Усі ми, за словами Ліни Костенко, у дитинстві відкриваємо материк, котрий назветься потім — Батьківщина.
Рідна земля. Батьківщина. Патріотизм. Ці слова для нас, українців, отримали нове прочитання в часи Революції Гідності. Вони відгукуються болем у наших серцях, а то й зростаючою міццю духу в неспокійному сьогоденні. Ці слова нас об’єднали, згуртували, адже Бог дав нам нашу землю, і, як сказав Тарас Шевченко, «нема на світі України, немає другого Дніпра».
Сьогоднішня наша співрозмовниця — Марина Орешнік, волонтерка, психолог, педагог.
— Марино, розпочнемо нашу розмову з питань-резюме: які у вас сім’я, освіта, професія. Якою була дорога до Бога?
— Я заміжня, маю двох чудових діточок: донечка Маргоша (10 років) і синочок Тимофій (4 роки). За освітою я вчитель історії України, всесвітньої історії та правознавства. Два роки працювала в Київській школі з поглибленим вивченням іноземних мов, викладала з 5 по 11 клас. До Бога прийшла, бо була велика потреба й пошук виходу: моя старша сестра була наркозалежна. Допомогу знайшли лише в церкві, через реабілітаційний центр. Я і мама покаялись і відмолили сестру. Тепер я директор християнського реабілітаційного центру для нарко- та алкозалежних у м. Біла Церква. Мій чоловік, Сергій, пастор церкви «Нове покоління», єпископ в об’єднанні церков «Нове покоління» в Київській обл.
— Ви співпрацюєте з 1-м Батальйоном українських капеланів1, який перебуває поруч із нашими воїнами в зоні АТО. Із Вашого досвіду спілкування з солдатами та капеланами: які найрадісніші та найтрагічніші хвилини Ви переживали?
— З батальйоном співпрацюю майже від самого заснування, спочатку починала як волонтер, збирала кошти на придбання речей для військових, адже в серпні 2014 р. ще не було державного забезпечення ЗСУ. Перша моя допомога була для артилеристів: 25 штук розгрузок на бронежилети, і вже пізніше саме до цих хлопців я вперше з Русланом Росом (комбат 1-го Українського батальйону військових капеланів) поїхала в зону АТО. Згодом я пройшла курси підготовки з тактичної медицини (організовував Батальйон капеланів), відтак їздила вже як санінструктор, учила військових, як надавати першу медичну допомогу. Потому закінчила курси Френка П’юселіка2 для запобігання посттравматичного стресу. Найрадісніші моменти: коли спілкуєшся з військовими по телефону, а тоді приїжджаєш до них — їхня радість — це і є найрадісніший моменти!!! А найтрагічніше, коли дізнаєшся про загибель знайомих військових, трагічно, коли бачиш, як змінюється погляд у капеланів. У капеланів також буває яскраво виражений посттравматичний синдром.
— На Вашу думку, що таке патріотизм? Чи погоджуєтесь Ви із фразою «християнин — патріот України»? Чи впливає християнська віра на любов до своєї країни?
— Патріотизм, у моєму розумінні, це любов до своєї землі, така сама любов, як у дітей до батьків. Батьківщину не вибирають, як і батьків! Але люблять її так, як і тих, хто дав тобі життя! Християни — так, це патріоти, бо це люди, які живуть за принципами Божими, а тому шанують свою країну, бо одна із заповідей — шануй батька і матір свою. Твоя країна — це твоя ненька, матір і батько!
— Як присутність капелана впливає на вояків? Як самі капелани переживають будні своєї роботи?
— У силу свого служіння я спостерігаю не лише за роботою капеланів, але й за хлопцями, з якими капелани працюють. Скажу одне, на війні невіруючих немає! Вірять у Бога всі… Капеланська служба дуже допомагає психологічно й духовно багатьом військовослужбовцям, адже люди були не готові до війни, багато хто не готовий бути на фронті, у багатьох безліч запитань, на які ні держава, ні командири не можуть дати відповідь, а капелани її мають! І ще помітила: у тих частинах, де служать капелани, — найменше 200-х, там, зі слів самих хлопців, найменші матеріальні втрати, і часто Божий захист такий, що, коли поряд розривається снаряд, зрозуміло, люди мали б бути щонайменше важко поранені чи вбиті, утім — усі живі, цілі й лише трохи постраждала техніка! Там, де є капелани, менше «аватарів», тих, хто зловживає спиртним. Хлопці самі просять, щоб із ними були капелани.
Будні капеланів — це присутність на передовій із бійцями. Усі капелани, з якими я знайома, — це люди, які своїм життям показують Христа, допомагають у побуті, готують їжу, а головне — спілкуються з особовим складом і моляться.
— Як Ваші близькі ставляться до Вашої діяльності?
— Ставляться схвально, хоча, звичайно, хвилюються. Сергій сам декілька разів їздив у зону АТО з батальйоном військових капеланів, підтримує все, що я роблю.
— Як би Ви порадили вчителям християнської етики й, зрештою, вчителям-християнам виховувати дітей та молодь у дусі патріотизму, зважаючи на біблійні принципи та ситуацію в нашій країні (АТО)?
— Знаю точно, що не має нічого кращого, ніж власний приклад! Якщо ти християнин, то не слова, а твоя поведінка й практичне життя повинні показувати Бога, якщо ти патріот, то й учинки повинні бути патріотичні, а саме: не даєш і не береш хабарів, з любов’ю ставишся до кожної дитини, не розділяючи на «подобається» чи ні, розумний чи ні, заможні батьки чи бідні; увічливий, охайний, прагнеш допомагати іншим, шануєш старших тощо. Важливою є любов до рідної мови: я сама російськомовна, але вдома з дітьми розмовляю лише українською, тому що мова — це як молоко матері, з нею всотуються в дитину цінності рідної землі.
— Насамкінець: чим учителі християнської етики і їхні вихованці можуть допомогти Батальйону капеланів? Якої допомоги Ви очікуєте?
— Перш за все і головна допомога — це молитовна підтримка! І чого ми очікуємо? — За всіх не скажу, але особисто я хотіла б, щоб люди були вдячні солдатам і капеланам, не забували ті жертви, на які вони йдуть кожен день. Бажано, щоб ця вдячність проявлялась у повсякденному житті: не боятися говорити військовим слова вдячності на вулиці, у соцмережах, можливо, якісь флешмоби на підтримку капеланів.
Розмовляла Світлана Филипчук
Побудь, мій Боже, отут, зі мною,
У цьому полі, у розпал бою.
Серед руїни і серед краху
Не дай пізнати глибини страху.
Не дай упасти в зневіру й розпач
I побратимам розбігтись врозтіч.
Побудь, мій Боже, отут, між нами,
Душею батька, сльозою мами,
Сестри любов’ю, брата плечима,
Чеканням милої, її очима.
Побудь мій Боже, отут, зі мною,
Посеред світу, посеред болю.
Храни від смерті, від кулі вражої.
Будь мені, Боже, вартою, стражею.
Я тіло й душу Тобі офірую.
Побудь, мій Боже, зі мною! Вірую!
Ця молитва була розміщена на одному з блок-постів ЗСУ й торкала серця навіть найстійкіших атеїстів.