Один батюшка взагалі нічого не вмів. Не вмів відремонтувати храм, і храм у нього так і стояв п’ятий рік у риштуваннях. Не вмів розумно зайнятися книготоргівлею, вибрати прибуткові місця, запустити книжковий бізнес.
Не вмів відвоювати собі будиночок причту або хоча б приміщення під недільну школу. У нього не було потрібних зв’язків, щедрих спонсорів, десятків і сотень відданих прихожан, не було машини, мобільного телефону, комп’ютера, e-mail-а і навіть пейджера. Він не володів даром розсудливості, даром чудотворення, даром прозорливості, даром гарного богослужіння – служив він тихим голосом, так що, якщо стояти далеко, нічого не було чути. І чого у нього зовсім не було, так це дару слова, на проповіді він бубонів і повторював щоразу одне й теж, раз у раз. Його матушку не було ні видно, ні чути, хоча вона все-таки в нього була, але ось дітей у них теж не було. Так батюшка і прожив своє життя, а потім умер. Його відспівували похмурого листопадового дня, і коли люди хотіли за звичаєм запалити свічки – свічки в усіх зайнялися самі, а храм осяяло неземне світло.
Майя Кучерская. Современный патерик. — М.: Время, 2004. — 288 с.