Жив собі Художник. Він був незвичайним художником, бо всі його картини мали незвичайну особливість. Все зображене на них здавалося дійсністю: сонце по-справжньому випромінювало світло і тепло, квіти розповсюджували свій аромат, а птахи щебетали на різні голоси. І в цьому не було нічого дивного, адже Художник не тільки мав талант від Бога, а ще й володів особливими небесними фарбами.
Якось дружина художника подарувала йому дуже гарний пензель з тоненьким лакованим патичком, ніжною шовковистою щетинкою і срібним обідком навколо неї.
Пензель, опинившись у великому глиняному кухлі поруч з іншими пензлями Художника, озирнувся, оцінив своїх сусідів і відразу ж зрозумів, що він особливий і годиться лише для дуже делікатної роботи.
Непомітно сплинув час. У майстерні Художника завжди кипіла робота. Пензель зі срібним обідком постійно думав про своє високе призначення і з жахом спостерігав за тим, що відбувалося з іншими пензлями. Вони старіли просто на очах. Від постійної роботи щетинки ставали ламкими, випадали, а в дерев’яні палички настільки пов’їдалася фарба, що дружина Художника, як не намагалася, не могла їх відмити. Пензель зі срібним обідком аж ніяк не бажав собі такої долі.
З роками картини Художника стали відомими на весь світ, а його ім’я набуло гучної слави. Проте сам він вважав, що хоч дожив до сивого волосся, та найголовнішої картини в своєму житті так і не намалював. Художник давно мріяв створити полотно, яке не просто даруватиме радість і насолоду для душі, а торкатиметься самого серця людини, торкатиметься настільки глибоко, щоб повністю змінювати його. Як митець з тонким і вразливим сприйняттям, він завжди дивувався, як може в людському серці поруч з прекрасним співіснувати стільки потворного: зла, ненависті, гордощів, заздрості і жорстокості.
Одного разу, роздумуючи над протиріччями людського серця, Художник подумки полинув у далекі часи створення світу, коли скрізь панували гармонія і любов.
– Я знаю! Тепер я знаю, що маю намалювати! І це буде найголовніша картина в моєму житті, – радісно і схвильовано повідомив Художник своїй дружині.
І розпочалися довгі дні та ночі натхненної праці.
Ось сад з дивовижними деревами. Гілля все вкрите плодами і аж хилиться додолу. Трава оксамитовим килимом м’яко стелиться поміж деревами, вкриває галявину, а на ній – квіти небаченої краси: білі, жовті, червоні, рожеві. Небо чисте і прозоре, і весь сад наповнений сяйвом, яскравішим за сонячне світло, – сяйвом Божої присутності.
Ось в центрі полотна – молодий чоловік. Стрункий, сильний, з поглядом спокійним, сповненим віри. Це – Адам. Поруч – жінка, дружина його, Єва. Золотаве волосся струменить по тонкому стану, і вся вона – це Ніжність і Краса. А поміж чоловіком і жінкою … біла пляма. Чомусь Художник довго не наважувався заповнити її. Та ось, нарешті, він торкнувся пензлем полотна і на місці плями з’явилося дерево з плодами, що так і вабили до себе, – дерево пізнання добра і зла.
Останній мазок, – і картина райського саду завершена. І в ту ж мить, як завжди, ніби хтось невидимий вдихнув життя у полотно, і все на ньому стрепенулося і ожило: зашелестіло листя на деревах, защебетали птахи, запурхали над квітами метелики і бджоли, спиваючи солодку росу, задзюрчала річка, захлюпотіли маленькі грайливі рибки, виринаючи з води.
Та раптом Художник помітив, як на вустах Єви спалахнула і заграла лукава посмішка, а її рука потягнулася до забороненого плоду.
– Ні! Ні! Тільки не це! – прожогом кинувся Художник до полотна, вирвав його з підрамки і кинув у вогонь. За якусь мить від картини райського саду залишилась лише пригорща попелу…
Відтоді, як це сталося, Художник зовсім перестав малювати. Він з болем помічав, як марніла від безнадії і смутку його дружина, та нічого не міг вдіяти, відчуваючи в своїй душі лише порожнечу.
Якось дружина не втрималась:
– Скажи мені, невже ніяк не можна цього виправити? Невже ніколи до нас не повернеться втрачений рай? Невже наші серця ніколи не відчують, що таке справжня любов?
– Така можливість є, та що можу зробити я? – розвів руками Художник.
– Якщо це так, ти маєш розповісти, щоб зрозуміли всі.
– Тепер це просто неможливо, – зітхнув Художник, – адже мої небесні фарби закінчились і лишилася тільки чорна…
– Нехай тільки чорна! Це неважливо! Важливо те, що ти хочеш сказати, – схвильовано наполягала дружина.
– Та й пензлі мої всі стерлися, – знову спробував заперечити Художник.
– Ти забув про мене! – раптом вигукнув пензель зі срібним обідком, якому давно набридло мріяти про своє високе призначення, скніючи у глиняному кухлі, і який ладний був тепер до будь-якої найзапеклішої роботи.
Минула лише одна година, як картину було завершено. На ній був зображений лише чорний пагорб, а на чорному пагорбі височів величезний чорний хрест.
Художник довго в задумі дивився на цей хрест, а коли озирнувся, побачив, що поруч стояла дружина. По її обличчю текли сльози, проте саме обличчя, здавалося, світилося зсередини неземним небесним світлом. Це нагадувало сяйво Божої присутності серед райського саду.
– Тепер я впевнений, що не прожив своє життя марно, – промовив Художник, обіймаючи свою дружину.
– І я… – ледь прошепотів пензель, від якого, власне, залишився тільки дерев’яний патичок зі срібним обідком.
Анжела Чудовець