Людина може бути цікавою тим, чого їй вдалося досягти, або тим, які надзвичайні життєві перипетії їй довелося пройти. У випадку з нашим співрозмовником Юрієм Гриньовим найдивовижнішою обставиною є велич Особистості, Яка втрутилася і докорінно змінила все його світобачення. Зустріч смертної людини з живим Богом і щоденне перебування поряд із Ним стали темою нашої розмови.
— Якою була родина, в якій ти виріс? Які цінності, ідеали, спосіб життя намагалися передати тобі у батьківському домі?
— Мій батько, начальник Смизького торфобрикетного заводу, був партійним. Мама працювала фельдшером у медпункті при заводі. Вона часто хворіла; пам’ятаю, що в дитинстві і я багато хворів. Був у лікарнях, санаторіях. Коли мені було тринадцять, мама померла і залишилися ми — троє мужиків: тато, я і мій старший брат, на вісім років старший за мене…
Тато хотів, щоб я став музикантом, вивчився на баяніста. А я не міг розібратися зі своїми бажаннями. Мені дуже подобалася техніка, і я думав, що, можливо, стану водієм, принаймні, я ніяк не уявляв себе музикантом. Сказати про це батькові я не міг, мабуть, боявся втратити з ним стосунки або розчарувати його. Тому з другого класу я почав учитися у музичній школі, потім ще грав у Смизькому зразковому духовому оркестрі на флейті і співав у шкільному хорі. Це був по-своєму цікавий і незабутній час у моєму житті, але в дитинстві я завжди тішив себе думкою, що ось закінчу школу і буду робити те, що хочу. А тут закінчив музичну школу і мені купили баян. І в мене було таке почуття, що в мене вклали стільки грошей… А потім мама померла і батько сказав, що вона, напевно, теж хотіла б, щоб я був музикантом. А я тільки мамі признавався, що не хочу ходити на музику… І після восьмого класу я вступив до Рівненського музичного училища. Весь час у мене було відчуття, що я не на своєму місці. Хоч я і мав музичні здібності, проте у мене не було натхнення до гри. Можливо, я потребував, щоб мене хтось наставив, пояснив, для чого я маю це робити: для чого потрібно ходити до школи, для чого займатися музикою. Зі мною про це ніхто ніколи не говорив.
— Розкажи, будь ласка, про свої студентські роки. Чого ти прагнув від життя?
— Я, хлопець із села, потрапив до великого міста. До цього я не стикався з якоюсь несправедливістю, я вірив, що наша країна найкраща. В мене були добрі вчителі. Я дивився на світ крізь рожеві окуляри. І от коли я вперше пішов сам гуляти в парк, до мене підійшли якісь хлопці і сказали: «Дай 50 копійок!» Я спочатку не розчув, потім почав шукати по кишенях, сказав, що в мене немає. Несподівано мене вдарили в обличчя. Я впав… Найбільше мене вразило те, що навколо було багато людей, але ніхто не підійшов до мене, ніхто не заступився. Це ж було зовсім не те, чого мене вчили, що говорили і показували по телебаченню.
Коли я поселився в гуртожитку, я не пив і не курив, бо не бачив у тому нічого доброго, адже ще в селі зрозумів, до чого це доводить. Але невдовзі переконався, що якщо я хочу, щоб мене приймали, мені треба бути таким, як всі. Я почав пити, гуляти. Мені не подобалося те, що я робив, але я просто заливав свою проблему, тому що жив подвійним життям. Коли ти постійно носиш маску, треба якось розслаблятися, і горілка була тим засобом, який мене розслабляв.
Разом з тим, як не парадоксально це звучить, навчання в музичному училищі було кращими роками мого життя через дуже хороших викладачів, дружну групу, і тепер я дуже вдячний Богові за те, що я міг там учитися й у мене залишилися теплі спогади і добрі друзі.
— А як ти став християнином? Коли вперше почув про Бога?
— Може когось це здивує, але я вірив у світле майбутнє, в ідеали комунізму. Вірив у теорію еволюції. Мені говорили, що Бога немає, і я в це вірив, був переконаний, що віруючі («штунди», як їх у нас в селі називали) — це затуркані, неосвічені люди, які, окрім Біблії, нічого не читають і не знають. У нас в сільському клубі висіли фотографії «штундів», вони були якісь сірі, страшні і навіювали відразу до цих людей.
Вдома про Бога ніколи не говорили. Хоча я знаю, що мене з братом мама таємно хрестила. Навіть на маминій могилі тато побоявся ставити хрест, бо був комуністом. За це могли виключити з партії чи звільнити з роботи. Через кілька днів родичі все ж таки поставили на могилі хрест.
Пам’ятаю, коли померла моя бабуся (мені тоді було 4 роки), я лежав увечері у ліжку і думав. Смерть, а що далі? Невже після смерті я перестану існувати? Від цих роздумів мені ставало страшно. Мабуть, це були мої перші роздуми про вічне.
Одного разу у школі нам дали анкету, де було запитання, чи вірите ви в існування Бога? Я написав, що Бог — це вигадка. Я йшов додому такий гордий, бо написав, що Бога нема, і думав, що коли я розкажу мамі про це, вона мене обов’язково похвалить. Прийшов додому, кажу: «Мамо, у нас сьогодні була така анкета в школі…» Я очікував, що вона скаже: «Молодець!» або «Правильно! Так і треба!». Але те, що вона зробила, вразило і збентежило мене. Мама повернулася до мене, погладила по голові і сказала з любов’ю: «Не спіши!»
— Як і чому ти усвідомив свою потребу в Ісусі Христі? Як Бог змінив твоє життя?
— Те, що я вірю в Бога, — для мене найбільше чудо. Адже я Його не шукав. Бог Сам через різні обставини спонукував мене замислюватися про Його існування.
На четвертому курсі через мої систематичні невідвідування занять зі спеціальності мене мали виключити з училища. Викладач не хотів більше мати справи зі мною, його терпець урвавсь, і він не хотів більше вислуховувати моїх пояснень. Чесно кажучи, я злякався, тому що боявся, що мій тато дізнається про все. Я не знав, що робити: ніхто не міг мені допомогти, я був у відчаї.
Ідучи по вулиці і роздумуючи над цим, я, несподівано для себе, звернувся до Бога і сказав: «Боже, якщо Ти є, зроби так, щоб мене не вигнали, і я в Тебе повірю!». І Бог відповів. Це було чудо. Викладач пішов мені назустріч, і мене не вигнали. Але я відразу забув про те, що зробив Бог. Через короткий час я знову почав жити, як раніше. Знову пропускав заняття, думав, що якось викручусь. І ось настала пора державних іспитів. Я склав два іспити, а останній предмет не склав ні з першої, ні з другої спроби. Мені дозволили перездати втретє. І знову, йдучи по вулиці, я звернувся до Бога і попросив допомогти мені. Я вчив, скільки міг, але розумів, що це потрібно було робити впродовж усього навчального року, а не в останню ніч. Десь підранок я заснув і мені наснилося, який білет мені тягнути (сміється). Я прокинувся, мені не було чого втрачати, і я попросив свого товариша, щоб він допоміг мені вивчити саме ці питання. Диво! Як приснилося — так і сталося. Я був щасливий і поспішив відсвяткувати цю подію з товаришами. А про те, що це Бог мені допоміг, я знову забув. Навіть не пам’ятаю, чи подякував я Йому. Богу потрібна була моя віра у Нього, і Він ростив її у мені через різні подібні ситуації.
Несподівано для самого себе я почав помічати, що кожен листочок на дереві чудовий і дивовижний. Я замислився, хто це все створив? Як усе гармонійно! Як пташки співають! Там немає дисонансу. Наче хор співає. Я почав усвідомлювати, що твориво передбачає Творця. Раніше, коли траплялося заходити у якусь церкву і бачити людей, які там служать Богові, я бачив, що вони дуже серйозні і якісь пригнічені. Я думав: «Невже Бог хоче, щоб ми були нещасними, щоб ми приходили до Нього тільки плакатися? Але, спостерігаючи за природою, я бачив зовсім іншого Бога. Бога веселого, Який любить усміхатися, дуже життєрадісного. Жоден храм не може відобразити все те, що Він створив. Мені захотілося щось дізнатись про це…
Закінчивши училище, я вступив до Рівненського державного інституту культури. Залишив гру на баяні і почав вчитись грати на народних духових інструментах (сопілка, окарина, фрілка). Це мені подобалося набагато більше, я навіть брав участь у різноманітних конкурсах, фестивалях, але разом з тим продовжував вести аморальний спосіб життя і сам себе за це ненавидів. Зрештою, мені все просто набридло.
Повертаючись увечері з інституту, я майже щодня заглядав до гуртожитку музичного училища. Одного разу, проходячи повз кабінет Людмили Володимирівни Орленко (це моя викладачка, часом ми з другом показували їй музику, яку писали), я побачив, що там дуже багато народу зібралося і якийсь високий чоловік щось усім розказує. І мене туди так потягло, наче магнітом. От як води хочеться — так душа моя туди прагнула. І коли вони вийшли звідти, я навіть не пам’ятаю, чи спитав, що в них там було, а сказав: «Слухайте, а коли ви наступного разу збираєтеся?» Я прибіг у гуртожиток і розказав про все своєму другові Олегові Блощуку, наступної п’ятниці ми прийшли туди вдвох. Я очікував, що там мені буде дуже добре, але коли вийшов той самий високий чоловік (пізніше я дізнався, що це Сергій Васильович Тупчик) і почав читати з Біблії, у мене прокинулась така ненависть, злість. Я просто не міг сприймати те, що він говорить, мене це страшенно дратувало. Проте ми з другом продовжували туди ходити. Спочатку намагалися їм щось довести, а потім усе більше і більше почали прислухатися до того, що нам говорить Бог. Молилися.
Мені дуже захотілося стати кращим. Я приймав рішення, давав обіцянки, докладав усіх зусиль, але нічого не виходило. Тоді я подумав, що, можливо, Богу потрібно, щоб я вивчив якусь особливу молитву, або поїхав у якесь особливе місце. Нічого не виходило. Це не змінювало мого серця. А ще я займався нумерологією і подумав: якщо вже ставати віруючим, то треба з космосу енергію отримати. І я призначав собі день, коли я маю покаятися (сміється). Я призначав день… і взагалі не міг молитися. Але нічого, думав, призначу інший день. Тобто я в своєму розумі змішував грішне з праведним. І знов нічого не відбувалося. Я думав, чому я не можу стати кращим, змінитися? Я ж так прагну цього. Саме тоді я прочитав у якійсь книжці, що якщо хтось почув євангельську звістку про прощення і не покаявся, то для нього вже немає спасіння. Я подумав, що я просто запізнився. Адже я вже багато місяців чув про Бога. І тоді я подумав, що це — кінець. Змінитися я не можу, жити таким життям далі я теж не можу і не хочу. Що ж робити? Єдиний вихід я бачив у тому, щоб піти з життя. Я поїхав до себе додому, в село, навідав мамину могилу, поговорив з батьком, ніби попрощався з ним. І коли я їхав назад, я думав про те, як я це зроблю.
Це був глухий кут. І я подумав: ну от бачиш, Гриньов, ти часто обманював, і тебе віруючі обманули. Вони тобі не сказали всієї правди. Вони тобі говорили про спасіння, але не говорили, що потрібно покаятися, що все так серйозно. І тут мені захотілося помститися. Я вважав, що для мене все втрачено. Я вирішив піти до них на зібрання і сказати, що вони егоїсти, що вони, маючи такий скарб, не говорять людям про Бога. Я прийшов на зібрання, взявши свого знайомого: «Ось побачиш, як я їх зараз виведу на чисту воду!» І коли я вже хотів вставати, вийшов проповідник, я не був ще тоді з ним близько знайомий, він почав говорити, і я сидів, начебто оголений, і думав: «Хто йому розказав про мене, про мої наміри? Я ж нікому не казав. А він виходить і все про мене говорить». І раптом я зрозумів, що це Бог просто через нього говорить до мене. І в той день мені Бог сказав: «Юро, твій потяг не пішов, за тебе заплачена дуже велика ціна, Я прийду до тебе».
Я вийшов із цього зібрання як на крилах. Я два дні ходив дуже радісний і всім розказував, що Бог до мене прийде, що Він мене любить, що немає іншого такого Бога, який би віддав за мене життя. Інші «боги» пропонують мені дорогу до самовдосконалення, і якщо я чогось досягну, то тоді вони подумають, прийняти мене чи ні. А цей Бог прийшов, віддав за мене Своє життя і каже: «Давай у житті будемо йти разом». Він мене всиновив і сказав: «Я буду з тобою».
Настав третій день, я радів, а надвечір після репетиції в молодіжному театрі я зайшов у музичне училище, а там є така маленька комірчина, там піаніно стоїть і інструменти висять, і дуже мало місця. Я зайшов туди, сів і почав щось грати. Раптом прийшла така думка: «Гриньов, що ти таке вигадав: Бог до тебе прийде, ходиш всім розказуєш?.. Це просто емоції. Ніхто до тебе не прийде. Що ти собі надумав?!» Я встав і вже хотів вийти з комірчини, але раптом зрозумів, що зустрівся з Богом і стою перед Всевишнім. Це щось неймовірне було. Бог, Якого не можуть вмістити небеса небес, прийшов у цю маленьку комірчину. Я намагався згадати ту молитву, яку вивчив, але від несподіванки не міг. Але Бог немовби сказав: «Говори те, що у тебе на серці, що ти хочеш від Мене!» І я сказав: «Боже, прости мене, я хочу бути там, де Ти». У мене було таке враження, наче ти зсередини нагріваєшся; і весь той бруд, що був на мені, почав висихати, репатися, як спрагла земля, і відлітати. І я зрозумів, що Бог почув мою молитву і простив мене. Це не можна було ні з чим сплутати. Я не знаю якогось подібного переживання. Не те, щоб я став в одну мить досконалим, просто я став іншим. Я був ніхто, а став — дитиною Божою. Це велика милість. І тепер Він — мій Тато. Ісус Христос — мій Брат і мій Друг, і мій Спаситель. І Він мене вчить, наставляє, напоумляє.
…Відтоді я перестав пити. Це здивувало моїх друзів. Я й досі не можу переносити запаху горілки. Бог дав мені нове серце. Я дивлюся на світ іншими очима. Це як закохана людина. В чому різниця між людиною, яка не любить і яка любить? Вона на все дивиться по-іншому. Я всередині змінився. Тепер я знаю, що маю вічне життя. Тепер я знаю, що коли помру, то буду з Ним не тому, що я зробив щось хороше, а завдяки тому, що Він зробив для мене.
Потім Господь почав здійснювати духовне пробудження серед студентів. Понад 70 чоловік навернулися в той час до Бога. Ми не могли мовчати, ми всім розказували, що Бог зробив у нашому житті. Це було щось надзвичайне, нічого подібного я не бачив.
Багато людей, яких я знав на той час, теж прийшли до Бога. Шкода тих, з якими я колись пив, дехто з них уже помер…
— Чим ти займався після закінчення навчання?
— Пропрацювавши рік викладачем зі спеціальності, я зрозумів, що хочу служити Богові і робити те, до чого закликає мене Бог, — розповсюджувати Його Царство тут, на землі. Ми вирішили сім’єю поїхати учитися у Донецький християнський університет. Після навчання в ДХУ у мене відбулося переосмислення суті служіння. Спочатку я думав, що якщо я буду місіонером, то Бог мене буде більше любити. Я хотів заснувати нову церкву, щоб бути хорошим перед Богом. А потім я зрозумів, що Бог мене любить не за те, що я щось роблю, а просто любить, тому що Він віддав за мене Свого Сина Ісуса Христа. Я зрозумів, що Боже ставлення до мене не зміниться у будь-якому випадку: чи буду я водієм, чи викладачем. Міжнародна громадська організація «Надія — людям» запросила мене працювати в проекті «Інтернатура» (ми надавали можливість студентам, які навчаються у богословських навчальних закладах, упродовж кількох місяців або й цілого року проходити практику на якійсь місіонерській точці або в церкві). Мені це служіння було до душі, бо я найбільше полюбляю дві речі: дорогу і спілкування з людьми. І Бог дав мені саме те, що мені найбільше подобалося. Я їздив у навчальні заклади, знайомився із студентами і запрошував їх до нас на практику. Ми співпрацювали із багатьма християнськими навчальними закладами в Україні, а також із біблійними школами у Приморському краї та у Молдові. Загалом через цей проект пройшло близько 300 чоловік. Я займався цим служінням дев’ять років, і через це Бог мене багато чого навчив. Я думаю, що мета проекту «Інтернатура» в першу чергу була досягнута у моєму власному житті.
— Як на твою думку, чого ти досягнув у житті?
— У мене була можливість допомагати людям, спілкуватися зі студентами, говорити про життя. Я не знаю яким чином, але вірю, що Бог працює через це. Когось треба просто вислухати, когось підбадьорити. Я просто живу, і Бог мене зводить з тими людьми, кому Він зможе якось зарадити через мене і ті знання, які Він мені дав. Мені 38 років. Я не можу сказати, що вже залишив по собі якусь «справу всього життя». Я молюся, щоб Бог показав мені ту справу, яку Він хоче мені довірити. Більш за все я хочу знати Бога. Якщо я знаю Його, знаю Його серце, тоді я краще розумію людину, тому що Він її створив. І коли я розмовляю з людьми, які просять про допомогу, я молюся: «Господи, якщо Ти не відкриєш мені і не покажеш, не просвітиш, щоб я міг побачити, де проблема, то я нічим не зможу зарадити». Я завжди відчував себе немічним у цьому, бо хто я такий? У мене і життєвого досвіду небагато. Якщо Бог не відкриє, то я нічим не зможу допомогти. Я завжди бачив себе людиною, яка може послужити, допомогти, а не керувати.
— Як Бог використовував твої музичні здібності?
— Писав музику. В перші роки після навернення ми з товаришем написали багато духовних пісень, які і досі співають у церквах в Україні. Деякий час співав і грав у музичному гурті, який ми створили. Останнім часом разом з Юрієм Ліщинським допомагаємо Олегові Лосю. Він є автором і виконавцем християнської музики. Олег пересувається за допомогою інвалідного візка, але це не заважає нам їздити по церквах, разом співати, грати, свідчити про Бога, в Якого ми віримо, про Його дивовижні діла, намагаємося підбадьорити людей.
Якби я свого часу слухав свого батька, думаю, приніс би більше користі у цій справі. Але я вдячний Богу за те що було, є і буде, за Його життєві уроки. Вдячний своєму татові, що він свого часу мене примушував учитися. Я зрозумів: незалежно від того хто ти є, Господь благословить тих дітей, які поважають своїх батьків. Це обітниця Божа, і якщо ми віримо Господу, то Бог обіцяє благословити.
— А хто твоя дружина? Коли і як ви познайомилися?
— Ми вчилися разом в інституті культури, тільки на різних факультетах. Коли я вперше побачив Катю, то відчув щось таке рідне і близьке, начебто ми з нею дуже давно знаємо одне одного. Це була мить. Минув, можливо, рік чи два, і ми знову зустрілися в групі з вивчення Біблії. Я дуже зрадів цьому і молився, щоб Катя теж повірила у Бога. На той час я вже був християнином. Приблизно через чотири місяці після того, як вона покаялась, я освідчився Каті у коханні. (Юрій, не замислюючись, точно називає місце і дату цієї події.) О диво, вона сказала «так». Упродовж року ми зустрічалися і молилися про Божу волю щодо нашого подальшого життя. 11 вересня 1994 року ми одружилися.
— Як ти розумів значення шлюбу до і після увірування? У чому, на твою думку, полягає секрет щасливого кохання?
— Коли я ще не знав Бога, я мріяв про хорошу сім’ю. Я думав, коли у мене буде дівчина, то це буде одна і на все життя, тому я ні з ким не заводив серйозних стосунків.
У світі я бачив, як люди зраджують, які недовговічні шлюби, а в християнстві, в Божій родині, виявилося, що щаслива сім’я можлива. Правда, на початку я зробив із цього ідола. Коли чогось дуже хочеш, це для тебе може стати ідолом. І Бога тоді сприймаєш як Того, Хто має задовольняти всі твої бажання. Дружину сприймаєш як ту, що має відповідати всім твоїм стандартам. Коли ти так мислиш, то виникає багато конфліктів, і спочатку у нас було багато труднощів у житті. Ми з різних сімей, з різними уявленнями. Але те, що є зараз, — це просто ні з чим не порівняти. Я ніколи не думав, що можна з кожним роком життя усе більше закохуватися у людину. Мені здавалося, що можна дійти до якогось рівня і все — далі нема куди… Дивуюсь тому, що робить Бог із сім’єю, коли ти довіряєш Йому. Коли ти керуєшся тим, що Він говорить, і намагаєшся догоджати Йому, тоді Бог усе ставить на свої місця. Хоч це не так просто втілити в житті, але суть у тому, щоб віддавати, а не отримувати. Господь сказав: «Любіть один одного, як Я полюбив вас. З того побачать, що ви Мої учні, коли між вами буде любов». Любити — це віддавати, служити. Коли ми любимо так, як Він нас полюбив, тоді ми відображаємо Його у нашому житті. Божа мета — щоб ми стали схожими на Ісуса Христа. І це Він досягає у нашому житті.
— Розкажи про своїх дітей, якими ти хочеш їх виховати?
— Господь подарував нам двох чудових дівчаток — Раю і Сашу. Ми віримо, що для дитини найважливіше — це бачити, як живуть її батьки, бачити їхню віру у житті, бачити, що мама і тато люблять одне одного, і відчувати любов до себе. Таким чином ми показуємо їм Бога, в Якого віримо. І я думаю, що коли вони підуть у самостійне життя, найсильнішим свідченням для них залишиться життя батьків. Хочу, щоб вони були нашими друзями, могли про все говорити, щоб знали Бога і ходили Його дорогами. А все інше — Бог додасть.
— Які у вас спільні захоплення?
— (Сміється.) Мої діти, на відміну від мене, дуже хочуть вчитися музиці. Планую їх вчити грати на сопілці, можливо, ще на гітарі. Ну, а взагалі, ми любимо разом кататися на велосипедах, гуляти, грати у різні ігри, разом щось робити. Любимо разом подорожувати. Вечорами стараємося разом читати Біблію і роздумувати над прочитаним. Разом молимось, співаємо, читаємо всілякі цікаві книжки. На п’ятницю я шукаю якийсь хороший фільм, щоб разом подивитися його допізна.
— По скільки їм зараз років?
Раї — 14, Саші — 8. Час швидко плине. Я їздив по різних церквах, допомагав людям у їхніх проблемах. А за цей час мої діти виросли, і я мав на них дуже малий вплив. Я порахував, що із дев’яти останніх років мене майже чотири роки не було вдома, якщо скласти докупи всі мої від’їзди. Мої діти виросли. А мене не було поруч.
І мене зараз Бог просто зупиняє, бо самому мені важко зупинитися. Що я можу навчити своїх дітей, коли мене немає вдома? Як я можу щось будувати в церкві, в державі, коли я не можу нічого збудувати у своїй сім’ї? Сім’я не може бути здоровою, коли батька немає вдома. Тоді на цю сім’ю впливає будь-хто і будь-що. А це — безвідповідальність. Сім’я, яка живе за Божими повеліннями і маючи Ісуса Христа наріжним каменем, у якій чоловік — священик і служитель, — здорова сім’я. Сім’я, яка поклоняється живому Богу, — ось найбільше багатство і для церкви, і для держави, у якій я живу. Тому що і держава, і церква складається із сімей. І якщо буде здорова сім’я, то і церква, і держава буде здорова. Це як закваска. Я можу в іншому місті працювати, щось робити корисне, але Бог каже: «Якщо ти в малому невірний, як ти можеш в більшому бути вірним?» Якщо я навчуся служити в сім’ї, я зможу і в церкві служити, і в державі. Я можу людям дати тільки те, що сам маю. Так само дітям можу дати те, що я справді маю.
Ми з Катею домовилися зупинитися і цей рік присвятити стосункам з Богом і в родині. Щось виходить, щось ні. Але мене радує, що у нас є вечірній час з дітьми, і за цей час я готовий боротися. Я впевнений, що ворог людських душ не хоче, щоб у сім’ї був такий час. Трапляється, в такі моменти виникає якесь напруження і хочеться посваритися, але за цей час потрібно боротись. У сім’ї дитина вчиться любити, в сім’ї у дитини формується характер. Не за партою, не у школі — в сім’ї. Це — ідеальна школа.
Я розумію, що є крайність, коли не хочеш чогось робити і прикриваєшся сім’єю. Але, разом із тим, треба віддавати Богові Боже, а сім’ї — те, що їй належить. У день шлюбу я пообіцяв Каті, що буду піклуватись про неї, буду вірним їй. Діти, які народжуються, теж перебувають у нашому з нею завіті.
— Зараз ваша родина переживає новий період: ви переїхали жити в Смигу, до твого батька. Як ви прийшли до цього рішення, чому?
— Тому, що так на сьогоднішній день ми розуміємо Божу волю щодо нашої сім’ї. Чотири роки тому мій батько через хворобу втратив ногу, і постало питання, хто його доглядатиме. Річ у тім, що шістнадцять років тому він втратив руку на заводі, на якому працював. Мій брат не міг залишити роботу. Ми не могли перевезти тата в Рівне, тому що старші люди хочуть жити на своєму місці, та й нам не було куди його поселити. Ми не знали, що робити. Ми просто молилися. Керівництво «Надії — людям» пішло мені назустріч, і я міг деякий час їздити в село доглядати батька. Півроку моя сім’я жила в місті, а я — в селі. Ми з Катею, наче на побачення, їздили одне до одного. Врешті Бог зробив, що ми дозріли для того, щоб переїхати в село і жити всім разом. І дітям, і Каті почало подобатися в селі. Я побачив, що Бог нас і в цьому об’єднує.
Увесь цей час Бог дивовижним чином піклувався про нашу сім’ю, посилаючи нам кошти на життя, їжу, одяг. Часом ми навіть не знали, хто передавав для нас кошти, закрутки і багато всього іншого. Дуже цінною для нас є допомога нашої церкви і друзів, і ми щиро вдячні Богові за них.
— Як складалися стосунки між батьком і вже дорослим сином?
— Перше благословення я побачив як тільки переїхав. У мене з татом в дитинстві не було близьких стосунків. Я думав, що він винен у багатьох моїх проблемах. Я думав: ну, я з ним поговорю начистоту. Я намагався, але в мене нічого не вийшло, батько мене не зрозумів. І я пам’ятаю, як я пішов в ліс, дуже засмучений, і кажу: «Господи, Ти бачиш — він мене не розуміє». І я не очікував того, що я почув у відповідь. Бог відповів таким чином: «Ти маєш попросити у нього пробачення». — «За що? — «Іди, проси пробачення за те, як ти до нього ставишся».
Мені було складно, я боровся з Богом, але зрештою пішов і попросив у батька пробачення, потім вдруге. А згодом я зрозумів, адже Бог хотів мені сказати, що я бачив тільки його вину і не бачив своєї — того, що я батька не поважав. І я тоді покаявся перед Богом і попросив пробачення за свою неповагу до батька, а потім попросив пробачення за це у тата. І тоді у мого тата відбулася зміна у житті, він навіть Біблію після цього почав читати.
Рік тому він молився до Бога молитвою покаяння. В його житті відбулися переміни. Я дуже вдячний Богові, що ми можемо жити зараз у селі і я можу доглядати свого батька. Я зрозумів, що це дуже великий подарунок від Бога. Я бачу в цьому щастя, що я і моя сім’я можемо в останні роки його життя бути біля нього. Я радий, що я зміг примиритися з батьком, попросити в нього прощення. Незважаючи на те, що бувають якісь напруження, я радий, що Бог дав мені таку можливість — жити поруч із батьком. Якби не Бог, я б туди не поїхав. Бог досягає багатьох цілей. Це і відпочинок у служінні, і така зупинка. Мої стосунки з Богом за цих півтора року освіжилися, зараз я переживаю такий час наче в перший день покаяння. Більше за все я хочу знати Його, ходити Його шляхами. Мені дане одне життя, і я хочу, щоб воно належало Йому, бо якусь частину життя я жив для себе. Ісус віддав за мене життя, і я хочу віддати своє життя Йому. Не завжди так виходить, але я хочу так жити і не хочу по-іншому.
Розмовляла Тетяна Артерчук