Диякон Віталій Поровчук народився 17 листопада 1969 р. у Москві. 1993 р. закінчив історичний факультет Московського державного університету ім. М. Ломоносова.
Викладає історію України в Національному університеті водного господарства і природо-користування в м. Рівне. Навчається в Рівненській духовній семінарії. З 1997 р. бере активну участь в роботі молодіжної організації «Пласт».
Одружений. Має двох синів і доньку.
— Дияконе Віталію, що створює найбільше проблем на шляху християнського виховання підростаючого покоління?
— Я — людина ортодоксальних поглядів, тому, на мою думку, це те, що сучасний світ усе більше і більше стає ліберальним. Наше суспільство просякнуте духом релятивізму. Все відносне. У кожного своя правда. Але це дуже небезпечно, бо Істина — одна, Ісус Христос. Переконання у тому, що «неважливо як вірити, аби віра була у серці», веде людину на манівці. Здійснюються спроби повернутися до язичництва як віри наших прабатьків. Віра сприймається як данина традиції, немає покаяння, немає життя у Христі.
Ми часто перевертаємо все з ніг на голову: головне — доброчинність, а у що і як людина вірить — це її особиста справа. Це духовна інфантильність. Тому праця християнських православних місіонерів має полягати в тому, щоб показати, що віра — це не лише основа світогляду, а практичне щоденне життя з Богом, а також донести людям важливість хрещення, миропомазання, інших таїнств Церкви, важливість молитви, аби жити з Христом і в Христі по-євангельськи, щоб іншим поруч було тепліше.
— Чи торкаються ці проблеми «Пласту», першою абсолютною вартістю якого є вірність Богові?
— Позаконфесійним організаціям, однією з яких є «Пласт», важко звершувати місію християнського виховання, проте вкрай важливо і необхідно. На одному з крайових пластових з’їздів навіть виникла дискусія: чи потрібне християнське виховання, як і ким воно має здійснюватися. Слава Богу, більшість переконана, що потрібне. Боляче і прикро, що це питання взагалі було порушено. На жаль, у вирішенні цієї проблеми досвід західних країн нам не на руку. Там скаутинг поступово перетворюється на молодіжні організації, які виховують молодь на засадах патріотизму, гуманізму, турботи про власне здоров’я і довкілля, але про Бога там забувають, а значить, руйнуються підвалини.
Наше завдання — щоб в Україні ці тенденції не поширювалися, щоб молодь виховувалася вірною Богові. Але не декларативно, а до останку.
Однак, як би там не було, на мою думку, у тих умовах, в яких живуть наші діти, в умовах обезбоженого світу, «Пласт», безумовно, є острівцем духовності.
— Яким Ви бачите завдання священиків, які працюють у молодіжних організаціях?
— Гаслом перших християн було: «Молись і працюй!» Завдання священнослужителів, що працюють у «Пласті», — більш активно звершувати свою місію.
Найперше — молитися за всіх пластунів. Відтак — навчати молитви. Коли мій п’ятирічний син уперше пішов у дитсадок, то дуже здивувався: «Тату, там ніхто не молиться!» Це наша спільна біда. Таке наше законодавство. Воно регламентує таке виховання і таку поведінку.
Також важливо вивчати Слово Боже і праці святих отців Церкви, щоб наслідувати Ісуса Христа. Люди, які мають сердечну віру, але не знають істинного віровчення, вважають Біблію книгою, написаною надто мудрими людьми, а тому важкою і недосяжною для їхнього сприйняття. Але ж це, кажучи популярною мовою, інструкція для життя. Ми всі хочемо жити в мирі, хочемо любові, спасіння, але не хочемо читати «інструкції», даної нам Самим Богом.
І останнє, це — важливість життя в Церкві. Церква — це містичне Тіло Ісуса Христа, той Ковчег, поза яким немає спасіння. Працюючи з пластунами, особливо наголошуємо на таїнстві Покаяння і таїнстві Євхаристії (Причастя Тіла та Крові Христової). Це заповідь Христова, адже Спаситель нам сказав: «Хто їсть Мою плоть і п’є Мою кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день, бо плоть Моя є їжа і кров Моя є пиття, хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, в Мені перебуває і Я — в ньому. …не так, як батьки ваші їли манну і померли; хто їсть хліб цей, житиме повік» (Ів. 6:54, 58). Так ми єднаємося з Христом і перебуваємо у Христі, а «…хто в Христі, той нове створіння, давнє минуло, тепер усе нове» (2 Кор. 5:17). Отже, Господь відроджує людину Своєю любов’ю та милосердям.
Якщо ми проголошуємо голов¬ним принципом «Пласту» — бути вірним Богові, то це ж має проявлятися в житті пластуна. Саме те нове, про яке пише апостол Павло, — це любов до Бога і любов до ближнього. Сенс життя пластуна — жити в Божій любові. Але ж ми знаємо, що сатана не хоче цього, він чинить спротив. Християнин, який має досвід такого християнського життя, розуміє, що йде духовна боротьба. Тут ми робимо добро, а там уже спокушаємося. Тому важливо усвідомлювати, що добро ми робимо виключно милістю Божою. Не можна, не єднаючись з Христом, не каючись, не звіряючи Йому свої сердечні помисли, чинити добро так, як це угодно Богові. Людина може робити добро задля своєї гордині. Але це не те добро, якого чекає від нас Господь.
— А як практично Ви проводите місіонерську працю?
— Я маю можливість працювати в літніх таборах. Проводяться вони на природі. Найбільше мені подобаються мандрівні табори, під час яких ми пішки мандруємо святинями та історичними місцями краю, часто долаючи сотні кілометрів, і навіть сплавляємося на катамаранах ріками. Це дає можливість пізнавати світ, знайомитися з людьми, допомагати одне одному в похідних умовах і відчувати безперервність поколінь, яка існує в Православній Церкві. Часто при цьому згадую розповіді своєї покійної бабці про піші паломництва до Почаєва.
Коли людина спілкується з природою — творінням Божим, вона краще відчуває Бога. В містах — серед людського творіння, гамору і суєти — це важче. Пластуни завжди моляться, перед усіма заходами просять Божого благословення. Де б ми не перебували, в неділю завжди намагаємося бути в православному храмі, брати участь у літургії.
Молоді люди шукають Бога, тому важливо, щоб у таборах були духівники. «Пласт» — це той ґрунт, де потрібні сіячі. Там, де ти сієш з Божою допомогою, з часом обов’язково з’являться плоди. У «Пласті» є невеликий досвід роботи з «важкими» підлітками, яких беруть у табори. Їм, як нікому іншому, потрібне душевне тепло і духовна їжа.
Маю певні застереження щодо деяких сучасних методик виховання. Зокрема йдеться про методики, які плекають дух лідерства і базуються на заохоченнях. Не відкидаючи ні одне ні інше, головне — не зловживати, а знати міру. Інакше формується нездорова змагальність, плекається власне «его», втрачається духовне начало. І ми отримуємо людину з хорошими організаційними навичками, яка нездатна послужити іншому, зверхньо ставиться до менш успішних, забуваючи, що все, що ми маємо, — дано нам Богом.
— А що відбувається після таборів?
— Запрошуємо всіх пластунів брати участь у житті своїх парафій. За моїми спостереженнями, приблизно 10-20 % з них стають активними парафіянами.
«Пласт» учить молодь працювати в колективі, виховує любов до праці, почуття відповідальності й обов’язку, тому пластуни зазвичай активні і в церковному житті.
Десять років тому розпочалося створення молодіжних православних братств, які намагаються бути спадкоємцями духовних та історичних традицій православних братств, що існували в Київській Православній митрополії в XVI — XVII ст. Тепер цей рух набирає сили, в Україні є десятки молодіжних братств у різних єпархіях. Велику роль в активізації такої місійної праці відіграють пластуни.
— Дияконе Віталію, що спонукує Вас перейматися проблемами молоді, працюючи в «Пласті»?
— Просто хочеться, щоб люди спаслися. Все, що роблю, не від мене, це — від Бога.
— А коли Ви відчули Божий поклик до такого служіння?
— Ще змалку бабуся і дідусь намагалися прищепити мені любов до Бога, вчили жити по-Божому: любити Бога і допомагати людям. Пам’ятаю церкву в с. Підборці біля м. Дубно. Лики святих, запах ладану, безпосередні стосунки між людьми особливо приваблювали мене. А сліпі лірники — волинські музиканти — справляли неповторне враження. Натомість, шкільні лінійки, прапори, барабани, політінформації віддавали казенщиною, а після дискотек відчував внутрішню порожнечу. Переконаний, що вже тоді Господь готував моє серце.
Навчався я в Москві. Там по¬знайомився з людьми, близькими мені за духом та інтересами (історія, краєзнавство, мистецтво). У цій сім’ї було шестеро дітей, але не було суєти. І я побачив між ними не показну, а тиху і глибоку любов. Ці люди були православними християнами. В очах цих людей я побачив часточку неба. Спілкування з ними, читання Слова Божого, праць отців Церкви, поїздки на святі місця змінювали мене. Потім були падіння. Так часто буває, коли людина робить перші кроки до Бога. Але брати і сестри допомогли мені піднятися. Саме там я відчув той дух жертовності, взаємодопомоги. Мені хотілося наслідувати їх самому і передавати іншим.
— Щиро дякую за розмову. Наостанок, Ваше побажання читачам часопису «Слово вчителю».
— «Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови», — каже псалмоспівець Давид (Пс. 50:12). Нехай Господь допомагає всім нам співвоскресати з Христом і обновляє нас.
Матеріал підготувала
Надія Доля