На початку 30-х р. був відомий вислів сталінського ідеолога Данова: «Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст». Власне, таким було ставлення до джазу досить довго. А пізніше ми зрозуміли, що це – чудова, енергійна і весела музика. Але відпочатку ця музика слугувала лише одній меті – прославити Бога, Який дає надію у надскладних життєвих обставинах, заспівати про те, що з Богом у серці ти можеш бути вільним будь-де.
Історія джазу починалася криваво і трагічно. Для роботи на неосяжних просторах Америки почали завозити рабів із африканського континенту. Сотні тисяч людей… Багато хто не допливав до своєї неволі, померши у трюмах кораблів. Привезені раби не були вихідцями з одного племені і зазвичай навіть не розуміли один одного. Відірвані від дому, вони надзвичайно важко сприймали нову культуру, вони не вміли працювати на полях, адже звикли полювати. Ось це – початок (витоки) джазу. Адже там, на новому місці, ці знедолені люди познайомились із найвеличнішим, що було в білих людей, – із християнством. І саме віра в Бога стала тим імпульсом, який дав можливість вижити більшості цих людей. Віра в те, що ми – лише мандрівники і прочани на цій землі, що є інший світ – світ справжнього добра, давала сили зносити всі поневіряння цим, почасти, неграмотним людям. Давала сили не просто жити, а відчувати себе вільними. Бо де Дух Господній – там свобода!
Ця музика була символом свободи – свободи думки, свободи поклоніння Богу, свободи серця навіть у рабстві. Адже з Богом у серці ми можемо відчувати волю навіть у найнесприятливіших обставинах. Бо та свобода, яку дає Бог, – це не просто бути незалежним від усіх, не звертати уваги на обставини. Ні, це бути вищим над обставинами і, такими чином, покорятися лише Богові.
Ось саме такі настрої вплинули на ту музику, яку виконували раби, що вірили в Господа. І саме цей сплав африканських ритмів і європейського музичного мистецтва привів до виникнення нового стилю музики – джазу. У такий спосіб ці люди показували свою свободу. Їхні пісні були надзвичайно світлими і мажорними. Недаремно в американській музичній культурі і досі близько 80% пісень – це мажорні пісні.
Навіть назви пісень відкривають те, на що були спрямовані ці твори і що хотіли донести всім людям: спірічуелс – духовна музика, тобто церковні гімни; госпел – Євангеліє – стиль, який оспівував подвиг нашого Господа; соул – душа – емоційна пісня; блюз – сумна пісня, так звані «трудові» пісні, які виконували негри, працюючи в полі чи на лісоповалі. Суміш цих стилів і лягла в основу явища, яке ми сьогодні називаємо джазом.
Сам термін «джаз» з’явився після 1910 року від вислову «jazzing it up» — грати з натхненням, енергійно. Таким чином ці люди, внаслідок своєї вдачі, не бажали нескінченно стогнати і навіть у піснях самі жартували над своїм смутком.
Чи варто нагадувати, що найвідоміші представники цього музичного напряму гордилися тим, що виконують таку музику. Чого варта лише пісня генія джазової музики Луї Армстронга «Відпусти народ Мій», в якій описаний вихід єврейського народу із єгипетського рабства. І це лише одна із багатьох чудових композицій, які цей музикант присвятив своєму Господу.
Усі ми знаємо короля рок-н-ролу Елвіса Преслі. Ми звикли, що із цим іменем завжди пов’язана слава і розкіш короля сцени. Але чи відомо вам, що, розпочавши свою співочу кар’єру у церковному хорі із виконання госпелів, цей музикант отримав усі три свої нагороди «Гремі» саме за виконання духовних пісень: у 1967 р. за альбом “How Great Thou Art”, в 1971 р. за альбом “He Touched Me” і в 1974 р. за концертну версію пісні “How Great Thou Art”.
На сьогодні джаз став досить комерційним та елітним явищем. Проте цей самобутній музичний стиль дав можливість відчути те, що наш Господь вельми прославлений. І кожен язик, кожен народ, пізнаючи милість Господа, має змогу славити Його так, як може. Щоправда, ми, люди, ще довго можемо сперечатися з приводу доцільності чи недоцільності того чи іншого стилю музики у поклонінні. Та через історію виникнення джазу Господь знову нагадує, що в поклонінні Йому найважливішим є стан серця перед Богом.
Олег Блощук