Для більшості людей події столітньої давності і події, що сталися тисячі років тому, – сприймаються майже однаково. Нам важко це уявити. І все ж, якщо ми хочемо правильно підійти до Божих заповідей, які лежать в основі духовного життя, – маємо докласти зусиль, щоб перенестися в незнайомий нам час і простір.
Спробую словами змалювати картину, яка нам відкривається у 19-му розділі книги Вихід. Мислення перших читачів, тобто людей, яким безпосередньо був призначений цей текст, було дуже конкретним, тому ми сміливо можемо уявити, як виглядало те, що описано, а якщо говорити мовою науки – перенестись в історичний і культурний контекст. А тоді нехай кожен сам зробить висновки для застосування почутого в своєму житті. Через усний переказ тривалий час передавалась уся священна історія. Батьки розповідали дітям про те, що робив Господь, і сіяли в їхніх серцях віру. Ми можемо уявити це, простеживши за способом життя кочівників у сучасних пустелях. Наприклад, бедуїнів Саудівської Аравії. Відбувається це дуже неформально, під час відпочинку в кінці трудового дня, хоча, з іншого боку, є традицією. Це як традиція вогнищ у туристичних походах. Біля вогнища збираються втомлені учасники походу, і там з’являється особлива атмосфера, яка змушує їх сидіти до ранку… Отже, далі – спроба зробити художній переказ подій біля гори Синай (Вих. 19). Ми вкладемо його в уста одного з учасників тих подій, старого Рувима, який був тоді ще хлопчиком. От як це могло бути…
Розповідь старого ізраїльтянина
Стемніло. Ватага хлопчиків збилася довкола вогнища, яке захищало від ночі з її несподіванками і зігрівало своїм теплом. Це були молоді пастухи. Щоправда, є серед них один старий, на ім’я Рувим. Це ім’я досвідчений пастух отримав ще в землі єгипетській і дуже ним пишався, бо сам походив з племені Рувима. Є що розповісти дідові, який пам’ятає вихід із Єгипту. Хлопцям не терпиться послухати щось новеньке про подорож по пустелі та чудесні завоювання. А дідусеві тільки дай побалакати. Він сам сформувався біля таких вогнищ, а ще й став очевидцем багатьох грандіозних подій. Отож, коли кошара в безпеці і пастухи згуртувалися після трудового дня, настав час історій…
Рувим ніколи не розпочинав свої розповіді, поки в очах хлопчаків не загоралась іскорка, яка вказувала на готовність послухати; тому поки ведеться розмова про пастуші справи. Хлопці розуміють старого з півслова, бо вже набули досвіду в догляді за вівцями. І все ж без нього їм не впоратися. Після скромної вечері товариство затихло… Дрова в багатті тихенько потріскували, пронизуючи тишу ночі, яка нагадувала про себе в перервах між балаканиною зморених пастухів. Раптом хтось промовив: «Не кради!» Виявилося, що один з хлопців жартома протягнув руку до хліба свого товариша, а той не зрозумів жарту. Всі перезирнулися, і знову запанувала тиша…
А Рувим подумки перенісся в далеке минуле… Слова Божої заповіді збудили в ньому різні спогади. Непомітно оглянувши хлопців, старий вирішив, що вони готові слухати і промовив: «Божі слова…» Повіяв легенький вітерець. Рувим продовжив: «Це було третього місяця після виходу з єгипетського краю. Пригадую той день, коли ми прибули на пустиню Синайську. Я тоді був малим і не усвідомлював і половини того, що відбувалось, але протягом трьох місяців походу в моєму серці вже зародилась і зміцніла віра в те, що ми є учасниками чогось великого. Народ у пустелі, який залишив землю, до якої звик, народ, який іде в невідоме і знає, Хто його кличе… Рамсес, Суккот, Етам – нові місця з’являлися і відразу лишалися позаду, і от пустеля Син. Місце останнього таборування запам’яталося найкраще – Ріфідім. Там було багато води для народу… А ви знаєте, що в пустелі Божу руку ми вчилися бачити саме в цьому. Бог давав воду посеред пустелі, життя посеред смерті. А ще Він нас захищав і годував. Як ми годуємо, поїмо і захищаємо цих овець…
Спогади… Вони вже тоді почали сплітатися в роздуми, і від того, що я бачив і чув, росла моя віра. Господь веде нас, і сувора пустеля не стане перешкодою для Божого народу. Віра в особливе призначення нашого табору випробовувалася, але і додавала впевненості в тому, що ми здолаємо всі труднощі.
І от ми отаборилися біля гори. Після того як Мойсей почав підійматися на гору для розмови з Богом, гора почала ніби рости в моїх очах. Вона видавалася все величнішою і величнішою, неприступнішою і неприступнішою. Щодня вона привертала погляди ізраїльтян безліч разів. Виконуючи повсякденну працю, ми слабо уявляли, що на нас чекає далі, проте щовечора батьки розповідали про наших предків, про Авраама, Ісака і Якова, про їхні подорожі і надії. З часом нам довелося дізнатися більше про те, чому ми тут…
Якось увечері батько переповів нам слова, які Господь сказав рабу Своєму Мойсею. «… Ви бачили, що Я зробив був Єгиптові, і носив вас на крилах орлиних, і привів вас до Себе. А тепер, коли справді послухаєте Мого голосу, і будете дотримувати заповіту Мого, то станете Мені власністю більше всіх народів, бо вся земля то Моя! А ви станете Мені царством священиків та народом святим…» На зібранні пролунало всенародне: «Усе, що Господь говорив, зробимо!» Мойсей доніс слова народу до Господа. Очі батька при цьому горіли, я не помічав такого горіння раніше. Мабуть, його надихнуло об’єднання, яке висловилось у тій згоді народу.
Ранок починався з господарських турбот, не було часу на розмови і розпитування. Щоб взнати щось достовірно, треба було дочекатися вечора. Ось уже декілька вечорів тому ми дізналися про ще один похід Мойсея до Бога, а сьогодні батько сказав: «Господь обіцяв прийти в густій хмарі і говорити з Мойсеєм так, щоб народ чув і навіки Йому повірив».
Наступного дня всі заговорили про наказ освятитися. Треба було випрати одяг і підготуватися, бо на третій день на гору зійде Господь. Свято… Там, біля Синаю я почав розуміти що це таке: свято починається в серці. На обличчях людей теж усе частіше з’являлась усмішка, якої годі було чекати в Єгипті. Очікування наростало, але нічого не відбувалося, поки…
Третього дня я прокинувся від сильного гуркоту. Вибігши з шатра, побачив густу хмару над горою і почув голос сурми. Блискавки одна за одною спалахували в небі. Стало страшно… Але я помчав до гори. Там уже зібралося чимало сміливців, яким першим треба було нагадати про важливість наказу: «…Стережіться сходити на гору й доторкуватися до краю її. Кожен, хто доторкнеться до гори, буде конче забитий!» Більшість людей вийшла назустріч Богові за Мойсеєм. Так всі зібралися біля гори Синай. Як же страшно було стояти біля гори, яка диміла і тряслася! Голос сурми могутнішав – Господь зійшов на гору у вогні!
Лише Мойсей піднявся вгору, щоб говорити з Богом, але через кілька годин повернувся і ще раз остеріг людей не пориватись побачити Господа, не порушувати кордонів гори. Там, на горі, Бог промовляв до Мойсея, кажучи:
«Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства.
Хай не буде тобі інших богів передо Мною!
Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею.
Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене,
і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.
Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.
Пам’ятай день суботній, щоб святити його!
Шість день працюй і роби всю працю свою,
а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх.
Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.
Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!
Не вбивай!
Не чини перелюбу!
Не кради!
Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!
Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!»[1]
Кожне з цих слів немов світло осяяло моє подальше життя, і хоча урочистість того моменту неповторна, громи Синаю завжди постають у пам’яті, коли я чую слова заповідей. Відтоді ми, Божий народ, живемо у цьому світлі, наука Божа направляє кожного вірного ізраїльтянина сьогодні і буде скеровувати вічно.
Хлопці завмерли, слухаючи діда, і коли він закінчив, ще декілька хвилин мовчки сиділи, дивлячись на вогонь. Було вже пізно і вони хотіли спати. Рувим ще раз оглянув гурт хлопчаків і вдоволено всміхнувся. Сьогодні він недарма прожив день, бо передав дітям те, що Господь робив для батьків. Старий вірив, що ці історії житимуть вічно…
Юрій Ліщинський
[1] Вих. 20:2-17