Інтерв’ю з Ярославом Лукасиком
Ярослав Лукасик, 1972 р.н., магістр філології, директор Східноєвропейського лідерського форуму, голова Фонду «Східноєвропейська Реформація», головний редактор медійного ресурсу «Християни для України», керівник Християнської Відкритої Академії.
— Ярославе, розкажіть, будь ласка, про своє життя: коли відбулася ваша зустріч із Богом, яку освіту здобули, яке служіння провадите, яка ваша сім’я?
— Я народився на етнічному польсько-білорусько-українському пограниччі і думаю, що це визначило мою долю. Це територія Східної Польщі й на сьогоднішній день чи не найбільш католицький регіон у світі. Я завжди цінував християнські переконання, які визнавав із дитинства. Проте живі стосунки з Богом у мене розпочалися з 14 років, коли я потрапив у християнський літній табір. Це був час, коли існував Радянський Союз, але вітер змін уже відчувався. Скоро я почув у своєму серці покликання проповідувати Євангелію по той бік річки Буг. Саме тому й вступив до Варшавського університету, де вивчав білоруську мову, культуру й загалом східнослов’янський контекст. Невдовзі я поїхав у Мінськ, де зустрів молодих білоруськомовних католиків, із якими ми заснували християнську спільноту, яка потім стала називатися «Іоанн Предтеча». Згодом із неї виросла євангельська церква. Особливістю цієї спільноти було те, що вона на 90 % складалася з людей із вищою освітою, деякі з них зробили академічну кар’єру, дехто представляє білоруську культуру, громадський сектор. Церква «Іоанн Предтеча» ініціювала багато загальнонаціональних проєктів, один із яких — 450 років Реформації в Білорусі 2003 року — мав серйозний вплив навіть на Україну. 2017 року оргкомітет із відзначення 500‑ліття Реформації в Україні чимало перейняв із білоруського досвіду, навіть часто не усвідомлюючи цього. 2007 року я був депортований із Білорусі, хоча моя дружина і четверо дітей мають білоруське громадянство. Після депортації ми з сім’єю переїхали до Києва. Там ми сконцентрувалися на створенні нового типу служіння для євангельських спільнот, яке би допомагало церкві у виконанні її місії в суспільній сфері, тобто культурного мандату Великого доручення Христа. Ми робили світоглядно-дискусійні клуби в університетах, започаткували й проводили Східноєвропейський лідерський форум, медійний проєкт «Християни для України», а торік розпочали Християнську Відкриту Академію.
— У публічному просторі (зокрема, медійному, громадянському та освітньому) Ви впродовж багатьох років знані як активний промоутер теми «Християнин у суспільстві». За Вашими спостереженнями, чи відбулася в українському християнському сегменті зміна пасивного, маргіналізованого та відстороненого (на це, звісно, були свої причини, але зараз не про них) пострадянського бачення на активне входження Церкви в суспільне життя і прагнення трансформації його за євангельськими цінностями? Які етапи, тенденції чи закономірності в цьому процесі Ви простежуєте?
— Відбуваються позитивні зміни. Цьому сприяє унікальність української ситуації, яка характеризується тим, що в нашому суспільстві сформувався високій рівень релігійної свободи та значний моральний авторитет християнства, здобутий через страждання в радянську епоху. В українському суспільстві є запит на зміни, на формацію духовної і культурної ідентичності, на нові суспільні інституції. Мені завжди здавалося, що в Україні «все творіння очікує об’явлення синів Божих» (Рим. 8:19). Тут є потужний ідейний вакуум і запит на моральний авторитет та професіоналізм. Це неймовірний виклик і шанс для Церкви, за умови, що вона спроможна усвідомити свою місію.
Не використати можливостей цієї унікальності буде виною, яка ляже на християнських лідерів та інтелігенцію, адже ці двері можуть зачинитись. І не варто буде тоді говорити, мовляв, «останній час», бо ми самі спричинимо настання такої ситуації своєю пасивністю та невмінням розпізнати благодатний час. Проте зміни відбуваються. І не лише велика кількість християн, які балотувалися в органи місцевої влади, є доказом цих змін, але й різноманітні програми та проєкти християнського впливу на суспільство, серед яких програма відзначення 500 років Реформації 2017 року.
На жаль, слабкість християнської спільноти полягає в неглибокому інтелектуальному аналізі ситуації та процесів, що відбуваються. Людям іноді здається, що головне — щоб християнин перебував у місці впливу (в освітньому закладі, бізнесі, адміністрації, політиці тощо), а там він уже автоматично буде поширювати запашність Христову. Але це так не працює. Є велика необхідність, по‑перше, у визначенні християнських позицій у тій чи іншій сфері суспільного життя, по‑друге, у створенні та актуалізації якісних християнських наративів, що доносять цю позицію до людей, і, по‑третє, у формуванні носіїв цих наративів, тобто християн, які мають тверді переконання і здібність реалізувати свою місію в суспільній сфері. Цим потрібно займатися стратегічно й системно. Чи Церква це робить? Так, певною мірою робить, проте недостатньо в контексті викликів, які приносить нам сучасність разом із шаленою швидкістю змін, що відбуваються навколо.
— Ми святкуємо 30‑ліття Незалежності України, підбиваємо певні підсумки, з надією й молитвою поглядаємо в майбутнє. З цього приводу кілька запитань. В українських християнських конфесіях виросло нове покоління, яке позбавлене радянської свідомості. Яким Ви бачите це покоління? На Вашу думку, воно змінить Церкву? Які традиції засвоїть і яку новизну запровадить у церковному житті?
— Наскільки нове покоління українців позбавлене радянської свідомості оцінить історія. Звичайно, події останніх років, зокрема війна з Російською Федерацією, допомагають усім поколінням сформувати в собі негативне ставлення до Імперії зла. Проте непросто позбутися такого серйозного ментального спадку, який тривалий історичний час насаджували з використанням неймовірно сильних, тоталітарних методів. Проте є інша, серйозніша проблема молодого покоління — це світоглядна оптика, порушена постмодерною пропагандою, що сьогодні заполонила всі канали культури. Вона виявляється в релятивізмі та втраті традиційних ідентичностей. Ці процеси, притаманні для молодого покоління в західних країнах, до нас доходять повільніше, проте доходять. Вони стали причиною деструкції християнства на Заході. І це серйозна загроза для української Церкви, оскільки все, що відбувається на Заході, згодом актуалізується і в нас. Про це варто думати християнським лідерам і християнській інтелігенції, щоб не наступити на ці самі граблі, на які вже наступили християни в Західній Європі та Америці.
— Ви жили в інших країнах, часто подорожуєте, спілкуєтесь із християнами з різних середовищ на різних континентах. Як на Вашу думку, чим особлива українська суспільно-релігійна ситуація? Що Церква навчилася за період незалежності? Які має здобутки? Які помилки і втрати?
— Українська Церква добре помітна на загальній мапі глобального християнства. Це найміцніша Церква серед усіх пострадянських країн. Вона має в собі потужний місіонерський потенціал і не менший — культуротворчий, ураховуючи унікальні історичні умови, у яких їй довелося жити. Вона досить консервативна в позитивному сенсі цього слова, тобто вірна християнській ортодоксії, чим відрізняється від церков тієї ж Західної Європи. Негативним фактором є досить повільна реакція на історичні процеси, такі як незалежність, декомунізація, українізація, демократизація тощо. Для свідомості значної більшості християн ці процеси взагалі не в категорії «духовних». Завдання Церкви не реагувати на події (із серйозним запізненням), а випереджувати їх, після духовного та інтелектуального аналізу, передбачати певні процеси й події та заздалегідь випрацьовувати свою реакцію на них. У цьому, між іншим, полягає пророче служіння Церкви, якщо уважно читати старозавітні історії.
— Феноменом нашої епохи є постправда. Чи усвідомлює Церква цей виклик? Які ризики для євангельської проповіді та щоденного особистого благочестя маємо в цьому контексті на сьогодні? Як відстоювати біблійну позицію в епоху постправди на перетині «суспільство і Церква»?
— Церква не усвідомлює феномена постправди, як і інших феноменів постсучасності. Мені здається, що ця розгубленість характерна зараз для християн у глобальному масштабі, не лише в Україні. Минули часи Івана Павла ІІ та Біллі Грема, коли все було простіше та відчувалася впевненість у ясних орієнтирах, коли була виразна мапа світу. Насправді постправда як відсутність орієнтації до об’єктивної правди в суспільному житті — це симптом більш глибокої проблеми. Вона є наслідком деконструкції складної ідейної структури західної цивілізації, побудованої на пошуку істини та на християнській етиці. Сучасна філософія воює з концепцією істини і фундаментами західної цивілізації ще з часів Ніцше. Її можна висловити гаслом, яке визначає сучасну культуру, — «Бог помер». Якщо ж помер Бог, то померла істина, помер усякий смисл, ідеали й цінності. Ніцше усвідомлював цю послідовність і попереджав, що така ситуація призведе до нігілізму. Можливо, сьогодні його філософські пророцтва більш актуальні, ніж будь-коли раніше. Якщо християнські лідери ігнорують такого типу тривожні виклики, вони приречені на поразку.
— Християни всіх віків завжди особливу увагу приділяли освітній сфері. У сучасній Україні в протестантському середовищі не один рік точиться розмова про потребу заснування протестантського університету. У контексті діяльності Християнської Відкритої Академії, яким Ви бачите розвиток освітньої сфери? Банальне запитання: навіщо християнам здобувати освіту?
— Християнство і освіта від самого початку аж до кінця ХІХ ст. ішли рука в руку. Так було, тому що в основі західної цивілізації лежав принцип комплементарності віри та розуму — вони не протистоять одне одному, а доповнюють одне одного. Але за останнє століття сталася трагедія — шлюб віри та розуму розпався. Ця розлука особливо актуальна в східнослов’янському християнстві, зокрема в місцевій євангельській традиції. Антиінтелектуалізм має тут дуже міцні позиції.
У зв’язку з цією ситуацією в протестантському середовищі уже не один рік точаться розмови про створення університету, який би відповідав на запити євангельської спільноти. Але ця справа непроста. Такий університет — це не тільки будинок чи навіть команда професорів, це передусім ідея, точніше система ідей та наративів, які би інтерпретували світ і виклики сучасності з християнської перспективи. Інакше, який сенс саме в християнському університеті? Є багато освітніх ініціатив, які називають себе християнськими, але де-факто такими не є. Вони за сутністю не відрізняються від світських установ вищої освіти. Це небезпечно, враховуючи факт, що з року в рік університет стає все більше не місцем здобуття знань, але осередком поширення лівацької індоктринації. У цій ситуації українська євангельська спільнота потребує університету, який би сприяв їй віднайти своє місце в сучасності й водночас допоміг би зберегти основи християнського світогляду.
Освітня програма «Християнська Відкрита Академія» — це спроба формувати середовище християн, які усвідомлюють потребу в погляді на світ і сучасність через християнську оптику, формують цю оптику, збирають і напрацьовують наративи, які виражають християнський світогляд та є живими носіями цього світогляду. Для них це не теорія, але їхнє життя. Водночас у них є мотивація до дії, згідно зі своїми знаннями і переконаннями. А також вони створюють мережі для спільної діяльності, у якій взаємодоповнюють одне одного, створюють специфічну синергію для поширення християнства в усі сфери суспільного життя. Ось таке бачення, наразі рано говорити про результати.
— Ваші побажання читачам часопису «Слово вчителю».
— «Слово вчителю» — прекрасний журнал, я його завжди читав із великим задоволенням. Я би ще додав: дуже стратегічний, оскільки він адресований освітянам — людям, від яких залежить світобачення і характер наступного покоління. У зв’язку з тим я бажаю, щоб кожен читач «Слова вчителю» досконало виконав свою життєву місію, доручену йому Провидінням. А щоб це могло статися, нехай Божа мудрість допоможе кожному відрегулювати свою власну оптику погляду на світ, аби вона була максимально близькою до «заводської», Божої.
Розмовляла Світлана Филипчук,
кандидат історичних наук, доцент кафедри філософії та культурного менеджменту НаУ «Острозька академія», провідний редактор християнського видавництва «Левит»
