Футбол і християнська етика. Що є спільного між цими поняттями? На перший погляд – нічого, але якщо придивитися уважніше, можна помітити, що ці речі чудово поєднуються. Більш докладно про це може розповісти тренер дитячої християнської футбольної команди «Надія», керівник проекту «Євангеліє через спорт» Міжнародної громадської організації «Надія – людям» Олександр Гончар.
– Олександре, розкажіть, будь ласка, як давно Ви працюєте в цьому напрямку і як Вам вдається поєднувати фізичне і духовне виховання молоді?
– 2003 р. в «Надії – людям» було започатковано новий напрямок роботи – спортивне служіння. Наша основна мета – виховання у підростаючого покоління любові й поваги до Бога і Його Слова, формування християнського світогляду. Разом з тим ми хочемо бачити наших дітей здоровими, фізично й емоційно загартованими. Обидві ці мети чудово поєднуються в проведенні християнських спортивних заходів, у роботі християнських спортивних секцій і команд. Усе дуже просто: під час занять спортом діти тренуються фізично, вчаться будувати стосунки з іншими людьми, а на біблійних уроках, які проводяться в перервах між тренуваннями, вивчають Боже Слово. Біблійні істини можна доступно доносити до дітей, використовуючи спортивні приклади. Наприклад, якщо це футбольний табір, то програму можна побудувати на таких паралелях.
Десь, колись, хтось придумав таку гру як футбол. Так само було і з нашим світом. Бог створив цей світ, і все, що в ньому. Все, що є на землі, створено Ним.
Десь, хтось, колись вирішив, що коли грати в футбол хаотично, без будь-яких правил, то це буде не гра. Це буде більше схоже на бійку, на безлад. Так само і Бог, коли створив цей світ, Він встановив спеціальні правила, щоб люди жили за цими правилами і мали гармонію з Ним і одне з одним.
Футбол – це азартна спортивна гра, тому часто трапляються порушення правил, – подібне спостерігаємо і в нашому світі. Гріх через Адама і Єву увійшов у цей світ. Вони порушили правила, за якими повинні були грати, тобто жити на цій землі.
У футболі є покарання: жовті і червоні картки. Червона картка – це видалення, і гравець, який отримав червону картку, залишає поле. Те саме і в житті. Людина, яка згрішила, отримує червону картку від Бога, і вона вже не має надії, вона не має права на життя вічне, на життя з Богом.
Гравця, який отримав червону картку, замінити не можна, але в Бога інші правила. Люди після гріхопадіння мають надію. Бог послав Свого Сина Ісуса Христа, щоб ми, вірячи в Нього, мали шанс і можливість жити далі, жити з Ним.
– І діти, мабуть, з такою подачею матеріалу дуже добре запам’ятовують смисл Євангелії.
– Так. Ми намагаємося все робити максимально просто. Часто Євангелію можна передати на простих футбольних прикладах, на звичайних футбольних тренуваннях. Ось, приміром, розбиваємо дітей на дві команди. П’ятеро чоловік садять собі на плечі своїх партнерів, і друга п’ятірка садить собі на плечі партнерів. Вони грають у футбол, але у них на плечах вантаж. Минає якийсь час і ми кажемо: «Ось ця команда – знімайте своїх партнерів і далі грайте в футбол». Природно, що тепер команда, гравці якої не мають вантажу на плечах, легко виграє. Ми зупиняємо гру і говоримо: «Те, що ви бачили, нагадує ситуацію в нашому житті. Тільки ми носимо на плечах не іншу людину, а ми носимо гріх. Вам важко було грати? Звичайно, важко. Він заважав. Він такий тяжкий, такий товстий. А що ви відчули, коли зняли свого партнера з плечей? – Полегшення: ми відразу забили гол, ми їх легко обіграли. Те саме в житті. Людина, чиї гріхи забрав Христос, живе нормальним, щасливим, повноцінним життям. Вона має надію, вона має радість». Таким чином, на будь-якому спортивному прикладі при хорошій фантазії тренера і його помічників, легко пояснити дітям духовні істини.
– Навіть мені стало цікаво. Якщо подумки повернутися в своє дитинство, ми легко згадаємо, якою важливою для нас була увага дорослих людей. Ми крутилися у них перед очима, заважали їм, нас проганяли, але такою поведінкою ми намагалися привернути до себе увагу. І мені здається, що час і увага, яку ви приділяєте цим хлопчикам, прокладає шлях до їхніх сердець, які вони потім, я сподіваюся, відкриють Ісусові Христу.
– Я з вами цілком згідний. Ми не просто проводимо табори. Після табору у нас утворилася християнська футбольна команда, яку ми назвали «Надія». Як тренер цієї команди, я дуже хочу, щоб з цих хлопців (їх зараз уже близько шістдесяти, а починали ми з шести) виросли не просто справжні люди, не просто порядні люди, патріоти України, майбутні хороші батьки родин, не просто хороші працівники, а ще й майбутні християни, які поповнять Царство Небесне, з якими я дуже сподіваюся зустрітися в небі.
Я помітив, що велика біда нашого суспільства – це недостатня увага батьків до дітей. Останнім часом я навчився навіть по очах і поведінці хлопчика визначати, що відбувається у нього в сім’ї: все нормально, чи ні. Навіть хлопчики із забезпечених сімей дуже часто не отримують, особливо від тат, достатньої уваги. І коли вони бачать, що їх тут просто люблять, що в команді гарна атмосфера, що тут розповідають про Бога, що про них моляться, вони розкриваються. Батьки бачать, що після кожного тренування я розвожу дітей додому (у мене є така можливість, ми маємо свій мікроавтобус), що їхніх дітей люблять, з ними займаються, їх виховують, і в результаті їхня поведінка змінюється. Для батьків це дуже гарне свідчення.
Недостатня увага батьків – це глобальна проблема. І я дуже радий за тих хлопчиків, які у мене є, я не знаю, скільки я маю часу, але я маю можливість впливати на них.
– А ви не відчуваєте себе їхнім батьком?
– Так склалося, що у мене донька, їй уже сімнадцять років, але, чесно вам скажу, все своє життя я мріяв про сина. Господь компенсував мені відсутність свого рідного сина багатьма чужими синами і вони всі для мене як рідні діти. Бувають ситуації, коли ми з ними розмовляємо по душах і вони діляться зі мною своїми проблемами. У нас гарні стосунки. Мені приємно, що вони в мене є. Десь я все-таки відчуваю себе їхнім батьком. Я думаю, що це добре.
– Олександре, ось я вас слухаю і згадую один афоризм: «Познайом хлопчика зі справжнім мужчиною, і він ніколи не зверне з правильної дороги». Дуже добре, що ви – справжній мужчина і справжній християнин – приділяєте увагу цим хлопчакам.
– Свого часу, коли мені було тридцять років, я також познайомився зі справжнім мужчиною, – це Ісус Христос, Який увійшов у моє життя, Який показав мою гріховність, Який кардинально змінив моє життя. І чесно вам скажу, що до 30 років, уже маючи дитину, я не любив дітей. Вони мені заважали, плуталися під ногами, завжди були недоречними. Але Господь змінив моє серце і подарував любов до дітей, доручивши відповідальність за духовне виховання хлопчиків. Чому саме хлопчиків? По-перше, мені хочеться, щоб вони, як і я, зустрілися в своєму житті з Ісусом Христом. По-друге, хлопчики в нашому суспільстві виховуються, в основному, жінками. І це є великою проблемою. Я не знаю, чи помічають це наші люди. В сім’ї хлопчик, майбутній мужчина, більшу частину часу проводить з мамою. Мама – найкращий друг, мама завжди вислухає. Тато ж постійно зайнятий, тато завжди на роботі. А коли втомлений тато приходить додому, а якщо у хлопчика ще й оцінка не така як треба, то синові тільки попадає… У школах теж працюють переважно жінки. Тому я думаю, що це добре, щоб якомога більше мужчин, і старших і молодих, мали бажання і можливість займатися з хлопцями, щоб позитивно впливати на них, щоб вони змінювалися в образ Ісуса Христа.
– Олександре, а якщо хтось з наших читачів зацікавиться таким методом, чи може він використовувати його просто у своєму дворі? Зібрати хлопців для гри у футбол, а потім організувати з них групу з вивчення Біблії? З чого можна почати?
– Я вам скажу, що футбол – це універсальна мова спілкування саме з хлопцями, саме з мужчинами. Дев’яносто відсотків хлопців люблять дивитися або грати в футбол. Як правило, всі грають. Хто грає краще, хто гірше. У кожному дворі. У дворі, де я живу, на жаль, немає спортивного майданчика, такий маленький п’ять на п’ять. Я дивлюся, кожного дня на цьому п’ятачку хлопців грають у м’яча, а він такий обідраний, страшний. Як підійти? Дуже просто. Я під’їхав один раз. Вони не знали, хто я, тому що я недавно переїхав у цей район. Я просто кажу: «Мужики, давайте я вам м’яча накачаю». – «Ну, давайте!» Я відчинив двері буса, вони побачили там якийсь інвентар. Я їм накачав м’яча, запитав, хто як грає. Вони мене запитали, хто я. Я сказав, що треную дітей. Тепер один хлопчик з цього двору в нашій команді.
Мені було простіше, тому що був футбольний табір, там були батьки, і після табору я запитав, чи не хотіли б ви, щоб ми створили футбольну команду і займались за таким же принципом. «Так, ми згодні». Ми починали, як я вже говорив, з шести чоловік. Потім було вісім, потім десять.
Тепер, коли батьки приводять своїх дітей, я відразу кажу: «У нас не просто футбол. Ми тут молимося, Біблію читаємо. Можливо, вам такий варіант не підходить?» Ми все робимо за згодою батьків. Одного разу у нас був курйозний випадок. Зустрічаються два хлопчики. Один ходить в нашу команду, а інший займається футболом в іншій секції. «Наш» питає:
– А у вас там моляться перед грою?
– Ні.
– Та що це за футбол, коли не моляться?
Отже, почати неважко. А от бути постійним, вірним, присвяченим своїй справі – дуже складно. Той, хто мріє розпочати спортивну роботу, повинен бути готовим до того, що вона не закінчиться через місяць, через півроку, що, можливо, це буде вашим заняттям на усе життя.
Це дуже перспективна справа. Ми маємо можливість впливати на дитячі душі. Ось зараз вони маленькі, але це майбутні мужчини, майбутні чоловіки, батьки, і якщо ми маємо можливість хоч по трішечки, кожне тренування, кожний тиждень говорити їм Божу істину, Божу Євангелію, і ця істина буде працювати в їхньому житті, я думаю, заради цього варто жити і варто служити.
Коли ми грали в чемпіонаті області, мої хлопці дуже відрізнялися від суперників. Порушення правил – наші не сперечаються. Хтось когось випадково б’є по ногах – зупиняється, подає руку. Тобто навіть своєю поведінкою на полі вони показують, що це християнська команда.
Користуючись нагодою, я ще хотів би сказати про одну помилку, яка поширена серед християн. Ми дуже боїмося говорити дітям Євангелію в повному обсязі. Ми намагаємось якось біблійні істини завуалювати і зробити прийнятними, як нам здається, для дитячого розуму. Цікаво, що погану інформацію, яка йде з телевізора, з реклами, вони спроможні приймати, а чому б їм не розповісти про серйозні духовні речі, скажімо, що вони грішники? Дехто говорить: «Ну, що ж ти так відкрито говориш, що вони попадуть в пекло, вони ж ще діти, вони ж ще маленькі». Але я думаю, що вони повинні це знати.
– Олександре, яке побажання ви б залишили нашим читачам?
– Я хочу звернутися до батьків. Ви знаєте, діти – точно такі самі люди як і ми, лишень маленькі. З ними треба гратися, їх потрібно дисциплінувати і з ними треба спілкуватися. Тобто їх потрібно любити. Звертаюся зараз до тат. Любіть своїх синів, не упускайте їх. Час, який ви їм не додасте, час, який ви їм не приділите, мине, а знайдеться якийсь «добрий» дядечко на вулиці, або в пивній, або в підворітті, який знайде для них час. Виховання дітей, виховання синів повинно стати пріоритетом у вашому житті.
Розмову вела Ольга Шевелєва.