Інтерв’ю з Мирославом Мариновичем — українським правозахисником, публіцистом, релігієзнавцем, членом-засновником Української Гельсінської групи, віце-ректором Українського католицького університету, президентом Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету, членом Ради Комісії Справедливість і Мир УГКЦ.
— Пане Мирославе, темою цього числа часопису «Слово вчителю» є християнський світогляд у сучасному суспільстві. Що, на Вашу думку, є підґрунтям християнського світогляду?
— Підґрунтям кожного релігійного світогляду є віра — жива, трепетна, щира. У випадку християнства ця віра така ж стражденна, як і Христове життя, бо вона увесь час у борінні. Нема стандартних правил поведінки, які несуть індульгенцію на безгрішність. Одна й та сама дія може бути даром твого серця, а вже через день за нею може притулитися твоє лукавство. А визначити, де ти хибуєш, не можна якимось штучним тестом. Треба просто піднести очі вгору й щиро відкрити свою душу Господу, даючи Йому зазирнути в найпотаємніші закамарки твоєї душі. Тому підґрунтям моєї віри є визнання перед Богом, що я дуже недосконалий і що тільки це визнання відкриває мені шлях до Бога. І навпаки, якщо я вдовольнюся своїми діями й скажу собі, що поводився праведно, — значить, я вже в небезпеці. Звідси — боріння, неспокій, падіння й злети.
— Ми живемо в глобалізованому інформаційному суспільстві споживання. Зусібіч нам говорять про толерантність до позиції іншого, до способу життя іншого, до іншої життєвої філософії. Часто має місце підміна понять (приміром, гріх називають коханням) і християнам закидають, що вони, мовляв, нетолерантні, надміру традиційні (читай — фанатичні). Як не загубити своє християнське єство? Як за таких умов бути вірним християнському світогляду?
— Нинішнє століття, услід за століттям ХХ, дотримується думки, що щастя — це найбільший комфорт, фізичний і душевний. І ніщо краще, як саме це, не доводить, наскільки наші душі дехристиянізувалися. Люди відкидають поняття гріха, бо воно, мовляв, призводить до комплексів і втрати певності себе. І тоді ти начебто позбуваєшся здатності перемагати життєві виклики. Але ж хибність цього висновку підтверджується бодай тим, що вже добрих кілька десятиліть людство намагається відкинути гріх, а проблем не меншає, а навпаки — більшає!
Інші не розрізняють своїх природніх людських прав, даних їм від Бога, і жадань своїх інстинктів, серед яких є не лише законні людські потреби, а й шкідливі для людини нахили. Наше століття — задля позірного щастя людини — прагне легітимізувати будь-які жадання людини, у тім числі й гріховні. А це рівнозначне тому, якби з суспільного організму перестали виводитись шкідливі речовини.
Толерувати право людини на свій спосіб життя обов’язково треба — так робить Господь, який, бачачи наші гріхи, усе ж любить нас і дає нам можливість самим переосмислити своє життя. Я не вірю в те, що заганяючи людину в штучну «клітку праведної поведінки», ми справді зробимо її безгрішною: гріх усе одно знайде собі шпарку. В цьому — досвід минулих століть чернечого досвіду. Проте ХХІ ст., схоже, починає впадати в дуже важку помилку: воно починає змушувати людину жити за правилами, які вона вважає гріховними. Це — помилка не меншої міри, ніж помилка комуністичної ідеї з її принципом «железной рукой загоним человечество к счастью». А це вже нічого спільного з толерантністю не має.
— Нещодавно Президент Петро Порошенко підписав Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо заснування релігійними організаціями навчальних закладів». Відповідно до цього закону, релігійні організації, зокрема християнські церкви, можуть ставати засновниками (власниками) вищих, професійно-технічних, загальноосвітніх та дошкільних навчальних закладів. Як Ви вважаєте, чи цей Закон сприятиме змінам в освітній сфері, чи допоможе поширити й утвердити християнський світогляд в Українській державі?
— Так, цей закон відкриває можливості, але не дає гарантії. Ми в Українському католицькому університеті довго виборювали в держави це право й уважаємо прийняття цього закону значним кроком уперед — подалі від більшовицьких моделей державно-церковних стосунків. Але відповідь на запитання, чи обернеться цей закон добром для освіти, дадуть самі церкви й релігійні організації. Саме від них залежить, чи обернуть вони його на добро. Судячи зі стану, в якому перебуває релігійна культура в Україні загалом, можна майже з упевненістю сказати, що проблеми будуть. Нам обов’язково заважатимуть наша схильність до ідеологізації віри, конфесійної конкуренції, потурання своїм слабинкам. Отже, долати труднощі й нові виклики таки доведеться, але долати їх треба буде не в бік відновлення більшовицької «простоти» заборон, а в бік підвищення релігійної культури. А саме поняття «культура» відкидає монополію на єдиноправильність, будь-які спроби силового накидання якихось ідеологічних постулатів (навіть зі сфери релігії), гординю своєї позірної впливовості тощо.
— Пане Мирославе, що особисто Вам допомагало всі ці роки зберегти віру? Що є підвалинами Вашого світогляду?
— Власне, я вже почасти відповів на це, відповідаючи на перше запитання. Я йшов до віри кривулястими дорогами, не оминувши юнацького задерикуватого «безбожництва». Але після арешту 1977 р. за правозахисну діяльність я пережив два моменти релігійних одкровень, які стали для мене Божим даром. Вони дали мені відчути, що всі ці роки мого молодечого «самостійництва» Бог насправді тримав мене в невидимій «купелі», у якій готував мене до нових завдань. І всі мої борикання з Ним — це не більше ніж зусилля песика струсити з себе краплі води, коли ти миєш його у ванні. Можливо, тому, що я був засуджений безневинно, я дістав від Бога отой дар відчувати Його «руку на своєму плечі» (І. Франко). Це не додає мені праведності — навпаки, ніколи я так не відчуваю свою недосконалість, як перед Його лицем. Але я твердо знаю, що Він мене любить і приходить мені на поміч навіть тоді, коли я забуваю в Нього про це попросити.
— Нашим читачам цікавий унікальний досвід Українського католицького університету в плані навчання й виховання студентів на основі християнського світогляду. Ви знаєте свою студентську молодь, Ви читаєте їм лекції, ділитеся своїм життям і християнською вірою. На Вашу думку, яке обличчя цієї молодої людини? Які її цінності й переконання? Яке завдання й запити від України є для нашої молоді?
— Так, цей досвід по праву можна вважати унікальним, і його унікальність у тому, що прищеплення християнського світогляду йде без відбирання в людини свободи. А ця передумова майже автоматично передбачає не лише успіхи, а й прорахунки, помилки, а то й часом прикрі втрати. В умовах свободи молоду людину не можна зі 100-відсотковою певністю зробити моральною, а в умовах несвободи не можна її зробити відповідальною. Поміж двома цими екстремами нам і доводиться діяти. Працювати нелегко: спершу в нас взагалі не вірили, уважаючи, що проект УКУ завалиться за рік-два. А сьогодні, коли бодай часткова успішність УКУ стала очевидною, за нас узялися ті критики, яких я умовно назву тут максималістами. Вони докоряють нам за кожну помилку чи втрату, домагаючись від нас бездоганності. Тому нам не залишається нічого іншого, як перефразувати відому євангельську фразу й сказати: «Хто з вас бездоганний — киньте у нас каменем!».
Що стосується молодих людей, то вони — прекрасні й недосконалі водночас. Прекрасні, бо вони — перше покоління, на яке вже не поширюється мітка «гомо совєтікус». Це вже люди, для яких свобода є природним станом. Проте вони водночас сповнені різних егоїзмів, а тому їхня свобода часом обертається безвідповідальністю. Проте вони цікаві, і свого останнього слова ще не сказали.
— Цільовою аудиторією нашого часопису є переважно вчителі. Які б настанови Ви дали нашим читачам, що прагнуть виховати підростаюче покоління на християнських моральних цінностях?
— Тут потрібен духовний вишкіл, але засоби такого вишколу мають бути пристосовані до умов ХХІ ст. Не спрощуймо собі завдання окриком чи примусом: наша позірна перемога виявиться пірровою. Визнаймо за учнем чи студентом право на помилку — так, як Господь визнає його за нами всіма. Будьмо готові до того, що плодів нашої праці ми не побачимо за час навчання молодої людини. І хай до цього будуть готові й наші директори й ректори, які, оцінюючи нашу працю, прагнуть фіксованих результатів. А ще можу запропонувати вчителям максиму, яку я сформулював на досвіді свого життя: «Моральні засади мають бути опертям для вічно нестійкої людської натури, а не кайданами для вічно допитливого людського духу». У цій максимі — секрет морального здоров’я людини.
Розмовляла Світлана Филипчук