Інтерв’ю з Яковом Васильовичем Бузинним – радником Президента України, керівником Чорнобильського фонду, вченим і митцем
«Тож від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть. А кому багато повірено, від того ще більше жадатимуть» (Лк. 12:48). Ці біблійні слова мимоволі виринають у пам’яті, коли спілкуєшся з Яковом Васильовичем Бузинним.
Бузинний – художник, Бузинний – поет, композитор, науковець, військовий моряк, урядовець, син, чоловік, батько… Він отримав від Бога надто багато, можливо, через те його життя було таким «і важким, і турботним»[1].
Крок за кроком, штрих за штрихом – чорний, білий, чорний, білий… Голод, війна, мамина молитва, батьківський приклад, подвиг брата… Сонячна Одеса і холодне Балтійське море… Поетичне натхнення і повна творча неспроможність… Осяяння наукових відкриттів і чорнобильське опромінення… Злет відродженого духа і безповоротна втрата найдорожчого, найріднішого…
Коли ж відбувається знайомство з творчим доробком Бузинного, на чорному тлі його життєвого шляху яскраво вималювався Хрест, пройшовши через який, мов через призму, білий колір розкладається на всі барви веселки, потім на безліч відтінків, мільйони тонів і напівтонів…
Кажуть, розділене горе – півгоря, розділена радість – подвійна радість. Яків Васильович щедро ділиться радістю, смиренно – горем, виливаючи їх у молитві перед Богом, у віршованих рядках – перед людьми. Є чого повчитися, є над чим замислитися.
Без перебільшення скажу, що наша зустріч була заздалегідь спланована Богом – надто несподівано, швидко і благословенно все відбулося. Яків Васильович Бузинний мешкає у Києві, але останніми роками буває там нечасто, адже часточка його серця назавжди залишилася у Німеччині, де він поховав єдину улюблену доньку Наталю і де живуть його онучки. У мальовничій Східниці, що на Львівщині, під його безпосереднім керівництвом працює оздоровчий християнський центр «Надія» благодійного фонду порятунку дітей України від чорнобильської трагедії. Однак познайомилися ми в Рівному, куди Яків Васильович приїхав у справах.
– Якове Васильовичу, звідки Ви родом?
– Народився я у м. Тараща Київської області. Мої предки по батьковій лінії – французькі протестанти-кальвіністи (гугеноти). Мій дід, що мав титул барона, приїхав одного разу в Україну на запрошення київського генерал-губернатора, сподобав собі нашу землю, закупив багато угідь на Київщині (потім віддавав їх в оренду християнам на вигідних умовах), одружився з українкою. Біля Таращі збудував замок, посадив садок, розповідали, що одних яблунь було сто дерев. У революцію мого діда розстріляли… Але дитинство моє і юність пройшли в Миколаєві.
– Як Ви туди потрапили?
– То були дуже важкі і непевні часи. Мій батько, Василь Пилипович, поїхав у Горлівку Донецької області, де влаштувався працювати на шахту. Коли чекісти прибули в Таращу, щоб палити замок, матір з дітьми врятував мамин брат, який був революціонером. Йому вдалося на тачанці вивезти сім’ю на Донеччину, без права повернення на батьківщину. Після довгих поневірянь мої батьки оселилися в Миколаєві. Чудом ми залишилися живі, а особливо я…
– Що Ви маєте на увазі?
– Я цього не пам’ятаю, знаю лише з розповіді батьків. Під час голодомору батько з моїм старшим братом Іваном поїхали в Санкт-Петербург (тоді Ленінград), де можна було роздобути харчі, мама з двома меншенькими потерпала від голоду. Мені було два рочки, і я вже не мав сили плакати і просити у мами їсти, життя потихенько залишало мене. Мама, сама не своя від голоду і горя, винесла мене з хати і поклала в яблуневім листі. На щастя, повернувся батько, привіз трохи харчів. Коли поїли і в розумі просвітліло, запитав, де Яша? «Помер», – відповіла мати. Батько взяв лопату і пішов поховати дитя. Тільце було холодне і, здавалося, бездиханне, але щось зупинило батька… Я був ще живим… і ось, милістю Божою, живу дотепер.
– Які у Вас залишилися спогади про дитинство?
– У дитинстві відчував суцільну дискримінацію. Все життя ми були «буржуями» і «баптистами». Над нами насміхалися, хто хотів – бив, у школі вище трійки не ставили. Під час війни нам довелося пережити окупацію. Батька, який на той час був служителем церкви, після звільнення міста безпідставно звинуватили у співпраці з окупантами і засудили. Він був приречений на страшну смерть. Його посадили в залізний ящик, і як тільки помічали, що він хоче заснути, били кувалдою по ящику: хотіли, щоб він утратив розум.
Старший брат Іван у цей час був на фронті, йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Це врятувало батька від смерті і відкрило дорогу для навчання нам, молодшим братам. Річ у тім, що мама написала синові на фронт, що батько в тюрмі. Цей лист відповідні служби прочитали… «Як так? Це ж батько Героя Радянського Союзу!» – Батько повернувся, але інвалідом I групи.
А Іван загинув уже після закінчення війни, 25 травня 1945 р. Повідомив, що повертається, і не доїхав. У передмісті Риги йому поставили пам’ятник.
– Де Ви навчалися, як розпочалася Ваша трудова діяльність?
– За освітою я – морський капітан, навчався в Одесі, служив на Балтиці. 10 років провів на кораблях. Потім закінчив технологічний інститут, інститут інженерів водного транспорту за спеціальністю механік-енергетик. Став керівником провідного оборонного заводу.
– Якове Васильовичу, Ви автор кількох відкриттів у сфері технології та енергетики. Розкажіть, як це – бути винахідником?
– Свої відкриття я бачив очима Божими. Бог мені відкривав природу Свого творіння. Колеги потім говорили: «Таке відкриття могла зробити або дитина, або інженер, який у цій галузі нічого не тямить», бо це було всупереч усім існуючим правилам і канонам. Я не винаходив, я відкривав те, що вже існувало, що зробив Бог.
Але тут я припустився помилки. Я не віддав слави Тому, Хто єдиний її гідний. Я не прославив Бога, прилюдно не проголосив Його величі, не подякував Йому, хоча з дитинства вірив в Бога, неодноразово відчував Його присутність у своєму житті, захист і турботу. Але коли на наукових конгресах мене називали геніальним, я не сказав, що це все Бог, а привласнив частинку слави собі. Після того 15 років мучився. Я не відчував присутності Духа Святого, я не написав жодного поетичного рядочка.
Я добився усього: зробив кар’єру, став членом уряду, але лише після того, як покаявся перед Богом, здобув найважливіше, найцінніше – присутність Духа Святого у своєму житті, надію на вічність з Богом.
– А як це відбулося?
– Найперше, хочу сказати, що це відповідь на молитви моєї матері – Антоніни Опанасівни. Я переконаний, що діти освячені через молитви батьків. А дія Духа Святого в серці людини – це таємниця. Ми з дружиною в церкві заявили про своє рішення покаятися і віддати своє життя Богові 8 січня 1979 р. Я знав, що втрачу всі привілеї, пільги, спеціальний номерний знак на машині… Привселюдно визнаючи Бога, я випадав із системи. Я займав таку посаду і займався такими питаннями, що просто так звільнити мене не могли, могли тільки фізично знищити або помістити у психлікарню. Я не знав, як Бог вирішить це питання, але віддався в Його руки. І Бог зробив так, як це може зробити тільки Він!
Мене запросили працювати в уряд, і я став членом урядової комісії з оборонної промисловості, залишаючись головним інженером оборонного інституту, недоторканною для служб безпеки особою. Більше того, я мав змогу проповідувати в уряді!
Через десять років, коли мені виповнилося шістдесят, я сказав: «Хочу працювати лише для Бога». Мої слова сприйняли як жарт. Мати таку платню, такі привілеї і просто так усе залишити?! Для людей цього світу такий крок – неймовірний, нерозумний. Але так повів мене Дух Святий.
Наступні п’ять років я жив у Москві, працював помічником президента ВСО ЄХБ з юридичних питань, помічником президента місії «Братство милосердя», діяльність якої розповсюджувалась на весь Радянський Союз, а згодом на СНД.
– Як Ви пізнаєте волю Божу?
– Християни старшого покоління вміли чути Бога і, головне, підкорятися Йому. В житті мого батька був такий випадок. Одного разу ввечері він відчув поклик Божий іти на залізничну станцію. Наближалась комендантська година, і це було надзвичайно небезпечно. Але він розумів поклик як волю Божу і не міг не підкоритися. Проводжаючи батька до дверей, мама прощалася з ним назавжди. Він пройшов пішки майже через усе місто, дійшов до вокзалу, на пероні стояв потяг, набитий людьми, двері були відчинені, але вздовж кожного вагона ходив есесівець. Усю дорогу батько подумки молився і питав у Бога, куди і для чого він іде. Раптом у тамбурі одного з вагонів він побачив знайоме обличчя – це був брат-служитель. Батько підійшов ближче і сказав йому: «Виходь!» При цьому есесівець не тільки ніяк не відреагував, а відвернувся і пішов в інший бік. Той чоловік зіскочив і вони разом з батьком прийшли додому, ніхто їх не окликнув, ніхто не зупинив. Так, чудом Божим той чоловік залишився живим.
Мені Бог відкриває Свою волю через обставини, через людей, але найперше – через Своє Слово.
– Саме тому кожний Ваш вірш має за епіграф слова зі Святого Письма?
– Уся моя творчість тісно пов’язана зі Словом Божим. З 13 років я почав складати вірші, поеми, в основному на біблійну тематику, тоді ж почав працювати над графічними картинами. Всього написав понад 3000 віршів, понад 200 з них покладено на музику, близько 20 пісень сам написав і слова, і мелодію.
Намагаюся робити це у євангельському стилі. Найпростіша, найглибша, найдоступніша і найбільш зрозуміла книга – Євангеліє – написана простою мовою. Вона торкається серця дитини і дорослого, неосвіченого й ученого. Євангельський стиль – просто, красиво і глибоко.
Усі мої твори сповнені благоговіння і визнання повної залежності від Бога і Його величі. Пишу про все, що бачу. Навколишній світ мене надихає.
Бог дає мені багате відчуття, фантазію, але я не маю права писати про те, чого не було, тільки правду. У моєму житті було безліч моментів, коли Бог рятував мене: в дитинстві – від голодної смерті, в повоєнні роки – від сирітства, коли я навернувся – від утисків і безробіття, коли втратив найдорожчу людину – від розпачу. Але за все це було заплачено ціну. Ми до кінця цього не розуміємо, ми не бачимо, що в цей час відбувається в духовному світі. Найбільша ціна заплачена Сином Божим за наше спасіння від влади гріха та смерті.
– Будь ласка, розкажіть, як виникла ідея створення оздоровчого християнського центру «Надія»?
– У віці 25 років померла наша єдина донька Наталя. Вона залишила чоловіка і двох маленьких донечок. Лікарі пов’язують її онкозахворювання з чорнобильською катастрофою. Мені було настільки важко, що не хотілося жити. Якийсь час я перебував у глибокій депресії, але Господь утішив мене так, як це тільки Він може зробити і, більше того, доручив мені служіння. Я звернувся безпосередньо до Президента України з проханням виділити землю під будівництво оздоровчого центру для лікування дітей-сиріт і дітей, що постраждали від чорнобильської катастрофи.
Нині поблизу смт Східниця Львівської обл., в екологічно чистій зоні, на території з 27 цілющими джерелами розміщений центр «Надія». Наша мета – оздоровлення тіла і відродження духа. Кожна дитина – дуже велика цінність для Бога. Адже Ісус Христос сказав: «І хто прийме таку дитину одну в Моє Ймення, той приймає Мене» (Мт. 18:5).
Зазвичай ми приймаємо діток 7-11 років. Ми їх лікуємо, якщо треба – одягаємо, вчимо спілкуватися, поводитися за столом і разом з тим – розповідаємо про Бога, викладаємо Євангелію.
Одного разу до нас приїхали діти старшого віку, видно було, що вони з заможних родин, у супровідному листі було записано навіть, що це «особливо обдаровані діти». В душі я обурився, адже у нас не будинок відпочинку, а оздоровчий центр. Але я помилився, це була Божа воля, щоб приїхали саме ці діти. Це було дивовижно, але всі вони покаялися. І пізніше через цю молодь Господь допомагав знедоленим дітям. Я дізнався, що одна дівчина потрапила до лікарні з апендицитом. Поряд з нею лежала інша дівчинка – сирота, і вона їй всіляко допомагала, сказавши: «Я хочу дати їй хоч часточку тієї теплоти й уваги, яку виявили до мене у таборі».
– Якове Васильовичу, а як Ви ставитеся до впровадження предмета християнської етики в загальноосвітніх школах України?
– Переконаний, що сіяти в дитячі серця Слово Боже – надзвичайно важлива справа. В дитинстві ґрунт серця м’який і придатний для проростання зерна. Пригадую вислів сина Катерини Бутс (Армія Спасіння): «Дякуємо, що ти посіяла в наші серця раніше, ніж посіяв цей світ». Але тут багато залежить від того, хто викладає цей курс, і ще важливо, щоб виховання в школі і в сім’ї здійснювалося в одному руслі.
Щодо державних програм, то я не володію цим питанням. Якби я міг, то втручався б в усе, і в питання освіти також, але мені 79 років, розумію, що часу обмаль, а задумів багато, тому концентруюсь на роботі центру «Надія» і на творчості, готую до друку поетичну збірку «Християнська ліра», том 6.
– Щиро дякую Вам за розмову. Божих благословень Вам, здоров’я, нових творчих здобутків і вдячних вихованців.
Розмовляла Надія Доля.
[1] Бузинний Я. В. Благодать. – К.: Фонд порятунку дітей від Чорнобильської трагедії «Надія», 2005. – С. 48.