Цікаво спостерігати за людським потоком, який вдень і вночі, немов бурхлива річка, тече вулицями і містами України. В автобусі, метро, в супермаркеті, на вокзалі та просто на вулиці, немов би фотооб’єктивом, вихоплюю окремі обличчя і помічаю щось спільне – стурбованість.
Що ж сьогодні непокоїть нас, жителів омріяного XXI століття? Що не дає спокійно спати, їсти і взагалі жити? Куди ми «летимо», перестрибуючи не тільки через калюжі та ями, але й через дні, місяці й цілі людські долі?
З екранів телевізорів, зі сторінок періодичних видань та з «високих» трибун нас переконують, що найбільша й найактуальніша проблема в Україні – економічна. Реклама в усіх проявах переконує нас, що ми ще не бачили, не їли, не нюхали чогось за суто «символічну» ціну, а це означає, що ми втратили півжиття. Якщо ви не їли «Баунті» чи «Рафаелло», ви не знаєте, що таке насолода; якщо не користуєтесь продукцією фірми «Жіллет» – ви не справжній чоловік; якщо… І ми в це віримо.
Ми віримо в те, що доля до нас несправедлива і ми народилися не в тій країні або не в той час. Ми – батьки – віримо, що найважливіше нагодувати й одягнути дітей, і якщо нам це вдалося, вважаємо, що батьківський обов’язок виконали.
Ми – громадяни своєї країни, яка зменшується, наче айсберг від глобального потепління, – віримо, що дітей не народжують через відсутність коштів.
Ми – перелякані жителі міст і сіл, – дивлячись кримінальну хроніку, віримо, що злочини чинять через бідність, хоча більшість громадян України знає, або принаймні думає, що парламент і міністри «беруть» більше, ніж ті, що стали героями кримінальних сюжетів.
Чи насправді причини наших бід і проблем криються в сфері суто матеріальній?
Людина, за визначенням, – духовна істота. Але хто дав це визначення? Адже ми від народження до смерті поглинуті вирішенням лише матеріальних потреб. Шукати відповідь на це запитання потрібно в глибині глибин історії світу, коли перші люди з’явилися на чудовій голубій планеті. Відкидаючи абсурдні та відверто безглузді гіпотези щодо виникнення людини, відкриваю Книгу книг – Біблію: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» (Бут. 1:27).
Ось де початок. Саме з цього моменту історії нам потрібно почати відлік, щоб дати відповідь на питання питань: хто ми є? Тільки тоді ми зможемо встановити правильний діагноз нашим проблемам і зрозуміти, що ж насправді є найголовнішою нашою потребою.
Давайте уважніше розглянемо вищезгаданий уривок зі святої книги Біблії. Просте спостереження вказує на наступне.
По-перше, є Бог. На відміну від інших релігійних та філософських джерел, Біблія не використовує слів «гіпотеза» чи «легенда» говорячи про першу Особу Всесвіту. Існування Бога постає фактом, аксіомою, яка не потребує доведення: «На початку Бог створив небо та землю» (Бут. 1:1).
По-друге, Бог є Творцем усього. Прочитайте, будь ласка, перший розділ книги Буття. Це варто зробити кожному. Потрібно знати правду про виникнення того, що ми називаємо коротким словом «світ», та його Автора. Це напряму вплине не тільки на наше життя, але й на смерть.
Оскільки в недалекому минулому відповідальність за духовне виховання була покладена на два «поважних» видання – «Крокодил» та «Перець», уява про Бога в більшості з нас була сформована, м’яко кажучи, хибна. Зазвичай, на малюнках був зображений старий, лисий, з німбом над головою, дідусь у довгій нічній сорочці, який сидів на хмарі, повз яку пролітали піонери на ракеті. Ці богозневажливі малюночки отруїли не одне покоління українців. «Хіба може старий, глухуватий, підсліпуватий, немічний та безпорадний дідусь бути богом?» – думали ми. «Звичайно, ні. Тоді відкиньмо цю примару!»
Але завдяки Слову Одкровення ми можемо знати і знаємо Істину.
«Я створив Моєю великою силою і простягнутою рукою землю, чоловіка й звірину по всій землі, і віддаю її, кому хочу» (Єр. 27:5).*)
Великий, всемогутній, всесильний, суверенний Бог створив матеріальний світ і є не лише Автором усього, але й абсолютним Царем.
По-третє, Він створив людину. Зауважте, ніяких натяків на еволюційні процеси. Бог створив чоловіка і жінку. Отже, людина – істота не земного, а небесного походження, а це істотно змінює уявлення про нас самих.
По-четверте, Бог створив людину за образом Своїм. Давньогрецьке слово «ойкон», тобто «ікона», перекладене в українській мові словом «образ», вказує на те, що Творець серед усього творіння саме людям передав щось особливе від Себе. «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею» (Бут. 2:7). Зауважте, що все інше живе створіння було створено силою Слова Творця і лише людині Бог від Себе вдихнув життя. Не просто повітря в легені, а душу і дух – нематеріальні складові нашого єства Бог помістив у наших тілах. Розум, волю, почуття, сумління – ознаки особистості – Він помістив у душу, а дух лишився місцем, яке належало тільки Йому – великому Богові, як святе святих у храмі, як місце Його престолу у царському палаці. Все це вказує на те, що ми – люди, чоловіки й жінки, створені, щоб відображати свого Творця, створені для спілкування з Ним, створені для Нього.
Апостол Павло на початку нової ери у виступі перед афінською інтелігенцією точно передав цю концепцію. «Бог, що створив світ і все, що в ньому, бувши Господом неба й землі, проживає не в храмах, рукою збудованих, і Він не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все. І ввесь людський рід Він з одного створив, щоб замешкати всю поверхню землі, і призначив окреслені доби й границі замешкання їх, щоб Бога шукали вони, чи Його не відчують і не знайдуть, хоч Він недалеко від кожного з нас. Бо ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо, як і деякі з ваших поетів казали: Навіть рід ми Його!» (Дії 17:24-28).
Двома століттями пізніше Блаженний Августин написав: «Ти створив нас для Себе, і не знає спокою серце наше, поки не заспокоїться в Тобі».
Відтоді проминули цілі епохи. Темні століття середньовіччя, епоха Реформації та ренесансу, критицизм, модернізм, все залишилося позаду. Лише основна потреба жителів планети Земля залишається незмінною. Найбільше ми потребуємо Бога, Який є нашим початком, життям і вічністю.
Ми живемо в суспільстві, яке визнає існування духовних проблем і потреб. «Духовність», «духовні основи», «духовне багатство», «духовні цінності» – це слова та фрази, які сьогодні вживати досить престижно. Якщо ви так говорите, це додає до вашого іміджу деякий наліт незвичайності. Здебільшого під категорію «духовності» підпадає відвідування музеїв, виставок, театрів, читання книг, вивчення народних обрядів та традицій. Що ж, у кращому разі, це можна віднести до освіченості, але ніяк не до духовності. Хіба що демонстрацію поганського способу мислення та життя наших предків, просякнутого демонізмом, на кшталт чортеняти в різдвяному вертепі та стрибання молоді через вогонь на знак посвяти поганському Купалі, можна назвати духовністю, тільки сатанинського походження. Такої «духовності» в нашого народу й досі багато.
Справжня духовність походить лише від Бога, Який є її єдиним і вічним джерелом. Альтернативи не існує, навіть якщо нам це не до вподоби. Спроби обминути Бога в пошуках духовності схожі на намагання потрапити у владні коридори через «чорний хід». Це звичний підхід для корумпованого мислення, але те, що можливо на землі, неможливо на небі. Правила встановлює Бог.
Якось один учитель закону запитав Христа: «Яка перша з усіх заповідей?» Ісус відповів: «Перша: Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог Бог єдиний. І: Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї! Це заповідь перша! А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе! Нема іншої більшої заповіді над оці!» (Мк. 12:28-31).
Заповіді, про які питав учитель закону, були дані Богом через Мойсея ізраїльському народові. 430 років полону серед поганського народу майже повністю зруйнували уяву про живого Бога, в Якого вірили їхні прабатьки – Авраам, Ісак та Яків. Бог дав заповіді, які відкривали Його святість і характер і мали регламентувати стосунки людей з Богом і між собою. Заповіді – це Божі духовні принципи, які формують чітку уяву про те, яким має бути Божий образ.
На жаль, на думку багатьох людей, Бога цікавить виконання лише двох з них, а саме: не вбий і не вкради. З Десяти Заповідей – це шоста і восьма. До речі між ними є ще й сьома: не чини перелюбу. Якщо ми починаємо з шостої заповіді, то Бог почав з першої: «Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною! Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене…» (Вих. 20:2-5).
Чим більше ми читаємо Слово великого Бога, тим більше розуміємо, що різниця між нашою уявою про духовність та Божим відкриттям на цю тему величезна.
Автором, джерелом і центром духовності є Бог. Справжня духовність у житті людини розпочинається з визнання великого, всемогутнього, суверенного, святого Бога Творця, Який створив нас за Своїм образом для божественного життя. Наступним кроком стає усвідомлення своєї гріховності та абсолютної зіпсованості у світлі Його абсолютних стандартів. Лише тоді ми можемо отримати справжню духовність як Божий дар, втіленням якого став Божий Син Ісус Христос. Цей момент і стає ключовим у відновленні стосунків між Богом і людьми. Істинна духовність приходить тільки від Бога. Її не можна виховати – її можна лише отримати. Її проявами обов’язково стають любов до Бога і людей, любов до Слова Божого і Церкви.
Отже, коли, де, на якому етапі свого життя людина може взнати, що вона є образом Божим, що їй потрібен Бог, Який лише один може задовольнити її головну потребу – мати справжнє життя, джерелом якого є Бог?
По-перше, таким місцем для маленьких людей має стати сім’я, а першими людьми, які вкажуть дитині на Бога словом і власним життям, мають стати тато й мама.
«…Господь, Бог наш – Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю! І будуть ці слова, що Я сьогодні наказую, на серці твоїм. І пильно навчиш цього синів своїх, і будеш говорити про них, як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли ти лежатимеш, і коли ти вставатимеш. І прив’яжеш їх на ознаку на руку свою, і будуть вони пов’язкою між очима твоїми. І напишеш їх на бічних одвірках дому свого та на брамах своїх» (Повт. З. 6:4-9).
«А батьки, не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому!» (Еф. 6:4).
Якось, прогулюючись з товаришем берегом Чорного моря, ми наздогнали подружню пару років сорока п’яти. Оскільки і вони, і ми проводили час, насолоджуючись заходом сонця та дихаючи морським повітрям, досить легко зав’язалася розмова. Від знайомства перейшли до захоплення красою заходу сонця над морем і, звичайно, до питания, звідки це все з’явилося. Чоловік з жінкою згадали про мудрість матері-природи, яка сама себе створила, а ми – про перші сторінки Біблії, де сказано, що Автором цих чудових морських сюжетів є Бог. Вони були здивовані почутим та задоволені розмовою. Наприкінці сказали: «Ця інформація дуже потрібна нашим дітям, а нам уже пізно шукати Бога».
«Уявіть собі, – сказав я, – що ви пройшли довгу дорогу з тяжкими валізами в руках і нарешті дізналися від перехожих, що йдете в протилежному напрямку від необхідної вам адреси. Невже ви скажете, що так втомилися і так долго йшли, що повертатися назад немає сили і краще підемо вже в цьому напрямку? Звичайно, ви повернетеся і попрямуєте назад, щоб виправити помилку. Те ж саме потрібно зробити і в питаннях віри, богопізнання, духовності».
Подібна ситуація нерідко зустрічається в українських сім’ях. Батьки згодні, що дітям потрібне духовне виховання, але що і як робити – не знають, бо самі цього не отримали від своїх батьків. Тому процес богопізнання передають у руки хресних або ж відбувається підміна понять, і дитина прилучається до духовності, відвідуючи музеї, виставки, театри. Найчастіше ж на, так би мовити, «духовні рахунки» своїх дітей батьки не перераховують жодної «копійки».
Дуже часто стикаюсь із занепокоєнням батьків, які побачили в руках своїх дітей Біблію. Сам факт, що в руках дитини книга, має зігрівати серця батьків, тому що сучасна молодь і діти здебільшого задовольняються читанням брелоків та наклейок. Але коли ваша дитина читає Книгу книг, ви, батьки, перші маєте підтримати її на шляху до справжньої духовності.
Дорогі батьки, перед нами сьогодні постають важливі питання, тому що вони торкаються не чужих, а наших дітей. Які книги ми читаємо? Які розмови ведемо між собою та з дітьми? Де ми проводимо час, коли християни всього світу поклоняються Богові у храмах, костелах, домах молитви? Чи є ми тими людьми, які першими вказали нашим дітям дорогу до духовності? Чи вважають наші діти нас духовними людьми? Чи стали Божі заповіді для нас духовними путівниками? – Адже наше головне завдання полягає в тому, щоб знати, любити, шанувати Бога та навчати цього підростаюче покоління. Ми є першими скульп-торами наших дітей. Чи надамо ми духовні форми душам наших дітей? Секрет їхнього щастя й успіху полягає у єднанні не з космосом, а з їхнім Творцем.
Другим місцем богопізнання стає Церква. Богоцентрична проповідь, щире покаяння, спільне поклоніння, атмосфера Божої любові, яка виливається на кожного присутнього, мають поглибити й закріпити стосунки між людиною і Богом.
Коли ми говоримо про вплив Церкви у процесі духовного виховання дітей, ми маємо розуміти, що Церква Ісуса Христа – це не будівля релігійного призначення, а спільнота людей, об’єднаних вірою в триєдиного Бога – Отця, Сина і Духа Святого. У Божому Слові Церкву не раз названо нареченою, дружиною Христа, що говорить про духовну єдність Бога і Його людей. Звичайно, духовні люди покликані здійснювати духовний вплив на оточення.
За часи радянської влади авторитет Церкви був принижений та спаплюжений. Але Бог надав для Церкви найвищий статус. По суті, все людство мало б бути Церквою – спільнотою людей, які поклоняються живому Богу і живуть за Його заповідями. Тепер лише частина людства об’єднана в Церкві Ісуса Христа.
Отже, за межами сім’ї, саме в церкві має відбуватися духовне формування. Звичайно, до церкви дітей мають привести батьки. І це не фантастика, а реальність, яку задумав Бог. Я священнослужитель і дуже церковна людина, і тому бачу, як легко і природно мої діти йдуть зі мною до церкви. Вони люблять бути на спільному поклонінні, відвідувати недільну школу, вони люблять Церкву.
Шановні батьки, якщо ви не в Церкві, ваші діти туди не підуть, а якщо й підуть, навряд чи за вашої підтримки. Така прикра реальність.
Шановні священики, ксьондзи, пастори, створіть умови для дітей у ваших церквах. Я маю на увазі атмосферу любові. Діти знають, де їх люблять. Якщо ви любите дітей, вони прийдуть у вашу церкву, а це значить, що вони відкинуть альтернативу цього світу: холодного і егоїстичного.
Школа, як інструмент пізнання світу, створеного Богом, має гармонійно доповнювати процес пізнання всіх рівнів. Усюдисущий Бог, звичайно, є у кожній школі, хоч ми Його і не бачимо. Це означає, що жодний освітній заклад не проіснував би й секунди без Бога. Не бійтеся духовності у стінах шкіл. Бійтесь її відсутності. Не бійтеся, що на уроках діти почують правду про Бога. Істина зробить їх справжніми людьми.
На зорі християнства в Київській Русі школи створювалися при церквах, і першим їх завданням було навчити дітей Закону Божого. Введення предмета християнської етики у шкільну програму – це у певному сенсі реформація української освіти, тобто повернення до первісних форм.
Школа може і має підтримати процес формування духовності через богопізнання, започаткований у сім’ї та церкві. А для багатьох учнів, можливо, й стане першим і основним місцем, де вони дізнаються правду про Бога і людину, про гріх і спасіння.
Як батько трьох дітей та громадянин України, я великий прихильник предмета християнської етики. У мої шкільні роки замість Христа був Ленін, замість церкви – комуністична партія, а замість раю – світле майбутнє. Ще й сьогодні у досить твердий ґрунт падають зерна істини на уроках християнської етики, але зрошені Божою благодаттю та зігріті Його любов’ю вони обов’язково дадуть добрий плід.
Процес богопізнання та богопоклоніння має відбуватися всюди і впродовж усього нашого життя. Духовні люди відображають Бога життям і словом. За Божим задумом спочатку сім’я, потім церква і, зрештою, школа є тим місцем, де Дух Святий через батьків, священнослужителів та вчителів формує людей за образом та подобою Божою.
Михайло Дубовик