«…Виберіть собі сьогодні, кому будете служити…» Іс. Нав. 24:15 Естетичні смаки нашого покоління неминуче підпали під вплив творчості художників-передвижників. Скрізь зустрічалися знайомі сюжети: «Три богатирі», «Незнайомка», «Ранок у сосновому лісі», «Альонушка», «Трійка»… Найчастіше ці образи з’являлися перед нами на шир¬вжиткових гобеленах над ліжками й у вирізках з «Огонька», прикріплених до вигорілих шпалер злегка заржавілими канцелярськими кнопками. Державні ідеологи від мистецтва активно пропагували передвижників як попередників соцреалізму, але ні парадні портрети вождів, ні помпезне втілення трудових подвигів сталеварів і доярок так і не потрапили в настінні вернісажі — щирий романтизм Крамського, Васнецова, Левітана, Шишкіна виявився ближчим до серця народу. Васнецовський «Витязь на розпутті» — серед цих знайомих із дитинства образів. Воїн зупинився, вирішуючи, яку вибрати дорогу: як правильно вчинити чи — як краще, як зручніше, як логічніше, як надійніше, як вигідніше, як безпечніше? Ратник не квапиться звернути на привабливу, тому що протоптану, стежину, що звертає вбік. Він знає: правильно було б поїхати прямо — по неходженій цілині. Але плата за такий вибір ніколи не буде меншою, ніж власне життя. Ім’я такого дорогого й непопулярного шляху — вірність. Вірність істині, вірність обов’язку, вірність божественному призначенню. Саме на цей шлях ставав Христос, коли на цілком логічне запитання Предтечі: «Я повинен хреститись від Тебе, і чи Тобі йти до мене?» сказав: «Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю праведність» (Мт. 3:14–15). Сказав так, розуміючи, що «Звершилось» доведеться вимовити не виходячи з Йордану, а на Голгофському хресті, оскільки вірність невіддільна від жертовності. Господь попереджає кожного, хто стає на цей шлях: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме щоденно свого хреста, та й за Мною йде. Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто ради Мене згубить душу свою, той її збереже» (Лк. 9:23–24). Є й інший шлях, значно привабливіший, оскільки він, здавалося б, поєднує переваги інших і, на перший погляд, обминає властиві їм «крайнощі». Називається він «компроміс». Ми йдемо ним щоразу, коли нам вдається «про Бога пам’ятати і про себе не забувати». Правда, пам’ятаємо про себе ми постійно, а про Бога, як правило, згадуємо у важких ситуаціях — коли трапляться криза, хвороба, проблема. Однак найпопулярнішим є третій шлях, що зветься «самовілля». Причому, це в жодному разі не шлях страшенних негідників і останніх шахраїв. Багато хто з тих, хто йде цим шляхом, — досить порядні і гідні поваги люди, причому — як невіруючі так і віруючі. Ми самі ступаємо на цей шлях щоразу, коли робимо мірилом істини свої власні погляди, свої бажання, свої відчуття; коли свою амбіційність ми називаємо лідерським баченням, користолюбство — благословенням, гонор — авторитетом служителя, безвідповідальність — натхненністю, безсердечність — цілеспрямованістю тощо. У книзі Ісуса Навина ми можемо побачити Ізраїль, що ходить усіма трьома шляхами. Підводячи народ до йорданського рубікону, Ієшуа бен Нун не залишає місця для компромісу: «А тепер бійтеся Господа й служіть Йому в невинності та в правді, і повідкидайте богів, яким служили ваші батьки на тому боці Річки та в Єгипті, та й служіть Господеві. А якщо зле в очах ваших служити Господеві, виберіть собі сьогодні, кому будете служити — чи богам, яким служили ваші батьки, що по тому боці Річки, та чи богам аморейським, що ви сидите в їхньому краї. А я та дім мій будемо служити Господеві» (Іс. Нав. 24:14–15). Але коли «Ісус відпустив народ, і Ізраїлеві сини розійшлися кожен до свого спадку, щоб посісти той край», то «служив народ Господеві по всі дні Ісуса та по всі дні старших, які продовжили дні свої по Ісусі, що бачили всякий великий чин Господа, якого зробив Він Ізраїлеві» (Суд. 2:6–7). Старійшини виконали лише частину заповіді Господньої, вони прийняли землю у володіння, одержали кожен свою долю, але не очистили землю від язичеських народів і від жертовників їхнім ідолам. Для чого позбавляти себе добра: худоби, хліба, робочих рук? Так Ізраїль став на шлях компромісу. І коли «вмер Ісус, син Навинів, раб Господній, віку ста й десяти літ. І поховали його в межах спадщини його, у Тімнат-Хересі, в Єфремових горах, на північ від гори Ґааш. І також усе це покоління було прилучене до батьків своїх, а по них настало інше покоління, що не знало Господа, а також тих діл, які чинив Він Ізраїлеві. І Ізраїлеві сини чинили зло в Господніх очах, і служили Ваалам. І вони покинули Господа, Бога батьків своїх, що вивів їх із єгипетського краю, та й пішли за іншими богами, за богами тих народів, що були в їхніх околицях, і вклонялися їм, і гнівили Господа» (Суд. 2:8–12). Діти старійшин не бачили ні справ Господніх, ні Самого Господа. Батьківський компроміс у їхніх очах був не більш ніж лукавством. І, відкидаючи лицемірство, вони цілком щиро пішли шляхом самовілля. Здавалося б, ідучи шляхом компромісу, Ізраїль робить логічно, обґрунтовано, і нічим, крім прибутку, це йому не загрожує. Але якщо наші діти не бачать у нас зразка вірності, «половинну вірність» вони від нас не успадкують, тому таких речей як «половинна вірність» або навіть «вірність на 99%» просто не існує. Усе наше життя — постійне роздоріжжя. Чи вирішуємо ми, чим зайнятися у вільний час або як розпорядитися грішми; що почати, а від чого утриматися, — ми щоразу неминуче стаємо на один із цих трьох шляхів. І цей вибір неминуче впливає на інші аспекти нашого життя. Аспектів таких чимало. Розглянемо лише найважливіші з них.
Віра
Всупереч популярній думці, мода на віру ніколи не минає. Недарма мало хто з народних вождів не скористається можливістю «засвітитися» перед об’єктивами репортерів, скажімо, купаючись в ополонці на Водохреще або вистоюючи всеношну на Пасху. У переддень релігійних свят інтерес до віри починають виявляти навіть ті, хто зазвичай до неї байдужий. Але якою насправді є наша віра — залежить від шляху, яким ми йдемо. На шляху вірності віра тотожна поняттю «любов». Це — ставлення дітей до люблячого Отця; нареченої — до довгоочікуваного Нареченого. Це — стосунки, у яких не можеш стояти на місці, усе більше закохуючись у Того, Кому віддав своє життя, — в Отця, Сина і Святого Духа. Життя віруючого стає постійним служінням Отцеві за прикладом Сина силою Святого Духа, єднанням з Ним у любові. Але цей шлях ризикований. Клайв Льюїс попереджає: «Застрахуватися неможливо, любов межує з горем. Полюби — і серце твоє в небезпеці». Навіть Сам Бог, полюбивши світ, прирік Себе на Жертву, тому що любов завжди — жертва. Значно «надійніший» шлях компромісу, коли віра перетворюється в набір правил. Вона стає ставленням не до Когось, а до чогось: способу життя, стилю одягу, участі в ритуалах тощо. Ревне дотримання правил — нерідкість. Згадайте Савла: переслідуючи Церкву, він ревно служив Господу, думаючи, що виконує Його волю. Охоронці правил можуть бути прекрасними служителями, гордістю громад, але після богослужіння вони йдуть, не одержавши відновлення, не знайшовши чогось нового у стосунках із Богом. Коли ми йдемо шляхом компромісу, то, розповідаючи про віру, ми схильні говорити про те, яке виконуємо служіння в громаді, наскільки регулярно відвідуємо богослужіння, як часто перечитуємо Біблію — говорити про свої власні досягнення, а не про те, що відкриває для нас Бог. Але найбільш популярний третій шлях, на якому віра вироджується у байдужність, апатію. Ідучи цим шляхом, ми, за власним бажанням або настроєм, можемо шукати Бога або ні; виконувати Його волю або ігнорувати її; наслідувати Його або ні — як нам буде завгодно. І це — найбільш підступний шлях. Чим далі ним ідеш, тим важче звернути, оскільки багаж гріха, непослуху і розпачу накопичується, і позбутися його стає все складніше.
Авторитет
Що є для нас найвищим авторитетом? Коли ми йдемо шляхом вірності, єдиним незаперечним авторитетом є Бог. Бог — Капітан нашого життєвого корабля, Христос — його керманич, Дух Святий наповнює його вітрила. Нам, може, і хотілося б жити інакше, але любов не дозволяє зробити чогось такого, що засмутило б нашого Коханого. Нам би хотілося робити не так, як правильно, як краще, але ми знаємо, що на перевірку всі «як-кращості» розсіються, як туман, тому що без Бога всі наші плани й задуми — суєта суєт. Ідучи шляхом компромісу, ми намагаємося сформувати «колегіальний» авторитет — «я і Бог». Ми, як і раніше, визнаємо Бога своїм Капітаном, але кермо воліємо тримати у власних руках. Христу ми залишаємо роль штурмана, що підказує напрямок, але слухати Його чи ні — прерогатива того, хто за кермом. Однак проблема полягає у тім, що наш транспорт — аж ніяк не судно на повітряній подушці, такий собі універсальний духовний засіб для пересування в матеріальному світі, а стара баржа, що підвладна усіляким течіям, — плотська природа старої людини. От і виходить, що «не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню» (Рим. 7:19). Це відбувалося з апостолом Павлом, це відбувається й з нами. Причому, щодня. Щодня поруч із нами Той, Хто може скерувати нас до слави, але нам так хочеться самим контролювати власне життя. Якось у студентські роки ми з друзями вирушили в експедицію уздовж Кавказького хребта. Ця подорож виявилася значно складнішою й небезпечнішою, ніж ми очікували, й усі були неабияк виснажені. Але вперед нас вела мрія, що народилася заметільної ночі в занесеному снігом наметі, що стояв на льодовику: спустившись із гір до моря, повернутися додому на білому пароплаві. Коли ми врешті добралися до моря, нас очікували дві новини — добра і погана. Між кавказьким і кримським узбережжями, справді, курсував теплохід «Абхазія», однак вартість квитка на нього була набагато вищою, ніж ми припускали. Але що може зупинити молодих мрійників? Ми пішли по хатах найматися на роботу. Користуючись альпіністським спорядженням, яке мали з собою, ми піднімалися на величезні евкаліпти й обпилювали гілки, що заступали сонце мандариновим деревам. Крім договірної плати гостинні абхазці завжди годували нас, і за кілька днів ми зібрали достатню суму для плавання із Сухумі в Ялту, плюс по карбованцю двадцять на брата на тролейбусний квиток до Сімферополя. Однак з’ясувалося, що лайнер наш у Крим зовсім не квапився. Щоночі він підходив до наступного міста на чорноморському узбережжі, де залишався стояти цілий день. Час ішов, їсти хотілося все сильніше, а грошей на їжу не було. Ми вже визбирали з мішків крихти від сухарів, навіть намагалися розпалити в каюті примус і зварити пакетик супу, що завалявся на дні чийогось рюкзака. Найважчим був останній день, коли корабель цілий день стояв у Феодосії: додому рукою подати, але на автобус не вистачало грошей, а подорожувати «автостопом» за такого складу групи і розміру рюкзаків — нереально. Моїм сусідом по каюті був хтось не з нашої групи. Звичайний відпочиваючий — «матрацник», як ми їх називали. Тричі в день він кликав мене із собою в ресторан і щодня — на екскурсію містом. Але, не маючи грошей, я соромився навіть запитати, скільки це коштує. Лише через кілька років ми дізналися, що це був круїзний рейс, тому й квиток на нього так дорого коштував. У вартість квитка входило триразове харчування в ресторані, велика кількість різноманітних екскурсій і розваг. Але ми були настільки впевнені у власному сприйнятті ситуації, що навіть не поцікавилися умовами плавання. Ми навіть не прислухалися до запрошень до столу, зате самі були керманичами свого життя. Як часто ми навіть не знаємо, які благословення втрачаємо через те, що не наважуємося передати кермо Христу. Більше того, часто ми навіть не наважуємося запитувати Бога про правильний курс, боячись, що відповідь нам не сподобається. Але якщо ми перестаємо прислухатися до тихого віяння Святого Духа, чи помітимо ми Його відсутність? Чи не скотимося ми на третій шлях? Ідучи третім шляхом, я — сам собі режисер. Сам і капітан, і штурман, і керманич, і перший, і другий помічник одночасно. Той, хто йде цим шляхом, може мати вигляд прекрасного християнина, зразкового служителя, але при цьому залишатися господарем власного життя: ми робимо Божу справу, але результати приписуємо собі.
Писання
Шлях вірності формує в людині побожну покірність Божому Слову. «Написано», — говорить Христос у годину спокуси (Мт. 4:10; Лк. 4:8). Так говорить Слово Боже — про що ще можна сперечатися? Звичайно, у Писанні є неоднозначні місця, що вимагають дослідження, але більша частина біблійного вчення цілком зрозуміла. Наприклад, чи належить дружині коритися своєму чоловікові? Відповідь однозначна — так. Навіть якщо вона вважає, що він помиляється, навіть якщо напередодні вони посварилися, вона зобов’язана коритися. Але водночас чоловік, зі свого боку, повинен бути готовим на жертву заради дружини, навіть якщо його дратує халат, у якому вона ходить по квартирі. Тому що сказано, що чоловік повинен любити дружину, як Христос — Церкву. Ті, хто йде шляхом компромісу, шанують Біблію. Вони завжди поважно висловлюються про Писання, але Біблія їм — не указ. Вони шанують її, як Остап Бендер шанував «Кримінальний кодекс», будуючи свої махінації таким чином, щоб не вступати в явний конфлікт із буквою закону. Той, хто йде третім шляхом, про Біблію обізнаний. Він має хороше уявлення про зміст Біблії. Ця книга може навіть лежати у нього вдома на почесному місці; її читають, як інші книги улюблених авторів, але в житті господаря бібліотеки від цього мало що міняється.
Церква
На шляху вірності Церква — це сім’я, живий організм, Тіло Христове. Віруючий — член цього тіла страждає без інших членів так само, як і вони — без нього. Коли ж ми йдемо шляхом компромісу, Церква для нас — клуб за інтересами, товариство прихильників Христа. У ній завжди можна приємно провести час із однодумцями, завести цікаві й корисні знайомства, можна поспілкуватися із цікавими або потрібними людьми, знайти собі роботодавця, підібрати клієнтуру для бізнесу. Коли ж ми стаємо на третій шлях, Церква стає традицією, місцем, куди треба «ходити». За статистикою зі ста відсотків віруючих усього шість відсотків бувають у Церкві більше одного разу на рік! Найголовніше для таких людей — зберігати традицію. Знати Христа, розуміти Його вчення, слідувати за Ним — зовсім необов’язково.
Шлюб
На шляху вірності шлюб — це завіт, стосунки клятви, довіри, любові. У радості й у горі, у багатстві й у бідності, у хворобі й здоров’ї, доки смерть не розлучить. Шлюб — прообраз стосунків Христа і Церкви; ті узи, якими Творець і творіння зв’язані воєдино: «всякому чоловікові голова — Христос, а жінці голова — чоловік, голова ж Христові — Бог» (1 Кор. 11:3). На шляху компромісу, шлюб — це контракт. Ти — мені, я — тобі. Кожна зі сторін щось одержує, а якщо ні, то контракт може бути розірвано. У таких випадках нерідко можна чути міркування на кшталт: «Бог хоче бачити мене щасливим, а в шлюбі я нещасний». Але ніде в Біблії не сказано, що Бог хоче бачити кого-небудь із нас щасливим. Він хоче бачити нас святими! Ми — частина завіту, ми з Ним, а Він — з нами. Бог не сказав, що буде нашим Богом лише у тому випадку, якщо ми не будемо порушувати Його заповіді. Він сказав, що буде нашим Богом, і тому нам слід дотримуватися Його заповідей. Бог не пропонував нам ніяких умов, не укладав з нами контракт, але віддав Себе за нас. На третьому шляху шлюб — зручність. Симбіоз. Мирне співіснування двох антагоністичних систем, що забезпечує матеріальні переваги: продукти можна купувати вскладчину, за квартиру платити вдвох, прибирати по черзі. Життя в шлюбі більш налагоджене, передбачуване, безпечне і комфортне. Зручно — чому б і ні? З’являться незручності, наприклад, діти, можна буде пошукати інший варіант.
Виховання дітей
Відповідно до Писання, діти в шлюбі — не побічна незручність, а благословення, його плід. І завдання тих, хто йде шляхом вірності, — виховати праведних дітей, що люблять Бога, і здатних передати цю любов своїм дітям. На шляху компромісу завдання номер один — виховати культурних дітей. Щоб діти нікому не завдавали турботи, щоб за них не доводилося червоніти на батьківських зборах. Що в дитини в серці — не надто важливо, аби її поведінка була пристойною. Для тих, хто йде третім шляхом, головне — виховати успішних дітей. Вони повинні закінчити найкращу школу, вступити до престижного університету, а згодом зайняти найкращий офіс. Усе це робиться, щоб закріпити свою репутацію, як батька: усе в цьому житті робиться на благо моєму «Я», і діти мої теж — для мене, тому якщо я в них що-небудь вкладаю, то інвестиція повинна бути вигідною. Аналогічним чином шлях, яким ми йдемо, формує наше ставлення до будь-яких інших аспектів нашого життя. Проте, Слово Боже звернене до нас, яким би шляхом ми не йшли. Коли ми йдемо шляхом вірності, Бог закликає нас: «ПИЛЬНУЙ! Не залишай першу любов свою!». «Пильнуйте, стійте у вірі, будьте мужні, будьте міцні» (1 Кор. 16:13). Тоді, навіть злегка відхилившись убік, ми будемо спроможні усвідомити це і знову повернутися на істинний шлях. Коли ми йдемо другим шляхом, Бог говорить нам: «БУДЬ РЕВНИЙ!». «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст.. . Бо ти кажеш: Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий! Раджу тобі купити в Мене золота, в огні перечищеного, щоб збагатитись, і білу одежу, щоб зодягтися, і щоб ганьба наготи твоєї не видна була, а мастю на очі намасти свої очі, щоб бачити. Кого Я люблю, тому докоряю й караю того. Будь же ревний і покайся!» (Об. 3:15–19). Коли ми самі намагаємося панувати над власним життям, то кажемо неправду, називаючи Ісуса Господом, і до нас звернене Його страшне попередження: «Не кожен, хто каже до Мене: Господи, Господи! увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Мого Отця, що на небі. Багато-хто скажуть Мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не Ім’ям Твоїм пророкували, хіба не Ім’ям Твоїм демонів ми виганяли, або не Ім’ям Твоїм чуда великі творили? І їм оголошу Я тоді: Я ніколи не знав вас… Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!» (Мт. 7:21–23). Коли ж ми йдемо третім шляхом, Господь говорить: «НАВЕРНИСЯ!». «Покайтеся ж та наверніться, щоб Він змилувався над вашими гріхами, щоб часи відпочинку прийшли від обличчя Господнього, і щоб послав заповідженого вам Ісуса Христа» (Дії 3:19–20). Ваше призначення — Христос. Як би не було складно, соромно й важко визнати помилки, — наверніться! Життя християнина — постійне роздоріжжя. Будь-який наш учинок — результат вибору. Подібно витязеві на розпутті нам постійно пропонується звернути вбік, зберег¬ти душу свою. Але Вчитель попередив нас: «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже» (Мк.8:35). Сергій Головін