Нещодавно засоби масової інформації повідомили, що Католицька церква визнає віднайдене останніми роками Євангеліє від Юди достовірним документом, який був написаний у III ст. Звісно, визнання цієї книги історично достовірною ще нічого не означає, але це знову роздмухує вогнище роздумів на кшталт «А чи уся правда написана в Біблії по Ісуса? Можливо, щось приховали, і офіційна церква з якихось своїх міркувань приховує правду?» Якщо ще згадати хоч і провальний, але дуже амбітний фільм «Код да Вінчі», який саме так і піднімає питання, тоді стає зрозумілим скепсис людей до слів про те, що у Біблії правдиво висвітлене життя Христа.Деякі люди навіть можуть знати слово «апокрифи» й, оперуючи ним, доводити, що насправді є набагато більше інформації про життя і вчення Ісуса Христа і що саме церква викинула «щось» зі Святого Письма, щоб вихолостити вчення Боже на свою користь. Більше того, там приховані знання, що можуть відкрити людині якісь нові духовні обрії, що в цих книгах є ключі до розуміння істинного Божого Слова (хоча ніхто не усвідомлює, що воно означає). Тому, мабуть, сьогодні слід висвітлити питання, чому християни так довіряють Біблії і не дуже прислухаються до апокрифів.
Саме слово «апокриф» (αποκρυφος ) у перекладі з грецької означає «таємниця», «потаємність», писання, доступне лише для мудрих, обраних людей. Таке значення слово мало ще у дохристиянську епоху i пepшi століття християнства. При такому розумінні апокрифа в ньому i на християнських засадах не вбачалося чогось шкідливого (єретичного), що суперечить канонічним писанням, а навпаки, апокриф, як зразок писань для обраних, мав особливу пошану. Згодом апокрифи одержали назву «зречених» і вносилися до спеціальних переліків-індексів «зречених книг», що не дозволялися церковною владою до читання і поширення в середовищі правовірних юдеїв і християн. Найбільш давнє свідчення знайомства давньокиївських книжників з таким індексом міститься в «Ізборнику Святослава» (1073 р.).
Залежно від змісту й імен біблійних і євангельських персонажів апокрифи традиційно поділяють на старозавітні й новозавітні (за аналогією з текстами канонічної Біблії). Старозавітні апокрифи також поділяються на дві групи. До першої належать апокрифи, що з’явилися в дохристиянську епоху, але не включені до юдейського канону старозавітних текстів. Проте при перекладі Біблії з давньоєврейської на грецьку мову вони ввійшли до Септуаґінти, а потім до Вульґати, латинського перекладу Біблії. До другої групи апокрифів відносяться книги, які не ввійшли в жоден канон Біблії (апокрифи про Адама і Єву, Єноха, Мелхиседека, Авраама тощо).
Під час Реформації, яку розпочав М. Лютер, багато його опонентів у теологічних диспутах спиралися на апокрифічну літературу. Для того, щоб надати їм більшої авторитетності, у XVI ст. Католицька церква на Триденському соборі визнала деякі з цих текстів «девтероканонічними» або «вторинно-канонічними».
До слов’янського тексту Біблії ці апокрифи були включені наприкінці XV ст. під час складання її першого повного перекладу (1499 р.), що був здійснений при новгородському архієпископі Геннадії (це Книга Премудрості Соломона, Книга Ісуса, сина Сирахова, Книга Товіта, Книга Юдит тощо).
Апокрифи Старого Завіту постали в проміжок часу від ІІІ ст. до Р. Х. до І ст. після Р. Х. Виникнення апокрифів тісно пов’язане з історичними та духовними обставинами Ізраїлю, які визначали наступні чинники:
1). утиск і кривда, безнадійна боротьба проти римлян; нетерпляче очікування есхатологічного втручання Бога;
2). необхідність обґрунтування нових поглядів та суворих приписів при знайомстві євреїв з іншими культурами;
3). потреба захисту свого віровчення в грекомовному середовищі.
У дійсності під час богослужіння в синагозі апокрифи публічно не використовувалися, однак мали величезний вплив на побожність і суспільне життя. Вони є пам’яткою духовної культури біблійних часів, а також допомагають краще зрозуміти Святе Письмо.
Новозавітні апокрифи виникли вже в перші століття нашої ери, доповнюючи канонічний євангельський текст подробицями про земний і хресний шлях Ісуса Христа, апостолів, Богоматір та інших євангельських персонажів.
Їх автори переважно невідомі. Вони написані різними мовами, найчастіше грецькою, латинською та сирійською.
Літературний жанр апокрифів відповідає жанровій канві Нового Завіту, але носить скоріше характер легенд:
- євангелія,
- діяння апостолів,
- листи,
- апокаліпсиси (книги по другий прихід Христа та кінець світу).
Апокрифи ніколи не вважалися богонатхненними і не були включені у Біблію. Вони передають погляди і вчення гностиків, тогочасні теологічні проблеми або ж прагнули доповнити канонічні Євангелія щодо дитинства Ісуса, дівоцтва та материнства Марії, а також інших деталей з діянь та страждань Ісуса.
Kpiм євангелій, яких налічується понад 15 (Фоми, Андрія, Петра, Марії Магдалини, Юди тощо), у творах християнських письменників згадуються й інші книжки, які не увійшли до Нового Завіту, але шанувалися різними християнськими громадами як джерела віровчення: Апокаліпсиси Петра, Павла, Діяння Павла, Пилипа, Андрія, послання та інші.
Деякі апокрифи i досі вважаються душекорисними для читання і розуміння духовної думки того часу. Це, наприклад, «Вчення 12 Апостолів» («Дидахе»), Послання ап. Варнави, 2 Послання св. Климента Римського до коринтян.
Є ще одна група книг, яка називається «псевдоепіграфи», тобто неправильно підписані. Це книги, які приписують перу видатних і відомих у Біблії людей, хоча немає ніякого доказу істинності подібного твердження. Це книги Єноха, Адама і Єви, 6 та 7 книги Мойсея, 4 книга Єздри тощо. У них є багато думок, що суперечать контексту і духу Біблії. Церква ніколи не сприймала ці книги гідними довіри.
Апокрифи привертали увагу читачів насамперед тим, що конкретизували і доповнювали скупе на подробиці біблійне оповідання, причому доповнювали в живій, цікавій формі, часто зі значним елементом середньовічної фантастики. В апокрифах з разючою деталізацією зображувалася доля людської душі після смерті, «митарства», яким піддавалися душі грішників. Вони перетворювалися у свого роду «народну Біблію», що займає проміжне положення між книжною й усною традиціями.
Не про всі апокрифи можна говорити однозначно, бо кожен з них несе свою таємницю, завжди вигадану, але таємницю. Аби уникнути перекрученого уявлення про біблійні події, про вчення Господа нашого Ісуса Христа, варто вірити, що Писання було дано Богом, тобто є богонатхненне і дійшло до наших днів у неспотвореному, оригинальному вигляді. Він дав Писання, які не підлягають жодному сумніву, бо їх Автор, Який віщував через Апостолів, є сам Дух Святий.
Хоча не все нам відомо про життя Icyca Христа, про Його дитинство i юність, проте ми знаємо, для чого Він народився на землі, для чого жив, помер i воскрес. «Багато є й іншого, що Icyc учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг! Амінь» (Ів. 21:25).