підвішеному стані в морозильній камері. Що робити з замороженим ембріоном? Чий він? Я не намагатимусь відповідати на ці питання в межах цієї статті, зауважу тільки, що походження дилеми – це вибір, який був зроблений до того, як виникла сама «дилема». Моральну дилему ми часто створюємо самі, і відповідь проста, аби ми тільки були готові усвідомити її. В багатьох випадках люди вимушені визнати, що не залишається нічого, як тільки покладатися на Бога та просити Його про милість до нас. Незважаючи на складність питань, відкидання моральних стандартів – не відповідь. Насправді, зараз як ніколи ми потребуємо стандартів, які б скерували нас для того, щоб пройти через лабіринт моральних питань сьогодення, який постійно розширюється. Ми повинні постійно собі нагадувати, що «можемо» не означає «повинні».

Відкидання всесвітніх абсолютів добра і зла може бути руйнівним. Етика Дарвіна і Ніцше лягла в основу переконань нацистів з їхньою вірою у виживання сильнішого. Важливо розуміти, що знищення слабких рас і людей було для нацистів моральним обов’язком.  Вони були переконані, що, знищуючи цих людей, вони робили «добро». Це була своєрідна теорія еволюції, покладена на практику. І послідовний релятивіст мав би спитати: «Чом би й ні? Те, що правильне для них, є для них правильним, а хто ми, щоб судити?» Можна було б і погодитись, якби не універсальний закон моралі, що поширюється на всіх. Він, до речі, став основною підставою для нюрнберзького процесу, який, як відомо, мав і багато недоліків. Отже, чи готові ми відкинути всякий моральний закон і жити в світі, в якому немає ніяких обмежень, де права встановлює сильний? Ми не збагнемо суті нацизму, поки не усвідомимо, що його потворність – породження не варварства, а «високоцивілізованої» філософії. Ми легко забуваємо про те, що від цивілізованості до варварства – один крок. Як показує історія, треба зовсім небагато зусиль, щоб через страх, кризу й ідеологію розбудити варварство, яке трохи задрімало.

Свобода і відповідальність

З іншого боку, наша дискусія не може оминути питання вільного вибору волі і детермінізму. Дарвіністська еволюція, з моєї точки зору,  неминуче веде до детермінізму, згідно з яким ми – продукт мінливого процесу і позбавлені свідомості. Людина зведена до купи клітин і хімічних сполук, що діють через відточені інстинкти. Ми, мовляв, робимо те, що ми робимо, бо це виявляє, що ми є тими, хто ми є. І, як той лев, що плаче над своєю здобиччю, ми втілюємо свою долю у життя. Якого вибору ми можемо чекати від такого типу людей, які моральні вимоги висувати? Сьогодні ми роздаємо презервативи в школах, тому що «це ж діти, і вони не зможуть контролювати свої сексуальні потреби». (А це і не дивує після тієї інформації, якою їх щодня зомбують через ЗМІ.) Цей детермінізм проявляється і в поясненнях кримінальної поведінки: «В нього було важке дитинство». Безумовно, оточуюче середовище впливає на вибір, який ми робимо в житті, але ж і відповідальності за нього з нас ніхто не знімав. Чи ми не маємо права сподіватись, що люди з важким дитинством не будуть убивати чи калічити одне одного? Детермінізм і редукціонізм  не розширюють права і можливості, а забирають душу.

Вірю, що всі ми створені за образом Божим і є чимось більшим за наш хімічний склад. Ми володіємо вільним вибором для реалізації своєї свободи перед Богом тут, на землі. Але, разом з можливістю вільно вибирати, ми стаємо спроможні грішити і йти проти Творця. Моральні рішення, які ми приймаємо щодня, є менш важливими порівняно з нахилом волі до стосунків з Богом. Та й 10 заповідей були написані не тільки для того, щоб скеровувати нашу поведінку. Вони відкривають перед нами те, чого чекає від нас Бог, і нагадують нам про наше місце перед Ним. Вони ставлять нас віч-на-віч з нашою гріховністю і нашою потребою в милості Божій.  У Посланні до галатів ми читаємо: «Та все зачинило Писання під гріх, щоб віруючим була дана обітниця з віри в Ісуса Христа. Але поки прийшла віра, під Законом стережено нас, замкнених до приходу віри, що мала об’явитись. Тому то Закон виховником був до Христа, щоб нам виправдатися вірою. А як віра прийшла, то вже ми не під виховником» (Гал. 3:22-24). Ми всі постійно порушуємо Божий моральний закон, який є абсолютним. Але у Господа є милість і прощення. Христос заплатив за гріх, Він помер на хресті, щоб ми вільно приступили і прийняли прощення і нове життя з Богом.

Сьогоденна етика разповсюджується через мигаючі картинки, що складають мільйони біт коливаючої інформації.  Тривожна невідомість  виснажує нас, і ми глибоко прагнемо знати істину, щоб в ній знайти свободу. Десять заповідей були висічені на камені (див. Вих. 32:16). Це свідчить про довговічність і незмінність закону. Так, цей камінь може роздавити нас, але також він може стати провідником.  Більше того, він може направити нас до Христа. Прихильники релятивізму в моралі твердять, що мораль – це мішень, яка постійно рухається. Такі спостереження можуть виявитись правдоподібними, як спостереження – вони цілком правильні, і все ж вони приводять до хибних висновків. А якщо змінюється не мораль, а сучасна людина, яка займає то те, то інше положення щодо незмінної моралі? Тоді моральність – незмінна Полярна зірка, якою свідомо нехтують у навігації по каламутних водах релятивізму. Нехтують, покладаючись на власну інтуїцію. Мабуть, так воно і є: дрейфує не мораль, а ми…

Томас Флемінг отримав теологічну освіту у Південно-східному біблійному коледжі у США. Понад 15 років займається духовним служінням у країнах СНД. Працює студентським деканом Рівненського біблійного коледжу «Слово благодаті». Одружений. Батько трьох дітей.