У сьогоднішній Україні, в якій понад сто політичних партій, кілька сотень громадських організацій, товариств, об’єднань, спілок, 55 віросповідних напрямів, важко говорити про єдність, тим більше християнську, попри декларативні заяви, що українці — це християнська нація. Це, радше, імператив минулого, але аж ніяк не реалії сьогодення. На чому ґрунтується така категорична заява? На соціологічних дослідженнях. Так, масштабне соціологічне дослідження Центру ім. Разумкова, яке мало на меті визначити рівень, характер, особливості релігійності українського суспільства, засвідчило, що на 60,2 % самоідентифікованих українських віруючих припадає 1,7 % (!!!) християн, чия декларація власної віри підкріплюється послідовними переконаннями (віра в Бога, основні церковні догмати, як, скажімо, Трійця, існування ангелів, душі, раю, пекла тощо) та релігійною поведінкою (відвідування богослужінь, молитва, пожертви на церкву тощо) [1, с. 21]. Які можна зробити висновки? Хоча в Україні декларується висока християнська релігійність — понад дві треті населення країни — дослідження характеру та особливостей цієї релігійності дозволяє зробити висновок, що радше зростають кількісні показники, але аж ніяк не якісні; релігійна віра сприймається скоріше як етична цінність, національна ідентифікація та відсувається у сферу приватних інтересів і зацікавлень.
Відповідно до Інформаційного звіту Держкомітету України у справах національностей та релігій за 2009 р., за конфесійною ознакою в Україні домінує православ’я (51,6 % від загальної кількості релігійних організацій), потім за чисельністю іде УГКЦ і, нарешті, різноконфесійний протестантизм (10 тис. релігійних громад, що складає 30 % усієї релігійної мережі країни) [2].
Не секрет, що релігійне, зокрема християнський його вимір, життя в нашій державі сповнене внутрішніх та зовнішніх протиріч: міжправославний розкол, політизація церковного життя, зростання вияву нової релігійності, зокрема в харизматичних громадах (це радше світова, а не лише українська тенденція), втручання владних структур у діяльність церков, конфлікти щодо культових будівель тощо. Що може слугувати підставою «Боже, нам єдність подай»? Це, перш за все, турбота про духовне відродження (ідеться про сакральний зміст цього поняття, християнський, а не про відродження національних традицій, в котлі яких замішана і християнська культура) народу й подолання духовно-моральної кризи відповідно до християнських імперативів, а вже потім економічний добробут. Церква на сьогодні вже свідома своєї ролі в цьому процесі. В Україні діє низка міжконфесійних християнських об’єднань та рад: Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, Нарада представників християнських Церков України, Рада Євангельських Протестантських Церков України, Українська міжцерковна рада, Всеукраїнська Рада Християнських Церков.
Приміром, Українська міжцерковна рада почала активно формуватися з лютого 2003 р. окремими релігійними діячами, зокрема єпископом В. Гарбаром (заступник Голови Ради Собору незалежних євангельських церков). Найбільш активну участь у процесі її створення брали протестантські релігійні об’єднання, здебільшого харизматичного напряму.
Передумовою утворення Наради представників християнських церков України стало усвідомлення керівниками християнських церков України необхідності спільних зусиль щодо відстоювання свободи совісті та віросповідання, а також узгодження позицій церков у царині державно-конфесійних відносин. Певним чином ці процеси були посилені спільними зусиллями церков у 2003–2004 рр. щодо недопущення прийняття Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Тоді ж стали зрозумілими певні недоліки Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, в першу чергу її залежність від Держкому України у справах релігій. Нарада утворилася 2 грудня 2003 р., до її складу входять усі християнські церкви України, окрім УПЦ МП.
Рада Євангельських Протестантських Церков України (РЄПЦУ) була утворена у квітні 2006 р. шляхом підписання керівниками євангельських церков відповідної Декларації. РЄПЦУ є представницьким міжконфесійним консультативно-дорадчим органом, що діє на громадських засадах. Метою утворення Ради є об’єднання зусиль євангельських протестантських церков (об’єднань), які підписали Декларацію про утворення РЄПЦУ, задля захисту принципів свободи совісті та віросповідання, рівності всіх релігійних організацій у своїх правах, поширення християнських цінностей і моралі.
До складу РЄПЦУ входять керівники церков (релігійних об’єднань) України, які підписали Декларацію у порядку, передбаченому Положенням про Раду. За своїм складом РЄПЦУ об’єднує понад 80 % усієї мережі протестантських церков України.
Всеукраїнська Рада Християнських Церков (ВРХЦ) була утворена у 2007–2008 рр. Відповідно до свого Положення ВРХЦ є радою пасторів християнських церков України, які є повноважними представниками Духовних Рад міст (обласних центрів) України. Таким чином, Духовні Ради міст (обласних центрів) складають основу ВРХЦ.
До складу ВРХЦ входять переважно представники деяких п’ятидесятницьких та харизматичних релігійних громад України. Духовні Ради міст ВРХЦ діють у Дніпропетровську, Миколаєві, Кіровограді та інших містах.
Тобто усвідомлення і суспільна потреба в християнському об’єднанні є, але форми — типово українські… Створімо ще одну структуру…
А тим часом життя не стоїть на місці, і є чимало проблем, які в компетенції об’єднаних християн. І це пов’язано передусім із прагненням церков забезпечити всепоглинаючий вплив християнського світогляду на всі суспільні сфери через впровадження принципів християнського виховання у школах, дошкільних виховних закладах, вузах, капеланство, через офіційне визнання державою церковних навчальних закладів тощо.
Коли ж намагаються вирішувати ці завдання, сфери впливу християнських конфесій перетинаються і це нерідко призводить до конфліктів, конкуренції, нетерпимості та звинувачення одне одного в прозелітизмі.
Чи є вихід? Звісно, але потрібне бажання самих церков та глибоке усвідомлення особливої історичної ситуації (ідеться про релігійну свободу в Україні, яка в майбутньому може не повторитися) і необхідності консолідації зусиль… А головне — в усьому має бути любов, та християнська любов, яка була проголошена Ісусом Христом… Та чи до снаги це нам?
Світлана Филипчук
Джерела:
1. Биченко А. Релігійність українського суспільства: рівень, характер, особливості / Андрій Биченко, Надія Дудар // Національна безпека і оборона. — 2002. — №10. — С. 14–21.
2. Інформаційний звіт Державного комітету України у справах національностей та релігій (2009) «Про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні». — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.risu.org.ua/ukr/religion.