Усі, мабуть, колись чули вислів «Сім смертних гріхів». І багато-хто, оцінюючи своє життя, апелює до цієї теми, мовляв, я ж не робив смертних гріхів, то ж моє життя не настільки пропаще. А от той… і далі поїхало…
Утім як і з десятьма заповідями, так і з сімома смертними гріхами, коли ти попросиш людину перерахувати їх, то більшість людей не в змозі назвати всі ці гріхи. Найбільше — три чи чотири. І у мене завжди в таких ситуаціях виникало питання — до чого ж тоді апелюють люди, за чим рівняють себе, якщо навіть не знають переліку того, на що потрібно рівнятись?
То що ж Церква вважає за сім смертних гріхів і як склався подібний список, на який, навіть не знаючи його повністю, посилаються люди?
Почати вичення цього питання потрібно здалеку — з часів занепаду західної частини Римської імперії. Як відомо, Костянтин Великий переніс столицю імперії в нове місто, що було назване його ім’ям — Константинополь. Відтак це спричинило повільний занепад західної частини імперії. Постійні напади різноманітних войовничо налаштованих племен (варвари, вандали, готи, гуни й інші племена), призвели до зубожіння всього регіону. Нестабільна світська влада, чвари за римський престол, повстання в провінціях — усе впливало на розхитування ситуації.
У подібних обставинах лише Церква залишалась оплотом і острівцем стабільності. А якщо ще й згадати, що Лев І Великий — один зі знаменитих римських єпископів, якого вважають справжнім Римським Папою того часу, брав безпосередню участь у переговорах із гунами і готами, щоби ті не розграбовували Рим (до речі — певною мірою досяг успіху, бо Атілла відійшов від Риму, задовольнившись контрибуцією), то ми розуміємо, що Церква замінила собою в той час світську владу.
Проте в самій Церкві не було все так добре. Незважаючи на піднесення ролі римського єпископа і зміцнення його впливу, значна частина західної Церкви потерпала від внутрішніх проблем. З одного боку, досі йшла суперечка щодо поглядів Арія, вчення якого сприйняли в Галії й Британії. Хоча саму позицію Александрійського теолога засудили як єретичну на Нікейському Соборі 325 року, багато служителів Церкви й далі дотримувалися подібних поглядів і протиставляли себе офіційному Риму.
З іншого боку, після визнання християнства офіційною релігією Римської імперії 380 року імператором Феодосієм І Великим, у Церкву прийшла значна кількість неофітів. Власне, така тенденція простежувалася ще за часів імператора Костянтина. І це призвело до того, що рівень освіченості в Церкві почав невідворотно падати. Часто люди не вміли читати, були необізнані з основами віри, опирались лише на зовнішні атрибути поклоніння, привносили в християнську віру свої звичаї й розуміння побожності…
Пробачте за достатньо довгий вступ, але він необхідний, щоби хоч трішки зрозуміти ту ситуацію, в якій починає формуватись поняття списку смертних гріхів. Бо багато богословів того часу починають розуміти, що потрібно ухвалити, укласти якісь короткі й чіткі теологічні документи, які пояснили б простим людям основи християнської віри. Ось так і починають проступати обриси переліку певних гріхів, які Бог абсолютно не сприймає і цуратись яких — це обов’язок кожного, хто називає себе християнином.
Не можна визначити, хто першим почав говорити про список гріхів. Подібні думки висловлювали багато ранніх Отців Церкви, наприклад, Кіпріан Карфагенський та Іван Кассіан. Можна зазначити лише те, що першим, хто почав говорити про помисли, які є не просто гріховними, а неприйнятними для Бога, був Євагрій Понтійський (345—399 рр.) — священник, чернець, письменник-теолог часів Римської імперії. Саме він у праці «Про вісім злих помислів» розробив учення, яке лягло в основу пізнішого вчення про сім смертних гріхів.
Подібний підхід виправдав себе й набув певної популярності в лоні Церкви. Адже таким чином можна було легко пояснити, що неприпустимо для християнина. Проте того вигляду, який ми на сьогодні знаємо, вчення набуло 590 року за часів римського єпископа, якого вважають офіційним першим папою Римським Григорія І Великого. Він додав список із семи смертних гріхів у свій трактат «Тлумачення на книгу Йова, або Моральні тлумачення». А після праці Томи Аквінського, який посилався на цей перелік, учння стало частиною офіційної теології західної Церкви.
Проте спостережливий читач напевне вже помітив певну невідповідність у статті. Мається на увазі, що ми говоримо то про вісім, то про сім смертних гріхів. І варто пояснити, чому ці цифри різняться. Почнімо із того, що на самому початку йшлося про вісім гріховних помислів. Це:
- Зажерливість (пожадливість до їжі).
- Блуд.
- Грошолюбство.
- Гнів.
- Зневіра.
- Смуток.
- Марнославство.
- Гордість.
Саме в такому вигляді цей список і увійшов у вчення Православної церкви.
Проте Григорій І Великий переосмислив і переробив список гріховних помислів. Він об’єднав зневіру і смуток в одне, виділив заздрість в окремий гріх, а на перше місце поставив гордість як «корінь всякого зла, про яке ми говоримо і про яке свідчить Святе Письмо». До того ж він розбив гріхи на дві групи, поставивши першими «душевні» гріхи, а «тілесні» гріхи перемістивши в кінець списку. І таким чином у західній Церкві ми маємо наступний список (лат. Peccata capitalia):
- Гордість, або марнославство.
- Заздрість.
- Гнів.
- Лінь (духовний занепад, смуток).
- Жадібність.
- Зажерливість.
- Блуд.
Саме такий перелік гріхів ми зустрічаємо в різних західних теологів (у того ж Томи Аквінського). А Данте у «Божественній комедії» описує сім кіл чистилища відповідно до цього списку.
Утім більшість церковних діячів розуміли, що не можна просто винести список того, що Бог забороняє, не вказавши на те, що відповідає Божим вимогам. І ось, на противагу семи смертним гріхам, почав формуватись перелік чеснот, які в будь-яких обставинах будуть відповідати і Божій волі, і Слову Писання. Звісно, це не список добрих справ, що мають після смерті переважити гріхи (хоч багато людей саме так і думають). Це — ті чесноти, що є плодами роботи Духа Святого й побожного життя.
Чесноти (усі християнські конфесії тут одностайні):
Любов і покірливість (смиренність) — на відміну від гордості, що підносить себе і протиставляє себе іншим, ця чеснота полягає у щирій любові до Бога і до ближніх. А ще — вважати іншого вищим за себе, як у ставленні, так і в діях.
Щедрість — на противагу заздрості: задоволення тим, що маємо, відсутність прагнення до збагачення і милосердя до нужденних.
Цнотливість, або чистота — не лише збереження себе від статевої розпусти, а й пильнування своїх думок, слів і бажань. Збереження себе від розпусти світу.
Доброзичливість — відкритість до інших людей і готовність відгукнутися в час їхньої біди, щире бажання допомогти тому, хто потребує твоєї допомоги.
Поміркованість — протилежність до зажерливості: утримання від надмірного споживання їжі і, особливо, вина. Виховання тіла в покорі й привчання себе до скромного способу життя.
Лагідність — ухиляння від думок і вчинків, продиктованих гнівом. А ще — виховання терпіння і християнської мужності у випробуваннях. Ця чеснота найближча до народного поняття «незлобливість».
Старанність, або пильність. Адже гріх ліні — це спершу гріх недбальства щодо себе, укладу життя і стосунків із Богом. А чеснота старанності — це постійна, щоденна праця над власним характером, тверезе ставлення до себе, до свого життя, бажань і прагнень.
Усі ці чесноти спонукують нас спершу пильно придивитись до свого життя і до того, як в ньому відображається Слово Боже і Його Заповіді. Адже ці чесноти не можуть проявитись самі собою. Бо лише через роботу Духа в нашому серці ми здатні принести Його плоди. І лише звіряючи своє життя із тим, що каже Господь у своєму дороговказівному Слові, ми можемо побачити й зрозуміти ті істини, що виявлять нам правильний шлях у житті.
З іншого боку, той, хто навчає когось цих чеснот, і сам у своєму житті має їх виявляти. Адже сила будь-якого вчителя — це його власний життєвий приклад. І в якийсь момент ми всі для когось стаємо вчителями. Тому список як гріхів, так і чеснот має бути надзвичайно актуальним насамперед для нас.
Розділяти гріхи на смертні й не смертні не варто. Нам здається, що коли ми розділимо гріхи на дуже страшні й не дуже страшні, це дасть нам якесь полегшення чи можливість виправдатись. Але апостол Яків писав у своєму листі, що навіть один гріх робить нас винними перед усім законом, бо навіть один гріх ставить перепону і відділяє людину від Бога.
Звісно, ми живемо і робимо грішні вчинки (навіть ті, які не перераховані вище). Проте важливішим у подібній ситуації є не те, наскільки гріх важкий, а те, чи біжимо ми до Бога в покаянні за прощенням і милістю. І чи вчимо ми інших у подібній ситуації спершу приходити до Бога. І список — це лише основні пункти. Він даний для того, щоб ми знали головне. Але наше життя набагато ширше цього списку: тому потрібно змінювати все наше життя згідно зі Словом Божим. І вчити дітей і себе повної залежності від Бога. Ось що головне…
Олег Блощук
