Крихітний добрий вчинок значно краще, ніж пафосні обіцянки зробити неможливе.
М.Томас Бабінгтон
Мовчати слід, коли немає слів?
А є слова – чи варто промовляти,
Коли вони – чи лагідні, чи злі,
Думок твоїх не будуть виявляти?..
Словам не йняти віри може всяк.
Та голос вчинків гучно красномовить!
По-іншому не висловиш ніяк
Все те, про що життя твоє промовить…
Учитель християнської етики – хто він?
Міркуючи над цим запитанням, я, перш за все, думала про свою власну відповідальність як вчителя християнської етики. Сподіваюся, що мої переживання знайдуть відгук у вашому серці, шановний читачу, все ж таки ці слова перш за все є зверненням до мене самої.
Ніхто не став би сперечатися із думкою, що бути вчителем – справжнє мистецтво. А бути вчителем християнської етики? Мабуть, це мистецтво двократне. Чому?
Можна почути про якого-небудь викладача фізики чи англійської мови: «Як учитель – він чудовий, але як людина…» Як не дивно, але ми розділяємо ці два поняття «вчитель» та «людина» достатньо легко, визнаючи за певною людиною уміння та таланти, але водночас розуміючи, що її «людяність» не в кращому стані… Втім, спостерігаємо таке розділення понять у ставленні і до інших професій. «Прекрасний спеціаліст, шкода, що спився…» Та чи можете ви собі уявити, що хтось говорить про вчителя християнської етики: «Він чудово викладає біблійні істини, навчає дітей віри в Бога і праведного життя. Шкода лише, що сам він – людина жорстока та аморальна…»
У чому ж полягає мистецтво бути вчителем християнської етики?
Думаю, у нероздільності понять «вчитель» і «людина». Та не просто «людина», а та, яка усвідомлює, що її призначення на землі значно вище, ніж здобуття хліба насущного. Адже завдання вчителя християнської етики – донести вчення про Божу любов. І виконати його зможе далеко не кожен, хто закінчив необхідний навчальний заклад.
Глухий може створити музичний твір, і навіть сліпий – написати картину. Та чи може байдужий навчити любові?
Можливо, якийсь учитель математики йде в школу не з любові до дітей, а з любові до математики. Та чи може бути таке, що вчитель християнської етики любить свій предмет, захоплюється ним і знає його «як свої п’ять пальців», а ось учнів своїх, на жаль, і не знає, і не любить?
Чому одного дня хтось вирішує стати вчителем християнської етики?
Чому люди взагалі стають учителями?
Вони обирають професію чи підкоряються внутрішньому поклику?
Вони хочуть добиватися свого чи служити іншим?
«Я не хочу бути педагогом, але мої батьки наполягають, щоб я працювала у школі», – зізналася студентка педколеджу своїй однокурсниці. Та зі співчуттям відповіла: «Розумію… От і я думаю: який із мене вчитель? Мене ж діти завжди дратували!».
Цікаво, що найпоширеніша відповідь старшокласників на питання «Яким повинен бути вчитель християнської етики?» звучить так: «Він повинен бути чесним». Чи не говорить це про те, що діти втомилися від «високоморальних» висловлювань людей, які самі ледве вірять у ці висловлювання?
Можна вийти на сцену і чудово зіграти свою роль, і ніхто, можливо, й не здогадається, хто ти насправді. Та є Той, Хто бачить нас і тоді, коли ми «за кулісами», без гриму, такі, як є.
Хочеться зробити певні висновки, хоча комусь вони здаватимуться поспішними. Та все ж таки: якщо християнська етика є для мене лише предметом, нічого, крім слів, учням своїм я запропонувати не зможу…
Якщо
хочемо, щоб нам
повірили
У 1940 році польський педагог і лікар Януш Корчак опинився у варшавському гетто разом з 200 своїми вихованцями з «Будинку Сиріт». Підпільники-антифашисти пропонували йому втекти з гетто, та він відмовився. Коли прийшла черга відправляти дітей у Треблинку, де на них чекала неминуча смерть у газових камерах, Януш Корчак був єдиним, у кого була можливість врятуватися. Перед відправленням до нього підійшов німецький офіцер, який колись читав його книги, і запропонував свободу. «А діти?» – таким було питання вчителя. Дізнавшись, що діти приречені, він відмовився від пропозиції.
У день відправки до концтабору колона дітей під зеленим прапором «Будинку Сиріт» спокійно йшла у напрямку до вагонів. Ніхто з дітей не плакав. Попереду йшов Януш Корчак, ведучи за руки двох дітей. Говорять, ця картина вразила навіть коменданта, який звик до жорстоких сцен…*
Що ми можемо зробити для наших учнів?
Те, що зробив Христос для нас. Щоб ми повірили в те, що Він полюбив нас, Христос віддав Своє життя. «Я Добрий Пастир. Добрий Пастир кладе Свою душу за овець» (Iв.10:11).
Певно, Він поклав Свою душу ще до того, як Його руки й ноги прибили цвяхами до дерева. Тому під час останньої вечері Він міг схилитися перед кожним із своїх недосконалих і недовірливих учнів, щоб помити їм ноги.
«Ви називаєте мене Учителем і Господом – і добре кажете, бо Я Ним є. Отже, Я, Господь і Учитель, якщо помив ваші ноги, то й ви повинні мити ноги один одному. Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили так, як Я зробив вам» (Iв.13:13-15).
Апостол Павло ясно розумів переваги дієвої любові над усіма висотами знань та вмінь:
«Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю,
то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!
І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання,
і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, то я ніщо!
І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення,
та любови не маю, то пожитку не матиму жадного!»
1 Кор.13:1-3
Павло мав любов до своїх учнів, тому що він любив Бога.
«Так бувши ласкаві до вас, хотіли ми вам передати не тільки Божу Євангелію, але й душі свої, бо були ви улюблені нам».
1 Сол. 2:8
«Я ж з охотою витрачуся й себе витрачу за душі ваші, хоч що більше люблю вас, то менше я люблений»
2 Кор. 12:15
Нехай ці слова Святої Книги будуть для нас відповіддю на запитання: що означає бути вчителем християнської етики? Нехай Живе Слово змінює серце й розум, щоб життя наше звучало голосніше, ніж наші промови.
Ольга Новікова