«Я бачив кінець всього досконалого, але Твоя заповідь вельми широка» (Псалом 118:96)
На якусь мить наші погляди, думки, світогляди зустрілися. Ні, краще сказати, — зіткнулися. Бо наперед не домовлялися, не планували, а вийшло все так вчасно і доречно. Аж дивно! А потім розійшлися. Але вже трішечки іншими. Розумнішими? Багатшими? Ближчими?
Після цієї зустрічі стало зрозумілим одне: сучасна молодь не байдужа, не пасивна, не дивна чи агресивна… Вона просто шукає. Шукає правди, любові, краси, розуміння. І лише глибока зневіра в успіху цих пошуків може дозволити їй переступити межу пристойності і людяності. Навпаки, юнацький максималізм змушує молоду людину дуже чутливо, часто болісно, реагувати на все, що відбувається навколо неї. Вона не відчуває себе в цьому світі стороннім спостерігачем, як може видатися на перший погляд, а усвідомлює свою особисту причетність і відповідальність за долю людства, не більше й не менше.
Приходить час, і в її душі виникає непереборна потреба розкритися: впустити когось у свій внутрішній світ чи випустити свій внутрішній світ у світ. На суд глядача. На суд читача. На Божий суд…
Сучасне мистецтво стало модним: модно як і бути його прихильником, так і його критикувати. В обох випадках можна помилитися, якщо робити це поверхово, не заглиблюючись у зміст творів чи явищ, а тим більше не досліджуючи мотивів, не кажучи вже про їхнє первинне походження, коріння. Особливо яскраво це спостерігається при оцінці молодих митців.
На всіх етапах людської історії у творах мистецтва варіюються якщо й не однакові, то дуже близькі теми, пов’язані з проблемами дійсної реальності світу, його єдності, цілісності, всемогутності духовних знань, бажанням людини вийти за межі звичного світу. Однак, оскільки кожна людина унікальна, то й її пошуки і самовираження також є унікальними.
З іншого боку, молодь завжди асоціювалася і асоціюється з поняттями «свободи», «прагненням до незалежності, неповторності» (у спотвореному варіанті — «самості»).
І ось цей тандем унікальності і свободи на сучасному етапі породив постмодерн — надзвичайне розмаїття стилів, форм, підходів у мистецтві, а в загальному — різноманіття культур і цінностей. Це робить життя насиченим і різнобарвним… чи хаотичним і безпринципним? Це варто вітати чи потрібно боятися? Розвивати чи стримувати?
Шукаючи істину, молодь часто впадає у крайнощі. Прикладом цього є сучасні молодіжні субкультури: панки, скінхеди, гопники, емо, неформали, металісти, готи тощо. До прикладу, існують емо-хлопці, які фарбують волосся в чорний колір, пускають пасмо волосся, прикриваючи одне око, і фарбують нігті чорним лаком, а також емо-дівчата, які зазвичай носять шкіряний плащ, мастять обличчя пудрою блідої, мертвої білизни і ведуть розмови про смерть… Емо-культура зародилася у США в 90-х рр. XX ст. Слово «емо» — це скорочена назва від англійського «emotional»… Представники цієї субкультури таким чином протестують проти суспільства, хочуть відрізнятися, бути інакшими, не такими як усі…
Людина сама виліплює візерунок свого життя. Можна жити так, як закріпила традиція, і так, як більшість вважає правильним. Але чи зробить це людину щасливою? Можна і в субкультурному середовищі почуватися впевнено і гармонійно. Це краще, ніж дотримуючись загальноприйнятих норм, почуватися спустошено. Інша справа, коли втрачається рівень особистісної культури, — ось це трагедія. Але — це трагедія й суспільства в цілому.
На щастя, є й інші приклади. Розповім про враження від виставки робіт «Монументи моєї матерії» молодої художниці з Івано-Франківська, що проходила в березні-квітні 2008 року в мистецькій галереї «Зуза» у м. Рівне. Роботи були представлені в різних техніках: рисунок, графіка, живопис, інсталяція.
«Виставка присвячена розумінню світу через мене, через моє сприйняття і розуміння того, що таке життя, з чого воно складається. Я все ж таки дійшла висновку, що воно триєдине. В основі моєї роботи поставлений суд Божий, де в центрі — образ Христа судного дня…» — так представила основну думку своїх творчих робіт Лілія Соболь.
Відвідавши цю виставку, я була глибоко вражена майстерністю виконання і філософським задумом… Поетичні рядки молодої майстрині надихають на роздуми:
Матерії моєї монумент.
Оспіваний я думкою святою,
Негоже дух наш неземний
Убити грішною рукою.
Мефістофель й тепер не спить,
Еволюційний жах приносить.
Не спокушайся ні на мить,
Творець вже скоро скаже:
«Досить!!!»
Перше, що я відчула, — це душевне і моральне потрясіння від побаченого… До мене неначе прийшло якесь прозріння: «Подивіться, що діється довкола! Невже ніхто не боїться судного дня?! Досить! Якщо хтось не вірить у пекло, то це не значить, що він туди не потрапить… Досить казати, що Бога немає! Досить звинувачувати Його у всіх бідах, замість того, щоб покаятися у гріхах і відкрити своє серце для Христа! Люди, прокиньтеся!!! Біблійні пророцтва справджуються, і ось уже видно ознаки останнього часу… Покаймося і подякуймо Господу за все, що Він робить для нас!»
Думаю, Лілія Соболь хотіла сказати, щоб ми замислились над життям, над власними вчинками, а головне — це те, що всім нам необхідна Любов. Бог — це любов, яка довготерпить, не гордиться, все прощає, жертвує, не вимагаючи нічого взамін, ніколи не перестає… Справжня істинна любов — у Ісусі Христі!
Зайшовши до виставкової зали, я глянула прямо у вічі Ісусу Христу. Його очі немов запитували: «А що обираєш ТИ?» Я відчула якусь провину, всю недосконалість людського єства, мізерність земного існування. На мої очі навернулися сльози… Ні, не сльози жалю до себе, а від того тепла, яким був сповнений погляд Ісуса. Стало боляче… Мені хотілось впасти на коліна і щиро розкаятись, ридати і просити прощення!!! Стало тяжко дивитися Йому в очі… Склалось враження, ніби Ісус бачить мене наскрізь. Його погляд пронизував моє тіло до кісток… Погляд великої жертовної любові — Агапе…
Виставку сприйняли неоднозначно, було багато суперечок. Дискусії зводились до того, що хтось вбачав у цьому якусь містику, фантастичність, хтось бачив більше світла ніж темряви, а хтось і навпаки. Комусь здалося, що така молода особа, яка ще не має достатнього життєвого досвіду, взагалі не має права зображувати Ісуса Христа, янголів…
Вибачте, а хто сказав, що Христос має бути таким, а не іншим? Ісус Христос за Свого земного життя ніколи не вписувався в людські рамки, за що фарисеї Його й не приймали… Він був іншим і навчав людей небесних істин і любові до Бога…
Сьогодні говорять про відродження мистецтва, однак, на мою думку, воно схильне бути більше критичним, ніж істинним, зображуючи частіше холодні чи шокуючі сцени, фантастичні містерії, ніж красу природи або велич Божого творіння. Згідно з постмодерністською ідеологією, будь-яка істина — це ілюзія, створена соціальними умовностями. Можна з цим погодитися, а можна повірити Богові.
Ісус Христос сказав: «Я — дорога, і правда, і життя» (Ів. 14:6) і «Я вам кажу: просіть, — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам!» (Лк. 11:9).
Ці слова як ніколи є актуальними в наш час. У кожного є вибір. Вирішувати нам.
Катерина Гаращук
дуже кльово мені це сподобалось так чьотко омальован стереотип:)
прочитайте всью статтю це дуже освітньо
можете себе вважати експертом в сучасному мистецтві