Ми сьогодні переживаємо складні часи. Часи війни, розбрату, зрад, підозрілості, невір’я, інформаційних атак і відвертої брехні. А деякі речі, які ми мимохідь згадуємо чи чуємо, викликають у нас сльози: фото Майдану й загиблих на ньому, пісня «Пливе кача», як реквієм тим, хто віддав своє життя за свободу, розмальовані жовто-блакитні прапори, на яких стоять підписи людей, що вже не вернуться додому із шанців. Час війни…
І не до радості зараз. Вона віддалилась від нас і здається, наразі, недоречна. Хоча нам хочеться радіти, відчувати радість від життя і від того, що воно дає. Проте її чомусь ніяк навколо не знаходимо. І мова йде про радість у глобальному сенсі — радість як перманентний стан, як стиль життя і світогляд нації. Сірість буднів, постійні проблеми, війна і корупція, невпорядкованість життя і фінансові проблеми вкрали радість у цілого народу. Немає радості — вона десь просто ділась…
Ми прагнемо радості. Це закладено в нас нашим Творцем. Адже Його слова «вельми добре» в момент створення світу свідчать, зокрема, і про те, що цей світ має приносити радість. Радість від кожного нового дня, радість від променів сонця й прекрасної природи навколо, радість від відчуття повноти життя й наповненості його змістом. Звісно, хтось може зазначити, що після гріхопадіння тієї первозданної радості у світі зменшилось. Але все одно людина відчуває якусь неправильність від того, що все навколо, будучи настільки гармонійним, не приносить радості.
І, найчастіше, сьогодні ми бачимо, що хтось відчуває «псевдорадість» лише тоді, коли чимось затуманить свій розум і проблеми відійдуть на задній план. Люди найчастіше напиваються лише для цього — забути все, порадіти, нехай навіть тією, неприродною радістю, яку дарує спірітус віні. І саме в цьому криється цей тотальний алкоголізм цілих регіонів нашої країни — у незнанні справжнього джерела радості. Адже не знаючи, де здобути те, чого так прагне душа, ми завжди будемо шукати цьому замінники: замість щастя — кількість грошей, замість кохання — безсистемні статеві стосунки, замість радості — алкогольне забуття…
І з сумом оглядаючись назад, ми зітхаємо — радість була колись. Були колись веселі дні, світло сонця, дихання на повні груди й веселі пісні. Нам здається, що радість була колись, але не тепер. Адже тепер немає чому радіти. Лишень подивіться навколо…
Хоча, загалом, це наша національна риса чи особливість менталітету — цінувати те, що не повернути, знаходити щось важливе в минулому. Козаки та їхня звитяга, чисте небо й веселі пісні, радість від спілкування з родиною, свята й зустрічі, емоції й переживання — лише оглядаючись назад, ми констатуємо — от тоді було! І перебуваючи в такому стані постійно, ми не помічаємо сьогодення. Навіть наші пісні — прекрасні, чудові, мелодійні, — усі, переважно, журливі. Туга за тим, чого не вернути: «було колись, минулося, не вернеться знову…» І цей сум, здається, передається на генетичному рівні. Ми більше плачемо, сумуємо і самовиражаємось через проблеми, ніж просто вміємо радіти тому, що Бог дає. Українцеві такий звичний сміх крізь сльози, що він навіть не замислюється — а чи вмію я просто радіти? І закидаючи собі питання: а звідки це у мене? — він сам собі відповідає: так повелося з діда-прадіда!..
І тут хочеться зазначити одну річ. У нашому житті все залежить від теології. Чи богослов’я, по-іншому. Ні, не того сухого академічного предмета, про який ми зразу ж подумали. А від того практичного богослов’я нашого життя, яким воно пронизане. Адже «богослов’я» — це опис того Бога, який керує нашим життям, змушує нас дивитись на речі під певним кутом і здійснювати ті чи інші вчинки. Якому Богу ми поклоняємось, так ми йому й служимо.
Якщо ми віримо в гроші — то все в нашому житті буде зводитися до матеріальної вигоди, якщо в науку — ми все оцінюватимемо за її здобутками, якщо в себе — то підпорядкуємо все своєму егоїзмові. А якщо в Бога, Того, який створив усе й керує всім, — тоді ми підпорядкуємо життя Йому. І отримуватимемо радість від того, що Він упорядковує наше життя й ставить усі речі на їхнє місце. Це не теорія — це практичні кроки кожного дня.
Адже Бог сказав, що ми не знайдемо ні спасіння, ані основи для життя в жодній із земних речей. Він сказав, що лише Він може поставити нас вище обставин і допомогти прийняти все життя, як дарунок від Нього. Лише Він навчить правильно реагувати на все, що спіткає нас у житті. І лише Він дарує радість, справжню радість життя. Апостол Павло написав: «Радійте в Господі завсіди, і знову кажу: радійте!» (Флп. 4:4), нагадуючи віруючим, що ця радість випливає з того, що Господь близько. Іншими словами, лише маючи близькі стосунки із Богом, можна віднайти радість, адже лише в Ньому можна побачити, як Він сплітає у тугий джгут нашого життя і світлі, і похмурі миттєвості. Він нагадує, що завжди поряд і жоден день не випадає з-під Його контролю. Він шепоче: «Я завжди поряд, навіть якщо тобі здається, що навколо повна темрява».
Усе це можна пізнати лише повністю довірившись Йому. Коли Він силою Свого Духу змінить наше серце так, неначе ми знову народимось, Він на генетичному рівні передасть Свою радість — адже Його присутність відтоді ми бачитимемо й відчуватимемо всюди. Ми відчуємо синівство Батька, який ніколи не покидає. І лише Йому будемо підпорядковувати свої вчинки, слова, думки. Те, чому ми поклоняємось, впливає на наші вчинки й на нашу надію. А наша надія (тобто той об’єкт сподівання, звертаючись до якого ми прагнемо обов’язкового результату) звертає наші очі до Бога.
Як би хотілось, щоби наш український народ віднайшов ту радість у Бога, прийшов за нею до Нього. Тоді би ту радість ніхто не міг відібрати. І за прикладами ходити далеко не потрібно. Усі знають або чули про негритянські спірічуелси — піснеспіви, які складали й виконували чорношкірі раби. Більшість із них дуже світлі, позитивні й підбадьорливі. І всі вони проголошують, що справжню радість ми зможемо віднайти лише в Господі. Я не думаю, що обставини їхнього життя були кращі від наших. Проте більшість їхніх пісень звучить у мажорі, на противагу тому, що більшість наших пісень — у мінорі, тобто із сумом.
Є також і інший приклад, який ми можемо віднайти на сторінках Біблії — історія вибраного Божого народу, Ізраїлю. У них були і злети, і падіння, через свою зневіру Богу вони пішли в полон, а потім ніяк не змогли до кінця відродити своє царство. Проте у Храмі постійно звучали псалми — як частина поклоніння, які наголошували — радість у житті залежить виключно від Бога: ні зовнішні обставини, ні політика, ні соціальні потрясіння не зможуть похитнути її, якщо ми знаходимо її в Господі.
Лишень прочитайте:
«Багато-хто кажуть: «Хто нам покаже добро?» Підійми ж на нас, Господи, світло Свого лиця! Ти даєш більшу радість у серці моїм, ніж у них, як помножилося їхнє збіжжя та їхнє вино молоде. У спокої я ляжу і засну, бо Ти, Господи, єдиний даєш мені жити безпечно!» (Пс. 4:7-9).
«Уявляю я Господа перед собою постійно, бо Він по правиці моїй, — й я не буду захитаний! Через те моє серце радіє та дух веселиться, — і тіло моє спочиває безпечно!» (Пс. 15:8-9).
«Ти перемінив мені плач мій на радість, жалобу мою розв’язав, і підперезав мене радістю» (Пс. 29:12).
Є й інший пласт книг у Слові — пророчі книги. Ці книги — це плід служіння Божих вибраних мужів, яких Господь поставив для донесення Своєї волі та слова. І всі біблійні пророчі книги спрямовані виключно на викриття гріхів Ізраїлю. У них Бог дає оцінку вчинкам людей і відкриває Своє ставлення до того, що вони роблять. (До речі, гріхи й стиль життя, сірість буднів і гніт проблем того часу нічим не відрізняється від сучасності — хіба лише обставинами).
Отож, ці книги розповідають про суди Божі за аморальне життя людей. Проте кожна із них закінчується словами надії і радості. Адже Бог відкриває Свою волю для того, щоби життя людей відповідало тому, що Він хоче, і відкривало Його велич і красу. А через пророка Софонію Бог нагадує, що й Він сам буде радіти від того, що життя Його дітей буде відображати те Його «вельми добре»: «Господь, Бог твій, серед тебе, — Велет спасе! Він у радості буде втішатись тобою, обновить любов Свою, зо співом втішатися буде тобою!» (Соф. 3:17).
Безліч тих уривків і віршів у Писанні, які нам просто кричать, що радість — це наслідок впорядкованого Богом життя. Це наслідок того, що Бог керує цим життям і дає розуміння нашому серці всіх процесів, які Він проводить у нашому житті. І ми зараз говоримо саме про стиль життя — тобто не про ті короткочасні миттєвості радості, а про перманентний стан радості буття.
І лише прийнявши від Бога те, що Він дає: місце, де я зараз перебуваю, соціальні процеси в країні, мої недоліки й хиби, те, на що я ніяк не можу вплинути, — як мій унікально-особистий шлях на цій землі, я зможу віднайти радість у кожному новому дні. Адже Він поряд мене, Він визначив моє місце в цьому житті, Він посилає усе найкраще, що слугує для моїх духовного зростання та змужніння, Він пронизує кожну мить, кожен мій подих і кожен мій погляд. І все це і розпалює, і підтримує вогонь радості в серці.
Ми не зможемо знайти радості, якщо будемо шукати її в тимчасових земних речах. Але радість — це те, що має наповнювати серце. І якщо ми прив’язуємо свою радість лише до чогось земного, що від плину часу може змінитись, чи, ба, навіть зникнути, ми завжди будемо потребувати чогось нового. Та й справжньої радості ми не знайдемо. Так і будемо шукати замінники, які принесуть лише щем у серце.
Адже радість передається генетично — від Батька до Його дитини. І це та радість, яку ніщо не може загасити, ніякі обставини не можуть заглушити й ніхто не зможе вкрасти. І лише таку справжню радість ми можемо передати іншим, запалити чиїсь серця й дати шанс перерватись цьому генетичному плачеві нашого народу.
Олег Блощук,
магістр теології, викладач народних звичаїв, свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля», м. Рівне