Коли я думаю про виховання дітей і молоді в нашій країні, моя душа наповнюється тривогою і жалем. І це пов’язано не тільки з втраченим часом і можливостями, а, на превеликий жаль, і з тим, що сучасна молодь, ровесники молодої незалежної України, – це втрачене покоління. Хтось може заперечувати, але промовисті факти про зростання злочинності, поширення алкоголізму, наркоманії, аморальності, захворювання на СНІД, а також глибока криза інституту сім’ї в Україні вперто свідчать про трагізм нинішньої ситуації.
Застосовую слово «трагізм» не для того, щоб посіяти безнадію і паніку, а щоб усі ми, все наше суспільство, гостро відчули відповідальність за те, що відбувається, і не стояли осторонь, не були байдужими спостерігачами, що спокійно споглядають, як на їхніх очах гине їхня мрія, їхнє майбутнє, згасає надія на омріяний у пройдешніх поколіннях розквіт України.
При цьому ми всі маємо зрозуміти і визнати, що всі вищезгадані соціальні явища, притаманні сучасній Україні, і всі не згадані, є не причиною, а, радше, наслідком або жнивами того посіву, що здійснювався у попередніх поколіннях. Адже ми, батьки сучасного покоління, цілком відкинули Бога, а якщо і ні, то ставилися до Нього формально, нехтуючи Ним як Причиною і Змістом усього існуючого, у тому числі і нашого життя. На які ж жнива ми могли розраховувати на цій надважливій ниві виховання? Адже коли ми забули Творця, втратили сенс життя, замінили справжні духовні цінності фальшивими, ми мусимо пожати прокляття, а не благословення, що і наздогнало нас, як зазвичай це буває, у непідхожий час.
Ми багато говорили про виховання, незалежність, політичні та інші свободи, мріяли про добробут, розквіт, економічну потужність, але захоплення новими можливостями і розвагами настільки заполонили нас, що тільки через півтора десятиліття ми згадали про найцінніше – про наших дітей, їхнє виховання, про долю країни. Розгорнулася або, краще сказати, відновилася давня дискусія про відповідальність школи, сім’ї і церкви у питаннях виховання. Дискусія є, а виховання ще немає. Але вже жевріє надія… Наша мрія – роздмухати, розпалити вогонь у серцях і об’єднати дідів і батьків, педагогів і служителів Церкви навколо наших спільних дітей, дітей України, щоб ми не байдуже, а ревно взялися за виховання. Це доручення для нас від Бога виховувати дітей, причому виховувати у вченні Господа. «А батьки, – не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому!» (Еф. 6:4).
Ми всі покликані продовжувати справу пророків і Христа, працювати для того, щоб «навернути серця батьків до дітей їх і серця дітей до батьків…» (Мал. 4:6). Це найважливіше завдання сьогодення, для вирішення якого повинні об’єднати свої зусилля всі: батьки, педагоги, пастори, священики, усе суспільство. Це має стати священним рішенням усіх і кожного. При цьому ми маємо пам’ятати, що виховання потребує не простої передачі духовних знань, а формування мислення з відточеним сумлінням, яке спонукало б до правильних рішень у кожній життєвій ситуації.
Цього неможливо досягти без Божого Слова, без глибокої пошани до Бога і без абсолютної довіри і власної посвяти Богові. Це виклик для нас! Ми не можемо запрошувати дітей у дорогу, якою не пішли самі. Ми не можемо очікувати змін від молоді, якщо не будемо змінюватися самі. Виховання починається з нас, шановні!
Тарас Приступа,
головний редактор