Чули таку приказку: «Де два українці, там три гетьмани»? Як і в кожному жарті, тут є доля істини. Про яку проблему йдеться? Люди не можуть знайти спільної мови, не вміють діяти згуртовано, люблять владу, бажають керувати, а не підкорятися. Нам важко прислуховуватися до іншої точки зору, завжди здається, що «я» маю рацію, а хтось помиляється. Що це? Звідки воно? Нездатність людей до смирення й покірливості, до взаємоповаги та порозуміння — все це наслідки гріхопадіння. Причиною сварок та розділень завжди є гріх.
Давайте згадаємо, як усе було від початку, коли Бог створив людину. До гріхопадіння люди перебували в повній гармонії з Богом, одне з одним та з навколишнім світом. Була повна єдність, тобто абсолютно гармонійні стосунки. Коли ж люди повстали проти Бога, гріх приніс розділення в усі сфери. Господь попереджав, що в разі непослуху — «напевне помреш» (Бут. 2:17). Так і трапилося. Що таке смерть? Смерть — це розділення. Адам і Єва померли духовно: гріхопадіння розділило людину з Богом. Вони стали приречені на фізичну смерть — розділення душі та тіла. Гріх також одразу приніс розділення в стосунках між людьми: Адам та Єва почали звинувачувати одне одного, чоловіки почали зверхньо панувати над жінками, а ті — ставитися до чоловіків бунтівливо та зневажливо (Бут. 3:16). Їх перший син Каїн убив свого брата Авеля. Вся подальша історія людства наповнена розбратом, конфліктами та насильством. Можна сказати, що після гріхопадіння замість любові у стосунках між людьми запанували ненависть та розділення. Були зруйновані гармонія та єдність.
Таким чином ми бачимо, що святе життя з Богом побудоване на гармонійному спілкуванні, на єдності, а розділення та конфлікти завжди мають гріховне коріння. Любов зцілює, а гріх розділяє. Ви помічали, що слово «зцілення» однокореневе з «цілий» (і не лише в українській мові)? І недаремно. Стан гармонії, здоров’я та спасіння невід’ємно пов’язаний з ідеалом цілісності та єдності. А духовна та фізична загибель включає руйнацію цілого, тобто розділення. Навіть природа після гріхопадіння страждає від цього прокляття (Бут. 3:17–18). Святе Письмо говорить, що Господь Ісус утримує цей світ словом сили Своєї (Євр. 1:3). Ця Божа сила і є тим «велетнем з короткими руками», як фізики охрестили загадкові сили, що утримують матерію вкупі. Якби не ця Божа дія, світ був би зруйнований під впливом руйнівних сил прокляття, від яких матерія гниє, іржавіє, розсипається на порох.
Наслідки гріховного розділення в людських стосунках можна побачити скрізь. Ви звертали увагу, як люди поводяться, наприклад, у ліфтах? Що ви відчуваєте, коли змушені 10–20 секунд перебувати поруч зі сторонньою людиною у цьому малому замкненому просторі? Помічали цей дискомфорт? А як люди обирають місця у маршрутці або автобусі? Зазвичай кожен намагається відокремитися від інших. Чому? Гріх приніс розділення, ворожість, недовіру. Ці кумедні приклади, звичайно, не дуже важливі в нашому житті. Але ті самі наслідки гріха працюють у сім’ях, у суспільстві, навіть іноді у церкві.
На соціальному та державному рівнях відцентрові чинники, що розділяють людей, давно вже стали звичними для нас. У деяких культурах вони набули позитивного вигляду, їх нібито «освятили» та подають як ідеали свободи, незалежності та самостійності. Але, якщо пильно придивитися (при світлі Божої істини), то можна побачити, що за гарними лозунгами «свободи» та «незалежності» у більшості випадків стоять усе ті ж самі гріховні мотиви: гордість, егоїзм, конфлікт, корисливість та інше.
Але невже Бог залишив людство навіки страждати від наслідків гріха, таких як розділення та конфлікти? Ні! Слава та подяка Йому за спасіння, дароване нам в Ісусі Христі! Син Божий не тільки взяв на Себе покарання за наші гріхи, але й примирив світ із Собою (2 Кор. 5:19) та різних людей одне з одним у Христі (Кол. 1:22). Викуплення у Христі принесло людям довгоочікуваний мир, панування любові та єдності! Ті, які були раніше ворогами, в Ісусі стають братами та сестрами. У Христі втрачають будь-яке значення колишні етнічні, статеві, соціальні та інші бар’єри (Гал. 3:28). І чим більше християни зростають духовно, пізнаючи Бога, Його любов та святість, вивчаючи та виконуючи Його заповіді, тим більше їх життя підкорюється цьому законові любові.
Більшість проблем сучасного суспільства можна так чи інакше пов’язати з гріховними проблемами розділення та конфліктів. Руйнування сімей, війни, так звана «класова» боротьба — ці та інші проблеми у різних соціальних сферах мають однакове коріння. Це гордість, егоїзм, ненависть, заздрість, невміння змирятися. Всі ці прояви зла протилежні ідеалу християнської любові. Тож і вирішення всіх проблем людства необхідно шукати лише через примирення у Христі: з Богом та між собою. Щоб принести нам спасіння, Ісус Христос залишив славу неба, Своє величне божественне положення та упокорився аж до хресної смерті. Господь таким чином дав приклад для нас. Він не лише знищив на хресті будь-які підстави для розділень між віруючими, але й Своїм земним життям залишив нам зразок таких чеснот як смирення, упокорення, милосердя, спільнота сердець та думок, слухняність, що ми й повинні наслідувати (Фил. 2:1–8).
Багато хто з християн чув таке звинувачення: «Скільки вас усяких різних, і не можете примиритися; кожна церква вважає себе найправильнішою. Ви спочатку між собою розберіться, а потім уже мене будете кликати». На жаль, значною мірою це правда. Сум та сором для всіх християн… Як же можуть діти Божі сваритися, маючи неодноразові повеління Христа любити одне одного? Адже в останні години перед Голгофою Ісус слізно молився про нас: «Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти по¬слав» (Ів. 17:21). Любов та єдність Божих дітей — це одне з найсильніших свідчень для світу. Ми повинні не лише розповідати людям про Божу любов, але й виявляти її у своєму житті, у спілкуванні дітей Божих. Трапляється, що наші правильні християнські слова втрачають силу, коли люди бачать відсутність любові та єдності в церкві. Християни — це завжди свідки Господа, тому що ми називаємося Його ім’ям, ототожнюємося з Ним. Тому, коли ми не любимо своїх братів та сестер у Христі, ми цим свідчимо, а точніше, неправдиво свідчимо про Бога. Яка велика відповідальність покладена на нас! Тому Христос і звертав на це особливу увагу.
Чому ж серед християн і досі існують непорозуміння, конфлікти і навіть ворожнеча? Відповідь досить проста. — На жаль, ми поки що теж не цілком звільнилися від впливу гріха. Справжній християнин розкаявся у гріхах, отримав Боже прощення, присвятив Йому своє життя і став на шлях освячення. Але ми ще не досягли досконалості (Фил. 3:12–14). Тому й незавжди здатні любити один одного, як належить. Незавжди поспішаємо прощати один одному. Добре бачимо заскалку в оці ближнього, не помічаючи дрючка в своєму. Поспішаємо говорити, замість того щоб більше слухати (Як. 1:19). До інших ставимося вимогливо, а до себе — поблажливо. Все це не сприяє єдності серед народу Божого.
Нікому не хочеться визнавати за собою таких гріховних мотивів. Християни схильні надавати своїм конфліктам «духовного» вигляду. Зазвичай вони пояснюють їх розбіжностями у віровченні і подібними чинниками. Так, справді, бувають випадки, коли ми повинні відокремитися від єретиків, про що неодноразово вчить Святе Письмо. Але на практиці віруючі надто часто зловживають цією «причиною». Будь-які доктринальні відмінності дехто сприймає як підставу, щоб не спілкуватися. При цьому не розуміють, що насправді є принципові питання християнської віри, а є другорядні. Не можна вважати християнами тих, хто, наприклад, відкидає біблійне вчення про єдиного Бога та Його людське втілення — Ісуса Христа (1 Ів. 4:1–3). Не повинні ми схвалювати своїм спілкуванням також і тих, хто перекручує саму сутність Євангелії (Гал. 1:8). Але є багато другорядних питань віри, в яких християни можуть і навіть мусять приймати один одного.
Важливо зрозуміти, що, а точніше — Хто — об’єднує нас. Усі християни — брати та сестри, тому що маємо одного Батька Небесного. Віра та близькі стосунки з істинним Богом — головна підстава єдності Божих дітей. Як казав Давид: «Я приятель всім, хто боїться Тебе, й хто накази Твої береже!» (Пс. 119:63). Тобто, всі, хто вклоняється істинному Богу та живе за Його Словом, — мої спільники у Господі. А найбільш авторитетною та повною формою Божого Слова сьогодні є Святе Письмо, в якому Святий Дух відкриває нам Бога та Його Сина Ісуса Христа. Тому любов до Біблії як до Богонадхненого Слова є одним із головних практичних критеріїв визначення кола християнського спілкування.
Отож, всі християни повинні щоразу глибше пізнавати Бога та Його Слово і говорити один одному істину з любов’ю. Не треба замовчувати суперечливих питань; треба їх відкрито обговорювати, але мирно, у дусі брат¬ньої любові. З іншого боку — ці протиріччя не є підставою, щоб розривати братерські стосунки. Не слід перебільшувати значення доктрин. Ісус підкреслював важливість не лише знання істини, але практичного життя згідно з істиною. Тому одним із найважливіших критеріїв спасаючої віри Він неодноразово називав такі плоди святого життя як слухняність, милосердя, практичні прояви любові (Мт. 7:16–23; 25:31–46).
Коли йдеться про теологічні та практичні розбіжності, ми повинні частіше нагадувати собі, що кожен із нас у чомусь помиляється. Ми вже згадували апостола Павла, який навіть себе не вважав таким, що досяг досконалості. У нашому випадку це стосується і віровчення, і практичного життя. На жаль, чимало християн плутають непохибність Божого Слова та власних доктрин, помилково ставлячи між ними знак рівності.
Як і серед невіруючих так і між християнами, розділення завжди є наслідком гріха. Буває, що це гріх тільки однієї зі сторін, але частіше винні обидві. Нам не вистачає смирення, терпіння, готовності приймати один одного з недоліками, бути поблажливими до недосконалості брата (а не до своєї власної). Ось що пише про це апостол Яків у своєму листі до віруючих: «Звідки війни та свари між вами? Чи не звідси, від ваших пожадливостей, які в ваших членах воюють? Бажаєте ви та й не маєте, убиваєте й заздрите, та досягнути не можете, сваритеся та воюєте, та не маєте, бо. . . прохаєте на зле, щоб ужити на розкоші свої» (4:1–3). Звичайно, серед християн війни та вбивства трапляються нечасто (хоча, на жаль, в історії було й таке), але тут ідеться більше про війни у стосунках, вбивства словами. Та хіба Соломон (Пр. 12:18) і Сам Христос (Мт. 5:21–22) не застерігають нас про серйозність таких гріхів? Яків указує на те, що істинною причиною конфліктів завжди є пожадливості нашої старої гріховної природи. Якщо ми не підкоряємо свої бажання волі Божій, вони перетворюються на ідолів. Тоді ми здатні воювати з оточуючими людьми, аби тільки досягти свого: керівної посади, впливу, матеріального достатку, захистити свою репутацію тощо.
В історії про Йосипа та його братів в Єгипті (Бут. 43–45) є цікава деталь. Уже Йосип випробував братів та з’ясував, що вони змінилися. За багато років Господь упокорив їхні серця, навчив любити, а не ненавидіти, жертвувати собою, а не вбивати. Ось Йосип уже відкрився братам, вони поплакали, поговорили, а потім він відправляє їх додому в Ханаан за батьком Яковом та їхніми сім’ями. Звернімо увагу на останні напутні слова Йосипа: «Не сваріться в дорозі» (Бут. 45:24). Минуле ще не забулося, і, можливо, довіра Йосипа до нових моральних якостей братів ще не була такою сильною. Так чи інакше, він вважає за потрібне напучувати братів саме в цьому: не сваріться в дорозі! Наскільки важливі згода, любов, єдність, особливо — коли попереду довгий важкий шлях через пустелю.
Цікаво, що першими читачами або слухачами цих слів, записаних Мойсеєм, були його сучасники — ізраїльтяни, яких він вів з Єгипту в Ханаан. Безумовно, Господь недаремно надихнув пророка записати ці слова. Для народу Божого, що тільки-но вийшов із рабства і прямував через випробування далеким пустельним шляхом, також було актуально зберігати єдність та любов.
І сьогодні ми, християни, схожі на тих євреїв, яким Бог нагадував: не сваріться в дорозі! Господь Ісус дарував нам спасіння, але повноти його ми досягнемо лише в новому небі та на новій землі (2 Пет. 3:13). А поки що у нас попереду довгий тернистий шлях, який ми повинні про¬йти разом. Ісус попереджав, що царство, розділене в собі, не може встояти. Звичайно, Господь обіцяв берегти Свою Церкву, і Його Царство обов’язково переможе. Але скільки бід, сорому, топтання на місці та інших прикрощів діти Божі завдали собі чварами і розділенням…
Давайте ж будемо молити Бога, щоб навчив нас ще більше любити один одного, приймати з усіма недоліками, терпіти своїх недосконалих братів. Давайте спостерігати найперше за собою (Гал. 6:1) та бути вимогливими до себе. Нехай Святий Дух сповнить нас терпінням, миром, любов’ю до всіх, а особливо — до Божих дітей, незалежно від того, до якої громади чи конфесії вони належать. Для цього необхідні смирення, повага, здатність «мати один одного за більшого від себе» (Фил. 2:3). Нехай Господь благословить нас у цьому. Не сваріться в дорозі!
Андрій Мурзін