У наш час і в нашій країні немає, напевне, жодної людини, яка не знала б про особу Ісуса Христа. Тим більше, що ми живемо у так званому християнському просторі, тобто на території, де домінуючою релігією є християнство. Але коли ми пройдемося вулицями міст, почитаємо пресу чи послухаємо передачі, які так чи інакше пов’язані з релігією, можна дуже часто почути слова «біблійні легенди». Саме цей і подібні до нього вислови у різних засобах масової інформації формують у нас ставлення до Біблії не як до книги історично правдивої, а як до збірки різних переказів. І ставлення до інформації, поданої у цій книзі, – відповідне.
Як приклад можна навести цитату з посібника «Релігієзнавство» 2002 року видання за редакцією М. Заковича, допущеного Міністерством освіти і науки України. Автор стверджує, що Христос як історична особа ніколи не існував: «Основні етапи трансформації образу Христа в релігійних віруваннях первісних і ранніх християн простежуються за тими документами, що дійшли до нас, в тому числі й за священними книгами християн, які склали Новий Завіт: Апокаліпсис, Послання апостолів, Євангелія, Діяння святих апостолів. Вони дають змогу окремим вченим зробити висновок, що Христа як історичної особи не було. Не був він також історичним засновником нової релігії. Біографія євангельського Ісуса Христа складалася запозиченням з «біографій» інших, більш давніх, відомих у Римській імперії і вшановуваних богів…. У євангеліях перед нами постає компілятивний образ, створюваний у міру вміння і фантазії євангелістів»[1].
У всьому цивілізованому світі вже давним-давно відмовилися від міфічної теорії походження християнства, неспроможність якої доведено як археологічно, так і завдяки літературному аналізу Біблії. А студентам українських вузів до сьогодні доводиться навчатися за такими горе-підручниками.
Чільне місце у міфотворенні навколо Біблії посідає історія життя, смерті та воскресіння Ісуса Христа. Звісно, ця Людина – центральна вісь великої частини Біблії – Нового Завіту. І в ній стверджується, що ставлення до цієї Особи визначає наше духовне положення перед Богом. Тому не дивно, що вже впродовж століть багато «вчених» намагаються знівелювати чи знищити образ Христа як Спасителя людства.
То хто він, цей Чоловік, що так вплинув на суспільство? Чи був він, чи жив і чи воскрес так, як стверджує Біблія? Сьогодні ми коротко розглянемо кілька історичних доказів, які підтверджують істинність інформації, яку подає велика Книга.
В атеїстичній літературі існує таке поняття як «мовчання століття». Цей термін застосовується до І ст. після Різдва Христового як один із найвагоміших аргументів для доведення міфічності образу Ісуса Христа. Суть аргументу полягає у тому, що, на думку прихильників міфологічної теорії, ми не маємо жодних важливих історичних свідчень про Ісуса з Назарета від Його сучасників.
Але хочеться зауважити, що кількість історично зафіксованого матеріалу тих часів досить скромна, велика кількість книг та документів навіки зникла у багаттях війн або просто канула в небуття через людську недбалість. Так, зі 142 книг «Історії» Тита Лівія збереглося лише 35; із 40 книг Діодора Сіцілійського до нас дійшло 10; із 20 книг «Археології» Діонісія Гелікарнаського залишилось 9. У мізерних уривках дійшли до нас твори Миколая Дамаського, повністю зникла «Історія» Помпея Трога, історичні праці Стратона, Плінія Старшого, Юста Тиверіатського. Навіть знамениті «Аннали» Тацита не дійшли до сьогоднішніх днів повністю.
Зенон Косідовський у книзі «Оповіді євангелістів» також стверджує, що Євангеліям довіряти не можна, оскільки у них багато суперечностей та неточностей, до того ж вони були написані щонайменше через сорок років після хресної страти Ісуса. І далі він зазначає: «На перший погляд може видатися досить дивним той факт, що учні, які нібито щиро вірили у божественність їхнього вчителя Ісуса, зовсім не переймались тим, щоб зберегти бодай якісь раритетні речі, реліквії, або відразу ж детально записати історію його життя»[2].
Але можна спростувати подібне твердження тим, що більшість творів, які приписуються стародавній епосі, дійшли до нас у рукописах набагато пізніше датованих, ніж писання Біблії. Так, «Іліада» Гомера дійшла до нас у рукописі, який датується на 700 років пізніше часу написання самого твору. І ні у кого не виникає питання щодо історичності «Іліади». А коли ж ідеться про релігійну літературу, тут подібні принципи чомусь не спрацьовують. Отже справа не у принципах, а у вірі самих учених, що працюють з рукописами. Але нехай! Вернімося до історії.
Що ми зможемо знайти для історичного доказу існування Ісуса Христа? Ось свідчення людей, які не були християнами.
Мара Бен Серапіон
Велику цікавість викликає лист із полону сирійського історика-філософа Мара бен Серапіона. Достовірність цього документа сьогодні не викликає сумнівів, а його походження датується істориками кінцем І – початком ІІ ст. Розмірковуючи про складність людського життя, Мара бен Серапіон у листі до свого сина називає страчених одноплемінниками «великих людей» і покарання за це злочинців: «Скажи нам, наймудріший із людей: на що може покластись людина? Що ж нам сказати, якщо мудреці піддаються насиллю тиранів? Вони самі, просвітленні, терплять зневажливе ставлення і не можуть захистити себе. Яку користь отримали афіняни від того, що стратили Сократа, – бо відплатою їм за це були голод і чума? Або самосці – від того, що спалили Піфагора, адже в одну мить їх країна була заметена піском? Або юдеї – від страти свого мудрого Царя, – адже з цього часу у них було відібране Царство? Бог справедливо воздав за цих трьох мудреців: афіняни померли від мору, самосці були затоплені морем, юдеї розгромлені і вигнані зі свого царства і живуть у розсіянні. Сократ же не помер завдяки Платону, Піфагор – завдяки кумиру Гери, а мудрий Цар – завдяки мудрим законам, які він дав»[3].
Цей документ було опубліковано 1855 року. Нині цей рукопис VI – VII ст. зберігається в Британському музеї. З листа видно, що його автор не був християнином і не був знайомий з євангельським текстом. Лист Серапіона доводить, що вже через кілька десятиліть після розп’яття Ісуса на Близькому Сході було відомо про якогось «царя євреїв» як нового законодавця, вбитого тими, хто мав бути його підданими. Говорячи про Царя і Його Закон, Мара бен Серапіон не міг мати на увазі нікого з Іродів, оскільки жоден із них не загинув від рук одноплемінників, і нікого з них не можна вважати мудрецем, подібним до Сократа чи Платона. Тому найвірогідніше, що в даному випадку йдеться про «Царя Юдейського» – Ісуса із Назарета, Який дав Новий Закон.
Корнелій Тацит
Описуючи події другої половини I ст. після Різдва Христового, визначний римський історик Публій Корнелій Тацит (55 – 120 рр.) згадує велику пожежу в Римі, яка сталася літом 64 р. На його думку, пожежа трапилася не випадково, а з вини імператора Нерона, який у такий спосіб вирішив розчистити пагорби Риму для нового будівництва. Тацит описує цю подію так: «І ось Нерон, щоб побороти чутки, підшукав винуватих і піддав їх найжорстокішим тортурам. Тих, хто своїми мерзотами накликав на себе загальну ненависть і кого натовп називав християнами. Христос, від якого походить ця назва, був страчений при Тиберії прокуратором Понтієм Пилатом, але приборкане на час марновірство знову вирвалось і поширилося не лише в Юдеї, де це зло бере свій початок, а й у Римі, куди звідусюди стікаються і заявляють про себе всі гидоти і безсоромності… Їхня страта супроводжувалася знущаннями, бо одягали їх у шкіри диких звірів, щоб їх на смерть розривали собаки, розпинали на хрестах, або приречених на смерть у вогні, – їх підпалювали з настанням темряви задля нічного освітлення» [4].
Про Ісуса Христа Публій Тацит згадує лише, що Його було страчено Понтієм Пилатом за правління імператора Тиберія (14 – 37 рр.). Про християн ми дізнаємося від Тацита, що вони станом на 64 р. після Різдва Христового численно поширилися в Римі і називалися за іменем засновника Церкви. Все це цілковито узгоджується з християнськими свідченнями.
Пліній Молодший
Хоч до наших днів не дійшли праці Плінія Старшого, проте збереглися листи його племінника Плінія Молодшого (61 – 113 рр.), в яких згадується про християн. З 111 по 113 рр. Пліній Молодший був правителем Віфінії (одна з провінцій Малої Азії) і за тодішніми законами переслідував християн. Доповідаючи імператорові Траяну, управитель описує релігійне становище своєї провінції, повідомляє про санкції, які він застосовує до християн: «Тих, хто заперечував, що вони є християнами або були такими, я вирішив відпустити, коли вони вслід за мною закликали богів, звершили перед твоїм зображенням, яке я повелів принести зі статуями богів, жертвоприношення ладаном і вином, крім того, хулили Христа – справжніх християн неможливо змусити до жодного із цих вчинків. Інші, вказані донощиком, сказали, що вони християни, а за тим відмовлялись від своїх слів, кажучи, що вони були християнами, але відпали, деякі за три роки, інші за багато років, деякі ж за двадцять років. Усі вони шанували і твоє зображення, і статуї богів, і лихословили Христа. Вони стверджували, що вся їхня вина або помилка полягала у тому, що вони, зазвичай у визначені дні, збиралися до сходу сонця і почергово оспівували Христа як Бога і клятвено зобов’язувалися не злочин звершувати, а утримуватися від крадіжок, грабунків, перелюбства, порушення клятви, відмови видати кимсь довірене».
Цінність цих слів полягає і в тому, що мовиться про віру самих християн. Вже у вісімдесятих роках християни поклонялися Ісусові з Назарета «як Богу». За такий історично короткий час – п’ятдесят років – не міг би виникнути міф, заради якого люди свідомо йшли б на страшні тортури і навіть на смерть.
Гай Світоній Транквіл
Не менш важливими є свідчення відомого римського історика Гая Світонія Транквіла (70 – 140 рр.), який описав «Життя дванадцяти цезарів». У біографії імператора Клавдія (41 – 54 рр.) Світоній повідомляє, що «юдеїв, постійно схвильованих через якогось Хреста, він вигнав із Риму» [5].
Про це згадується і в книзі Діянь апостолів (18:1-2): «…після цього Павло, залишивши Афіни, прийшов до Коринта і, знайшовши одного юдея на ім’я Акила, родом із Понту, який недавно прийшов з Італії, і жінку його Прискиллу, – бо Клавдій звелів усім юдеям покинути Рим». Слід звернути увагу на саму назву засновника «нового забобону». Світоній називає Його Хрестом (Chrestus), а послідовників хрестиянами (chrestianos). Це пов’язано із певними особливостями транскрипції латинської мови. Тривалий час римляни називали християн – «хрестиянами».
Перераховуючи корисні, на його думку, справи, вчинені Нероном, історик відносить сюди і гоніння на «хрестиян» – людей, які сповідують нове і шкідливе марновірство[6].
Лукіан Самосатський
Відомий грецький сатирик Лукіан Самосатський (120 – 180 рр.) у властивій йому іронічній манері осміював християн, їхню віру і мораль. Власне, осміював він не лише християн, а й усі знайомі йому на той час релігійні культи. У творі «Перегрин» Лукіан Самосатський, висміюючи християн, згадує і засновника їхньої релігії: «Найголовніший їх законодавець вселив у них думку, що всі вони будуть братами, як тільки перейдуть у його віру, тобто, відмовляться від грецьких богів і поклоняться цьому розіп’ятому софісту, стануть жити точно за його приписами. Тому вони зневажають зовнішні блага і володіють ними спільно – вчення, яке вони прийняли на віру, без перевірки і доказів»[7].
Хоча Лукіан досить скептично ставиться до християн і їхньої віри, однак він дає нам відомості про те, якою саме була віра перших християн, згадує також і факт розп’яття Христа.
Йосип Флавій
Наступними є свідчення про Христа, які дійшли до нас від юдейських літописців. Найціннішими і водночас найсуперечливішими є згадки Йосипа Флавія (37 – 100 рр.) – священика, вченого і політичного діяча. Замолоду Йосип був генералом юдейської армії в Галілеї підчас повстання проти Риму у 60-х роках І ст. Після того, як він потрапив у полон до майбутнього імператора Тита, він став придворним істориком і написав низку книг з єврейської історії.
Зокрема, в «Юдейських старожитностях» написано: «У цей час жив Ісус, чоловік глибокої мудрості, якщо тільки можна називати його людиною. Він творив дивні діла і був Учителем людей, які з радістю приймали істину, наближаючи до себе багатьох, в тому числі й еллінів. Він і був Христом. Пилат розіп’яв його за доносом наших старійшин. Але ті, які його любили, не відступились від нього, бо він на третій день знову явився їм живий, як це і було провіщено богонадхненими пророками, які також пророкували багато чудесних речей про нього. І до сьогоднішнього дня ще є люди, які називаються за його ім’ям християнами»[8].
Вавилонський талмуд
Крім Йосипа Флавія з юдейського середовища збереглися свідчення про Христа із Вавилонського талмуду – великої збірки юдейських статутів, законів, моральних приписів і легенд, які були впорядковані у Вавилоні впродовж II – V ст. після Різдва Христового.
Є в Талмуді згадки про вчителя І ст. Єлеазара бен Гірканоса, якого звинувачували у симпатії до християнства. Він переповідає розмову із якимось Яковом із Секанії, який цитував слова Ісуса, що йому сподобались. У праці «Походження християнства» А. Робертсон зазначає: «Тут маємо свідчення, яке відноситься до І ст. Важко підшукати привід, який спонукав би того чи іншого єврея вигадати цю історію. А якщо ж так, то це доводить, що Ісус Назарянин, який виступав проти єврейського священства, жив у першому столітті, в роки, які майже збігаються з традиційно прийнятим датуванням»[9].
Рабин Салман Цеві писав, що Ісус Назарянин народився у Віфлеємі Юдейському за царювання Ірода і був страчений в Єрусалимі при Понтійському Пилаті[5].
Відомий рабин Акиба бен Йосип, страчений під час придушення повстання Бар Кохби
(132 р.), також згадував про смертне покарання Ісуса з Назарета напередодні Пасхи[10].
Незважаючи на критичне ставлення авторів Талмуду до особи Ісуса Христа, юдейський збірник статутів є для нас важливим аргументом доведення історичності новозавітних книг. Якщо б були бодай якісь сумніви в історичності Христа, юдейські критики неодмінно цим би скористалися. Ми ж бачимо, навпаки, впевненість тодішніх опонентів християнства в абсолютній реальності його засновника.
Ще одним нелітературним доказом життя і реальності Ісуса із Назарета є знахідка настінного зображення хреста, знайденого на руїнах Помпеї. Як відомо, міста Помпея та Геркуланум повністю загинули під час виверження Везувію у 79 р. Знайдене зображення хреста було розміром 20 см заввишки і 11 см завширшки, зверху над хрестом напис із трьох латинських букв – VIV, який дослідники прочитали як «Vivat Crux, vivat» (хай живе хрест). У цьому ж місті було знайдено черепок із зображенням хреста і написом: «Надія в Бозі». Отже, знахідки засвідчують, що для ранніх християн хрест, спасіння і Бог вже з самого початку нерозривно пов’язувалися з їхнім світоглядом.
Знахідка слідів християнства в Помпеї і Геркуланумі цікава для нас ще й тим, що апостол Павло проповідував в Путеолі (10 км від Помпеї) (Дії 28:13).
Усі ці приклади – це лише частина тих доказів, що існують. У нас не стане часу перераховувати великі та малі свідчення життя та воскресіння Христа. Бо є багато інших археологічних та історичних доказів життя Христа. Більше того, Біблія наводить низку деталей, які історично підтверджені багатьма авторитетними вченими та установами. Цих свідчень набагато більше, ніж в інших «історично достовірних» випадках. Як сказав англійський дослідник Б. Ф. Уескот: «Ознайомившись із сукупністю свідчень, можна без перебільшення стверджувати, що в історії не було події, котра б була так достовірно і різноманітно підтверджена, як життя і воскресіння Христа. Лише упереджена людина здатна подумати про неповноцінність свідчень, що підтверджують цю подію» [11].
То в чому ж тут проблема? Проблема якраз у тій інформації, яку доносить до нас Біблія. Бо якщо слова, що казав Христос, – правда, то ми маємо прийняти рішення, як нам ставитися до цих слів. Чи наше життя відповідає тому критерію, який виставила Людина, що пішла за нас на хрест? І якщо цей Чоловік жив і воскрес, то що я скажу Йому на своє виправдання, коли стану після смерті перед Ним?
Питання, отож, як завжди, лежить у царині віри…
автор Блощук Олег
[1] Закович М. Релігієзнавство. – К.: Вища школа, 2000. – С. 42.
[2] Косидовский З. Сказания евангелистов. – М.: Политиздат, 1981. – С. 31.
[3] Bruce. NTDATR, 114.
[4] Анналы 15, 4.
[5] Сальман Севи Териак, сэр.1, 7; Истинные исторические доказательства действительного бытия Христова на земле (анонимно). – СПб., 1819.
[6] Транквилл Гай Светоний. Жизнь двенадцати цезарей. – М.: «Наука», 1993.
[7] Лукиан. Собрание сочинений. – М. – Л., 1935, II. – С. 484.
[8] Флавий И. Древности иудейские. XVIII, 33.
[9] Робертсон А. Происхождение христианства. – Рига, 1956. – С. 123.
[10] Еврейская энциклопедия. – СПб., Т. I – С. 620.
[11] B. F. Wescott. Gospel of the Resurrection. – P. 4-6.