Плід життя ми приносимо на схилі літ. І як ти прожив життя, таким він і буде. Як казали латиняни, «finishit coronat opus» — «кінець — ділу вінець». Сьогодні ми познайомимось із засновником «Могучої кучки», талановитим музикантом — Мілієм Балакірєвим. Адже його життя — свідчення того, що для Бога немає таких ран, які Він не зцілить, і Його не замінить ніяка людська слава.
Мілій Балакірєв (1837—1910) — засновник і голова «Могучої кучки» та засновник безкоштовної музичної школи. Яскравий і самобутній композитор, талант якого дозволив йому прокласти нові шляхи для російської музики. Один із найкращих піаністів свого часу, талановитий диригент, він усе життя присвятив популяризації музики. Проте наприкінці життя Мілій Олексійович віддав себе Богу, чим немало здивував сучасників. Адже був переддень XX століття, що характеризувався розквітом нігілізму й атеїзму у середовищі тодішньої інтелігенції. Що спонукало людину у досить зрілому віці прийняти таке рішення? Можливо, вік, а, можливо, — проблеми? І для чого цьому блискучому музикантові був потрібен Бог? І чому останній період творчості композитора просякнутий ідеєю вшанування Бога і присвяти Йому вишуканих творів?
Дитинство й юність майбутнього композитора пройшли в провінційному Нижньому Новгороді, де він народився 2 січня 1837 року. Тут він провів перші 16 років життя. І саме тут розкрився талант майбутнього метра музики. Великий вплив на молоду людину мала народна пісня, що звучала на Волзі і в самому місті. Ця пісня стала рушієм його майбутньої творчості, прищепила любов до народних мелодій. Адже якраз привнесення народної мелодики у «міську» музику в майбутньому стало тією революцією, яку розпочав Мілій Балакірєв.
Скромним провінціалом приїхав юнак до Петербурга. Проте надзвичайно швидко завоював популярність і пошану серед провідних діячів мистецтва того часу. Маючи феноменальну пам’ять і надзвичайний критичний склад розуму, ведучи прямі, чесні дебати, уміючи запалювати людей своєю енергією, він за короткий час перетворився на одного з лідерів музичного руху того часу. В 50–60 роках він дає свої власні концерти у домах відомих на той час людей, яких відвідують навіть особи царської родини, заводить знайомства із багатьма впливовими людьми того часу. Про нього пишуть газети, його любить суспільство. Якби він хотів, то зміг би зробити блискучу кар’єру на державній службі. Проте не це є метою молодого талановитого чоловіка. Він не музикант, що грає на потіху публіки, а людина, що служить музиці. Він живе за кошти від приватних уроків і працює над розвитком високоідейного музичного стилю.
Балакірєв знайомиться з М. І. Глінкою, який схвально відгукується про наміри і погляди юного композитора. Товаришує з О. С. Даргомижським і В. В. Стасовим. Своє натхнення черпає із творів Чернишевського, Герцена, Бєлінського. Саме тоді Мілій Олексійович почав вводити народні мелодії у симфонічне мистецтво, чим приголомшив тогочасну петербурзьку публіку.
І власне тоді, у 50-х роках, і зароджується ота «Могуча кучка», гурток присвячених мистецтву людей, що була впродовж багатьох років осередком передової музичної думки. Для всіх учасників гуртка Балакірєв став не просто натхненником, а й першим критиком, порадником і батьком, що вивів у світ майбутніх композиторів, незважаючи на те, що дехто з них був навіть старшим за нього.
1856 року він знайомиться із молодим військовим інженером Ц. А. Кюї, наступного року — із випускником військового училища М. П. Мусоргським. 1861 рік — зустріч із молодим офіцером військово-морських сил М. А. Римським-Корсаковим, а роком пізніше — із професором кафедри хімії медико-хірургічної академії О. П. Бородіним. Ось хто складав гурток композиторів, що були світочами мистецтва того часу. Як свідчив Римський-Корсаков, «Балакірєва слухались беззаперечно… молодий, з чудовими рухливими очима і гарною бородою, той, що говорив рішуче й прямо, готовий кожної хвилини імпровізувати,.. він і повинен був справляти враження, як ніхто інший». І хоча згодом більшість членів гуртка переросла свого наставника, проте саме він прищепив їм любов до народної пісні і принципи її перенесення в класичну музику.
Під орудою Мілія Олексійовича члени гуртка збирали фольклор і записували народні пісні. Сам Балакірєв їздив на Волгу, тричі на Кавказ, звідки привозив унікальні зразки народних пісень і танців. Більшість його творів того часу навіяна мотивами кавказьких мелодій. Але це не проходить повз увагу ворогів композитора, які стверджують, що він є продовжувачем традиції Глінки і вводить «лапті» в класичну музику (натякаючи на сюжет опери Глінки «Іван Сусанін», головний герой якої — простий селянин).
Але, незважаючи на це, популярність Балакірєва росте. 1867 року він виступає як диригент у Празі, де представляє оперу «Руслан і Людмила» М. І. Глінки. Чехи називали Мілія Олексійовича достойним послідовником великого композитора.
Водночас він пише багато творів, які відразу стають популярними серед публіки. Чого варті увертюри «Ісламей», «Камаринська», збірка «Сорок російських народних пісень» тощо.
Саме тоді розпочинається його дружба із П. І. Чайковським. Мілій Олексійович допомагає своїми порадами композитору щодо його творів, а Петро Ілліч починає всіляко популяризувати твори Балакірєва в Москві.
Слава людська — скороминуча і невдячна… Нещастя починають сипатися на голову Балакірєва одне за одним. Як пропагандист новітніх ідей і маловідомих творів, він потрапляє у немилість людей, що були при дворі. І розпочинаються гоніння на композитора.
Його відсторонюють від диригентської практики в Російському Музичному Товаристві. Не допомагає заступництво Чайковського і збір підписів усіх провідних музикантів того часу під зверненням щодо поновлення Мілія Олексійовича на цій посаді.
Починається фінансова скрута у безкоштовній музичній школі. Постає примара закриття цього закладу.
Окрім того, помирає його батько, й усі турботи про незаміжніх сестер лягають на плечі Мілія Олексійовича. А він сам на той час не мав засобів для існування.
До того ж, на початку 70-х років погіршились стосунки між членами «Могучої кучки». Його вихованці стали вже зрілими композиторами, які не потребували опіки з боку свого керманича. Як сказав Бородін: «Поки ми були в положенні яєць під куркою, ми були більш-менш схожі… Коли вилупились,.. обросли пір’ям… — і кожен полетів туди, куди тягнула його натура… Це складає хороший, а не сумний бік справи». Проте сам Балакірєв дуже гостро переживав ці події. Зачеплений за живе, він не зміг примиритися із втратою впливу на колишніх учнів.
Мілій Олексійович «зламався», і пішов працювати простим службовцем на Варшавську залізницю. Проте саме через такі обставини до людей часто говорить Бог, коли ми в погоні за славою забуваємо про Того, хто дарує Свої таланти людям. І всі обставини, що склалися в житті композитора, були допущені для того, щоб його серце змогло почути той «лагідний голос», який кличе кожного з нас.
Невідомо, де саме зустрівся Балакірєв з Господом, проте саме ця зустріч докорінно змінила повністю розбиту людину і знову дала їй сили повернутися в музику. Проте не для того, щоб служити музі, а щоби музикою розкривати велич Бога. Подібна метаморфоза вразила і його сучасників, і колишніх учнів. Адже, на противагу тогочасній моді і новітнім віянням, Мілій Олексійович не соромився своєї віри в Єдиного Господа і Спасителя Ісуса Христа і всюди проголошував її.
Коли Господь щось забирає, то часто Він це робить для того, щоб очистити, а потім повернути і благословити того, хто служить Йому. Щось подібне відбулося з Балакірєвим. Його поновлюють на посаді диригента Російського Музичного Товариства, він керує Співочою Придворною капелою, пише низку творів, які відображають його пошану до Бога, бере активну участь у громадському житті: сприяє відкриттю пам’ятників Ф. Шопену в Желязовій Волі у Польщі і М. Глінці у Петербурзі. До самої своєї смерті, понад двадцять останніх років творчого життя, він був оточений талановитою молоддю, яка поділяла його погляди.
Помер композитор 16 травня 1910 року. Найяскравішим проявом його життєвої позиції після навернення до Бога слугує романс, написаний на слова М. Ю. Лермонтова.
Когда волнуется желтеющая нива,
И свежий лес шумит при звуке ветерка,
И прячется в саду малиновая слива
Под тенью сладостной зелёного листка;
Когда росой обрызганный душистой,
Румяным вечером иль утра в час златой
Из-под куста мне ландыш серебристый
Приветливо кивает головой;
Когда студеный ключ играет по оврагу
И, погружая мысль в какой-то смутный сон,
Лепечет мне таинственную сагу
Про мирный край, откуда мчится он:
Тогда смиряется души моей тревога,
Тогда расходятся морщины на челе,
И счастье я могу постигнуть на земле,
И в небесах я вижу Бога!..
Ми можемо прожити життя по-різному: припускатися помилок і робити доленосні відкриття, відчувати злети і гіркоту падіння, перебувати у постійних пошуках і присвятити все життя єдиній справі. Проте саме кінець засвідчить про те, чи ми зрозуміли, для чого це життя подарував нам Господь…
Олег Блощук