Християни і політика… У всіх, хто чує це словосполучення, виникає безліч запитань. І в тих, хто вірить у Бога, і в тих, хто заперечує Його існування. Виникають не лише запитання, а й вагомі аргументи, чому таке словосполучення містить у собі суперечності. Адже сучасна політика – це радше не наука, мистецтво чи служіння народові певної держави, а теорія ситуативної етики, коли якісь правила, домовленості чи здоровий глузд приносять у жертву раціональності, вимогам часу чи досягненню певної мети. А якщо згадати, що сучасний період історії людства носить назву «постмодерну», де саме розуміння й поняття «істини» сприймають як щось надзвичайно ситуативне й суб’єктивне, то політика стає, скоріше, грою тих, хто має певну владу, а не здоровою й обґрунтованою необхідністю цивілізованого життя кожної держави.
Окрім того, наше християнство в царині стосунків із політикою має достатньо важкий спадок. У період войовничого атеїзму політична діяльність була сконцентрована в руках відкритих безбожників, які робили все, аби християнські цінності й будь-які згадки про віру в Бога були витерті з життя людей. А в період бурхливих 90-х, коли йшла перебудова соціуму, політикою займались люди, які не просто не цуралися бруду, а свідомо робили непристойні дії, щоби набути багатства й владу. Пам’ятаючи це, багато християн почали вірити, що політика — це не та річ, де Бог може використовувати Своїх дітей.
Але від реальності нікуди не дітись: політика — частина нашого життя. І нам необхідно розуміти те, як жити в такій реальності. Отож, ми порозважаємо про християнство і політику. Та, як завжди, для подальшої розмови нам потрібно визначитись із термінами. Тобто, коли ми кажемо «політика» нам потрібно чітко розуміти, що це за поняття, а не оперувати тим, що ми про це явище думаємо. Отож, що каже про політику найдоступніше джерело інформації сучасності, відкрита електронна енциклопедія «Вікіпедія»: Полі́тика (від грец. πολιτική — діяльність самоуправління в полісі (місто, держава), а подалі — «мистецтво управління» державою й суспільством) — діяльність з управління та керівництва суспільством на основі публічної влади.
Німецький соціолог Макс Вебер стверджував, що політика «означає прагнення до участі у владі або надання впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави, між групами людей, яких воно в себе укладає…»
Тобто це — певний вид діяльності, який пов’язаний із керуванням твоїм селом, містом, державою. У древній Греції, звідки походить це слово, до участі в житті держави залучали всіх вільних громадян, увесь «демос». Власне звідти й походить термін «демократія» — тобто влада народу. Звісно, ми не ідеалізуємо ні тодішні часи і влади, ані теперішні. Просто хочеться нагадати, що політика — це не окремий, елітний вид діяльності, а свідома позиція кожного громадянина своєї держави. Це моя участь у житті тієї місцевості, де Бог дав мені жити. І навіть повне заперечення своєї участі в політичному чи соціальному житті громади — це теж політика, адже це теж свідома позиція. Отож, немає людей, які б не займалися політикою. Так чи інак, ми всі причетні до неї.
Християни вірять у те, що Бог створив усі речі на землі. Усе те, що на сьогодні є гріховним, бридким і неприйнятним — це спотворені дияволом речі та явища, які Бог під час створення світу покликав до існування. Адже диявол — не Бог, він — творіння, і не може творити щось нове. Він може брехнею спотворювати досконале Боже творіння.
Це надзвичайно важливо пам’ятати. Адже Бог через Своїх дітей хоче розповсюдити Своє Світло й Істину в усі куточки людської діяльності й відкрити чудові неперехідні закони Божого устрою в усіх сферах людського життя. Бог створив людину й закони її соціального життя. Він сформував ті правила й рамки, які мають приносити гармонію і Його порядок у соціум. Проте через гріх, який увійшов у життя людей, ми маємо сьогодні спотворені стосунки між людьми, народами, державами. Відразу ж після гріхопадіння стосунки між Адамом і Євою набули напруження і тенденції перекладання вини на когось іншого. Тобто порушився Божий принцип, який давав мир і досконалість людським стосункам.
Прихід Ісуса Христа, Божого Сина, на землю ствердив Боже бажання спасти Своє творіння й надати йому можливість знову відображати досконалі Божі принципи. І саме до цього покликані всі християни — відображати Бога і Його закони на кожному місці, де б їх Господь не поставив. Тому Бог благословляє якимось даром кожну людину, щоби вона несла Його світло й порядок у ту сферу діяльності, де вона перебуває. І політика не є винятком. Адже може і має відображати Його принципи відносин людини і соціуму, людини і держави, людей між собою.
В історії людства ми маємо яскраві приклади того, як Бог використовував вірних Йому людей у сфері політики, які хотіли відкрити Його бездоганні закони на найвищих рівнях влади в своїй країні. Таких вірних Божих обранців в історії людства є багато. Але ми сьогодні згадаємо лише деяких, які своїм життям і діяльністю відстоювали Божі закони й вплинули на хід історії людства.
Англія
Олівер Кромвель (1599–1658) — лорд-протектор Англії, політичний діяч і талановитий полководець. Відданий пуританин, який у всіх сферах життя і діяльності чітко дотримувався Божого Слова. Саме він став національним героєм під час Громадянської війни 1642–1646 рр. Маючи необмежену владу в тогочасній Англії, свідомо відмовився від королівського престолу, будучи переконаним прихильником парламентаризму. Саме йому завдячують утвердженням ідей Реформації на Британських островах.
Провадячи достатньо жорстку, проте цілеспрямовану політику, домігся щоби тогочасна Європа почала шанувати Англію. У простих людей він користувався надзвичайним авторитетом, адже для них він був героєм із народу, послідовним, морально чесним, принциповим і непідкупним.
Вільям Вілберфорс (1759–1833) — відомий англійський політичний діяч, член парламенту Британії, свідомий християнин, який усю свою політичну діяльність присвятив забороні рабства і работоргівлі в тогочасному світі.
Розуміючи ганебність самої практики торгівлі людьми, маючи чітке розуміння своєї місії від Бога, від часу своєї знаменитої промови 1789 року в Палаті громад і до кінця свого життя він послідовно боровся за відміну рабства й работоргівлі в тогочасній Англії. І його наполегливість була благословенна Богом:
- 1807 року работоргівлю було заборонено Парламентом Британії;
- 1833 року було заборонено рабство в усіх країнах Британської імперії.
Сам Вілберфорс не дожив до цієї миті. Він помер через 3 дні після парламентських слухань, не доживши місяць до втілення своєї мрії. Проте відходив у вічність із чітким переконанням, що все життя робив угодну Богові справу і його праця марною не буде.
Зрештою, Вільям Вілберфорс вплинув не лише на британську політику, а й опосередковано на ситуацію в Сполучених Штатах Америки, де рабство було відмінене в ході Громадянської війни 1861–1865 рр.
Нідерланди
Абрахам Кайпер (1837–1920) — нідерландський політик, журналіст, релігійний діяч, який в 1901–1905 рр. був прем’єр-міністром своєї країни. Народившись у сім’ї служителя реформаторської церкви, він крізь усе життя, де б його не ставив Бог, проголошував Його принципи й чесноти. Чи в реформуванні Нідерландської церкви, чи в заснуванні Амстердамського вільного університету — першого протестантського університету країни, чи в редакторській роботі або написанні теологічних книг, чи під час перебування на найвищому політичному посту своєї країни – усе було просякнуте вірою в Бога і бажанням проголосити Його чесноти.
Як сказав сам Кайпер: «Одне бажання завжди було рушійною силою мого життя, один високий мотив запалював мою душу і розум: незважаючи на всі протистояння світу, святий Божий провід буде встановлено знову в родині, школі й державі, для блага народу; щоб у свідомість нації увійшло розуміння проводу Господа, про який свідчать Біблія і творіння, щоб народ знову почав шанувати Бога».
Швеція
Граф Магнус Габріель Делагарді (1622–1686) — шведський державний і військовий діяч, скарбник лорда Хая, канцлер і суддя Шведського королівства, генерал-губернатор Лівонії. Будучи свідомим християнином, маючи знатне походження, протестантську освіту й обіймаючи високі державні посади, він хотів провадити зважену християнську політику при всіх вінценосних особах, за яких йому довелося вести політичну діяльність.
Був одним із тих, хто представляв Швецію під час підписання унії із Великим Князівством Литовським у особі Януша Радзівіла, нагородивши того головною шведською нагородою — орденом Ісуса.
Проте прославився він, першочергово, як меценат і захисник історичної спадщини своєї країни. Він подарував Кейданському собору дзвін, відновив церкву абатства Варнхем. За його сприяння, вперше в Європі почали піклуватись про архітектурний спадок шляхом консервації, у низці міст Лівонії було збудовано церкви. А наприкінці життя він передав у дарунок Упсальському університету (де навчався в молодості) свою бібліотеку рукописів, у якому був Срібний рукопис — переклад Євангелія готською мовою, який зробив Вульфіла (IV–V ст.)
Велике Князівство Литовське
Януш Радзівіл (1579–1620) — визначний військовий і політичний діяч Великого Князівства Литовського, підчашний Литовський, староста Борисівський. Вихований у кальвіністичних традиціях, сприяв розвитку протестантизму на своїх земельних володіннях. Будучи спадкоємцем славного роду Радзівілів і маючи величезні можливості (на той момент він мав найбільші земельні володіння й статки у Литві), сприяв відкриттю церковних протестантських шкіл, друкуванню підручників і різноманітних книг, будівництву нових церков.
У своїй політичній діяльності опирався узурпації влади польським королем Сигізмундом ІІІ Вадою, очоливши рокош і змусивши короля відмовитись від своїх претензій. Окрім того, планомірно й послідовно відстоював права та свободи всіх некатоликів у Речі Посполитій.
Саме його управління вважають «золотим віком» державотворення й формування народу в Білорусі.
США
Мартін Лютер Кінг (1929–1968) — відомий суспільний діяч, баптистський пастор, лідер визвольного руху за права темношкірих. І хоча сам Кінг ніколи не займався політичною діяльністю, проте його вплив на події в США неможливо переоцінити.
Будучи пастором церкви темношкірих, він приєднався до акції спротиву расовій дискримінації в штаті Алабама. Згодом, завдяки своїм проповідям, виступам на масових заходах, очолив рух за громадські права в суспільстві. Головною відмінністю акцій, які організовував Кінг, був їхній мирний характер. У своїй знаменитій промові «У мене є мрія», яка стала маніфестом цього руху, пастор опирався на Слово і волю Бога, який усіх створив рівними й надав однакові можливості для спасіння. Тому кожна людина має право на рівні можливості в тому соціумі, у якому її помістив Бог.
За свою непохитну позицію й відданість справі соціальної рівності Мартін Лютер Кінг 1964 року був удостоєний Нобелівської премії миру.
Життя його обірвалось 1968 року, коли в Мемфісі, штат Теннессі, він був смертельно поранений кулею снайпера. Проте американське суспільство оцінило роль і вплив цього скромного пастора церкви. 2004 року він посмертно був нагороджений Золотою медаллю Конгресу.
Пітер Маршалл (1902–1949) — пресвітеріанський священик, якого 1947 року обрали капеланом Сенату Сполучених Штатів Америки. Вплив цієї людини вийшов далеко за межі його формального служіння. Адже він мав можливість нагадувати політикам про те, що Бог має владу й силу над усіма процесами і, зокрема, може проявляти себе і в царині політики. Дехто казав, що Маршалл став совістю Сенату, направляючи всіх до Бога і не зважаючи на конфесійні приналежності.
Утім його служіння виявилось коротким: після двох років виснажливої праці, 1949 року зупинилося його серце.
Україна
Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944) — видатний культурний і релігійний діяч сучасної України. Нащадок славного графського україно-польського роду Шептицьких, він отримав чудову освіту, багато подорожував Європою, 1888 року прийняв постриг у чернецтво з ім’ям Андрей і вступив до ордену святого Василія.
Відтоді починається його служіння на благо народу України. Ставши 1899 року єпископом Станіславським, а згодом — Митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським і єпископом Кам’янець-Подільським (1900), розвиває бурхливу церковну діяльність: відкриває нові школи і церкви, сприяє розбудові Російської греко-католицької церкви, організувавши в Петербурзі Синод Російської католицької церкви, відвідує багато парафій і проводить просвітницьку роботу у важкодоступних місцях Галичини.
Митрополит Андрей Шептицький був членом Палати панів австрійського парламенту і депутатом Галицького сейму, де захищав та відстоював права українців Австро-Угорщини. Після Жовтневої революції у 1918 році Шептицький виступив із промовою, у якій захистив права кожної нації в імперії. Під час Другої світової війни Андрей Шептицький очолив Українську Національну Раду. Він негативно ставився до німецького окупаційного режиму та виступав за створення уряду Української держави.
Шептицький пережив дві Світові війни, міжвоєнний період, ув’язнення російською владою, та не полишав свій народ і допомагав йому підійматися на ноги після чергового падіння. Андрей Шептицькй заснував Львівську греко-католицьку богословську академію, Богословське наукове товариство, український католицький інститут. 1905 року засновує Український національний музей, відстоює ідею Українського університету у Львові. Шептицький підтримував діяльність приватних шкіл, товариства «Просвіта», «Рідна школа», об’єднання «Луг», «Пласт» тощо.
Він відкривав садочки і школи, допомагав молодим художникам, у соборі Св. Юра організував Народну школу ім. Грінченка для бідних дітей, повіддавав усі свої землі для створення там шкіл, заснував Народну лічницю, де могли безоплатно лікуватися бідні. До кінця свого життя Митрополит допомагав кожній людині, що просила його допомоги, як духовно, так і матеріально. Під час Другої світової війни владика відновив роботу Українського Червоного хреста — для допомоги пораненим, хворим та полоненим.
Митрополита Андрея Шептицького не раз висували на звання «Праведника народів світу» — за його заслуги перед єврейським народом у часи нацистської окупації. Він був чи не єдиним українцем, що не боявся відкрито засуджувати Голокост, особисто врятував 150 євреїв, переважно дітей, звернувся з листом до папи Римського й особисто до Гімлера, протестуючи проти знищення єврейського народу.
Усі ці історії слугують прикладом того, як людина може нести Боже світло навіть там, де інші не бачать ніякої можливості. І достукуватись до тих, хто, можливо, ніяким іншим способом не зміг би почути Добру Звістку від Бога. Усі вони хотіли втілити слова Біблії:
«Кожен із вас, залежно від того дару, що він отримав, має використати його для служіння ближньому як добрий розпорядник милості Господньої, виявленої вам у найрізноманітніших її виявах» (1 Петр. 4:10, сучасний переклад).
Хтось може сказати, що я ідеалізую. Адже і в цих людей були темні сторінки життя. Це так. Усі вони були лише людьми, зі своїми особливостями, проблемами й стереотипами. Кожен із них змушений був приймати непопулярні чи навіть вкрай непрості для розуміння рішення. Вони, як і ми сьогодні, робили помилки й не знали, якими наслідками обернеться їхнє керування в майбутньому. Проте вони палко хотіли втілити Божі закони в царину людського співжиття так, як вони це розуміли, так, як вони це читали в Слові, і так, як бачили в політичній ситуації того часу.
Бог використовує їхнє життя і діяльність як приклад для нас. Через ці постаті Господь нагадує нам, що людина, яка розуміє своє призначення й черпає наснагу в Богові, може втілити Божі закони на будь-якому місці.
Олег Блощук, магістр теології, викладач народних звичаїв, свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля» м. Рівного