Ярослав Комар народився 25 червня 1995 року в с. Шумбар Шумського району Тернопільської області. Змалку виховувався в Коропецькій школі-інтернаті. 2007 року разом із іншими сімома дітьми потрапив на виховання в християнську сім’ю Володимира й Любові Бальчос. 2018 року здобув дипломи магістра релігієзнавства та бакалавра англійської філології в Національному університеті «Острозька академія». У вересні 2017 року вступив до місіонерської школи «Ковчег спасіння», відтоді займається місіонерською працею. Представник місії «Милосердний самарянин».
Почалося все із запитання пастора церкви «Добрий самарянин» (м. Сакраменто, Каліфорнія, США) Андрія Данчука: «Ярославе, чи бажаєш ти поїхати в Нікарагуа з місією?» Звісно, ця ідея відразу припала мені до душі, адже я вже давно мріяв поїхати до Латинської Америки і навіть вивчав іспанську мову. Я був добре знайомий із пастором Андрієм і знав, що він та його церква трудяться в багатьох куточках світу, допомагаючи людям і доносячи їм Благу Звістку — Євангелію. Я виріс у будинку сімейного типу для дітей-сиріт, для організації якого він доклав чимало зусиль.
Шлях до служіння Господу в мене був тривалим, хоча, виростаючи в християнській сім’ї, я усвідомлював, що саме це і є вартісною працею на землі. На жаль, потопаючи в різних життєвих турботах, які приходять до людини з її дорослішанням, помітив, що біблійні істини ставали другорядними. А розпочався мій місіонерський досвід із школи «Ковчег спасіння». Тут я отримав знання, навички й бажання служити Господу, віддати Йому свій час, сили, усе життя. Після закінчення навчання в місіонерській школі всіх студентів відправляли на практику. Так я опинився в с. Хоцунь, що на Волині. Це село відразу зачарувало мене своєю оригінальністю, старизною, віддаленістю. Життя тут наче зупинилося в часі. Багато будинків були дерев’яними, деякі перекриті соломою. Жили тут переважно старші люди. І мова в них також була «старечою». Багато слів для мене, хлопця із Тернопільщини, були незрозумілими, дивними та смішними (для прикладу кучерявий – гарахатий). За шість місяців проживання там я багато чого навчився: організовувати служіння, знаходити спільну мову з місцевими людьми, доглядати за худобою. Після закінчення місіонерської практики ми отримали дипломи, і дехто із нас продовжив перебувати на місії, а хтось почав вести звичне життя. Також і я, знайшовши роботу, працював. Але чогось бракувало, і серце відчувало якусь порожнечу.
…Згодом я поїхав у Нікарагуа — то була любов із першого погляду. У столиці Манагуа я зустрів місіонерську групу українців із Каліфорнії. Усі ці люди мали щасливий вигляд, що в мені знову запалило вогник бажання служити Богові. Проїжджаючи до місця мого тримісячного проживання, я дивувався з їхніх доріг. На диво, вони були кращими від українських, хоча рівень життя в країні був значно нижчим. Прибувши до будинку, ми сіли поїсти. Пастора (жінка місцевого пастора) поставила на стіл пластмасові миски з рисом, квасолею та м’ясом. Тоді я ще не знав, що таку їжу їстиму кожен Божий день. Після України місцева кухня виглядала, м’яко кажучи, не такою вже й привабливою. Скуштувавши трішки, ми продовжували розмов-ляти. Раптом зі стелі на плече пастора Андрія Данчука впала маленька ящірка. Було трішки страшно, утім, дивлячись, як спокійно пастор струшує її з плеча, я зрозумів, що це буденно й боятися нічого.
Прокинувшись вранці й вийшовши на вулицю, я побачив прекрасні гори й вулкан, який виднівся за окраїною міста ген далеко-далеко. Згодом я став розглядати вулиці, будинки… Побут населення виглядав набагато біднішим, ніж той, що я звик бачити в Україні. Звідусіль лунали різноманітні звуки. Гуляючи вулицями, ми з пастором помітили велику кількість молитовних будинків, майже в кожному провулку. Мене страшенно збентежила поява… «Жигулі» на вулицях південноамериканського міста! Через деякий час на обрії з’явилися російські автобуси, а потім і російський ПАЗик із новим, загорнутим у целофан автосалоном! Дивина та й годі!
Разом із місіонерською групою ми вирушили в місто Леон. Там у одній школі не було води, відтак ми на чолі з Володимиром, чоловіком, який побудував не одну колонку в Африці, п’ять днів бурили сорокаметровий шар різних ґрунтів, щоб дістатися до води.
Дорогою із Леона до Почоквапе ми заїхали в ще одне біднюще село. Там нас зустріли радісні й вдячні люди. Декілька років тому ця ж група місіонерів зробила там колонку, яка забезпечує все село чистою джерельною водою. Для того щоб набрати води, потрібно зайти в приміщення церкви й увімкнути вмикач. Так люди зі всього села заходять до храму з бажанням отримати воду. Раніше питної води в селі не було, люди змушені були йти дуже далеко, щоб набрати води й принести її додому. Багато людей хворіли й навіть умирали через відсутність чистої води.
Місія «Добрий самарянин» при-дбала ділянку землі із будівлею в селі Почоквапе (за чотири кілометри від столиці). Приміщення було в жалюгідному стані, оскільки
тривалий час у ньому ніхто не жив. Поруч із хатинкою господар збудував басейн для зберігання води, щоб у разі засухи поливати дерева та городину. Ця водойма в подальшому використовувалася для водного хрещення.
Ще до мого приїзду в хатинці поміняли дах. Усе інше потребувало негайного ремонту. Ми купили фарбу, і я з місцевими хлопцями Даніелем і Аланом почали фарбувати стіни.
Пастор дав мені для користування мотоцикл, який тривалий час був у механіка. Ремонтуючи мотоцикл, я подружився з механіком. Мені подобалися місцеві люди. Вони дуже привітні, світлі й щирі. Майже всі ходять до дому молитви, знають Писання, люблять одне одного. Механік вирізнявся від інших своєю працьовитістю. Його можна було зустріти в будь-який час навпроти його дому, де він завжди ремонтував якийсь засіб пересування.
Поруч із механіком проживав іще один чоловік похилого віку. Одягнутий він був як справжній ковбой із американських фільмів. Постійно в сорочці, широкому капелюсі й завужених штанах, щоб зручно було їхати на велосипеді. А що в нього був за велосипед!.. Спереду велосипеда був прикріплений значок «La misionera». Кермо було повністю завішане різними приладами й прапорами. На багажнику були розміщені колонки. Цей дід, йому вже десь під вісімдесят, кожного дня проїжджав містом із увімкненими колонками, через які звучали псалми або проповідь. Він дуже пишався своїм статусом місіонера як слуги Божого.
Коли добігав кінця місяць перебування на місії в Нікарагуа, до нас приїхав місіонер школи «Ковчег спасіння» Богдан Швець. Ми розпочали трудитися над машинкою для виготовлення будівельних блоків.
Одного вечора, проїжджаючи через село, ми побачили, як люди проводять богослужіння просто неба. У них немає ніякої будівлі, пластмасові крісла вони позносили із домів. Їхнім багатством було бажання славити Бога. Дивлячись на них, я не помітив ні краплі смутку, ні краплі нарікання. Вони були переповнені щирою радістю та подякою Господу за все, що Він їм подарував. На їхніх богослужіннях люди багато рухаються, плескають, підтанцьовують, розмахуючи різнокольоровими тканинами.
Діти також дуже щирі й добрі. Коли вони бачать людину із світлою шкірою, то відразу вигукують усі англійські слова, яких їх навчили в школі. Вони розповідають про досвід зустрічей із місіонерами та про подарунки, які вони отримували від різних місій. Багато дітей відвідують школи, які побудовано за кошти християн з-за кордону.
У Нікарагуа можна побачити багато дивацтв. Для прикладу, один наш знайомий пастор Лестер придбав автомобіль, щоб їздити та проводити служіння у віддаленому селі. Але прав він не має, бо це дорого для нього. То він постійно їздить вночі або на світанку. Ще один пастор обладнав мотоцикл, розмістивши холодильник спереду. І так він роз’їжджає по місту, виготовляє для людей морозиво, завдяки чому має хоч якісь ресурси для життя. Також, навідуючись у село на зустріч пасторів, він прихоплює дрова у свій маленький причіп у мотоциклі, а потім продає їх у місті.
Пригадуючи повсякденне життя людей у Нікарагуа, я ще раз переконуюсь, наскільки сильним і добрим є Господь. Він заохочує християн іти спасати грішні душі, допомагаючи долати їм життєві й побутові випробування й труднощі. Мені завжди приємно зустрічатися з людьми, які присвятили своє життя служінню ближнім. І я переконаний, що пройшовши цей життєвий шлях, такі люди не відчуватимуть жалю на смертному одрі. Пригадуючи прожите, хтось із них бачитиме щасливе обличчя дитини, хтось вилікувану людину, хтось згадає душу, спасенну від рабства гріха, а хтось — урятоване життя через дарунок води спраглому…
Матеріал підготувала
Світлана Филипчук