Не секрет, що нині, не виходячи з дому, можна отримати все: заробити гроші, знайти розваги, поспілкуватись із друзями, замовити продукти, оплатити послуги, відіслати листи тощо. А навколишнє середовище стимулює подібний абсолютно незалежний від людей спосіб життя. Усі винаходи й здобутки лише допомагають нам без зусиль досягати результату. Тобто підносять індивідуалізм до абсолюту. І людська індивідуальна незалежність від суспільства сприймається, скоріше, як здобуток. Для чого кудись іти, якщо все може «прийти» до тебе додому…
Цей індивідуалізм торкнувся і християнства. Тому не дивно, що в людей виникає запитання: «А для чого ходити до церкви? Адже я й удома можу поклонятися Богові». Можна читати Слово в різних перекладах, просто скачавши їх з інтернету, слухати християнські гімни чи віртуально бути присутнім на різноманітних он-лайн богослужіннях. Слухати проповіді, дискутувати із приводу тих чи інших теологічних питань, входити в ту чи іншу віртуальну «християнську» групу і навіть активно займатися благодійністю, не виходячи із дому. І в багатьох людей закрадається думка: можливо, це і є відповідь на виклики сьогодення?
Для того щоби дати відповідь на це непросте питання, потрібно нагадати, що ми живемо в період постмодернізму, де індивідуалізм і незалежність є основними чеснотами, а питання сутності церкви лежить у площині задуму Бога, який не залежить від історичної чи філософської епохи людства. Бог відкриває принципи, на яких базується буття всього існуючого, а втілювати їх ми маємо навчитись у кожній конкретній історичній епосі.
Отож…
Історія всього існуючого відкривається на сторінках Біблії словами «На початку Бог…» (Бут. 1:1), тобто перед усім, до історії Творіння був Бог, як Єдина Істота і Єдина причина всього існуючого. Коли ж ми перегорнемо всі сторінки Слова й прочитаємо, чим закінчується історія людства, то побачимо, що після всього залишиться Бог і Церква, як сукупність вибраних і спасенних Ісусом Христом людей (Об. 21). Іншими словами, для Бога Церква, за яку Його Син заплатив Своєю кров’ю, настільки важлива, що ангел, який відкривав Іванові Богослову майбутнє, акцентував на цьому, показавши, що після всього залишиться Бог і Церква, наречена Спасителя.
Але що таке церква? Коли Ісус ще ходив по нашій землі, Він використовував грецьке слово «еklesia» (еклезія), яке означало зібрання людей (Мт. 18:17). Утім ідеться не про звичайне зібрання без причини, а зібрання людей, які зійшлися із певною метою. Так називали віче в Афінах та інших грецьких містах, які збиралися вирішувати загальноміські питання. Церква (ми зараз будемо використовувати це слово, як власну назву, звичну для нас) — це зібрання людей, які збираються в певний час для спільного поклоніння Богові, яке виражається в роздумах над Словом, у спільних молитвах і хвалінні Бога.
Звісно, сьогодні словом «церква» частіше називають певну культову споруду, в якій збираються люди поклонятись Богові. Але те, перше значення терміна набагато важливіше в розумінні Божого задуму й плану для людства.
Є ще одна річ, яку слід згадати. У Новому Завіті понад 50 разів зустрічається словосполучення «один одного». Це словосполучення постійно звучить у контексті стосунків між послідовниками Христа, тобто в контексті «еклезії»-Церкви. Ми маємо служити один одному, піклуватись один про одного, навчати, помічати, підбадьорювати, стимулювати, картати, любити, поважати один одного. Бути уважними, чуйними, співчутливими, чесними один до одного. Іншими словами, церква — це місце, де ми вчимося втілювати чесноти християнства, тобто навчаємось будувати стосунки у світлі Божих слів.
Звісно, хтось скаже, що це ми можемо робити і в іншому місці. Але ситуація така, що Сам Бог захотів, щоби Його послідовники навчилися, насамперед, приймати тих, кого Він обрав і поставив біля нас. Адже не секрет, що в суспільстві ми можемо уникнути спілкування і стосунків із тими, кого ми не дуже хочемо бачити. А в церкві, якщо ми віримо, що Бог приводить людей, ми мусимо навчитися сприймати й будувати стосунки із тими, кого Він визначив нашими ближніми.
Якщо ми не навчимось тут, у земній школі Христа так жити, то як ми зможемо із цими людьми проводити вічність? «Ой! — скаже хтось, — там же ми будемо зовсім інші й усе буде по-іншому…» Звісно, так і буде. Але Бог визначив саме такий порядок речей, який ми сьогодні маємо, і призначив нам чинити саме так, як Він каже. Коли ми називаємо себе Його послідовниками, то повинні робити так, як Він каже, і вчитись у Його школі стосунків. І Церква — це те місце, де Бог шліфує наш характер таким чином, щоби в нас відобразився образ Його Сина.
Будуючи стосунки в церкві всупереч усім людським стереотипам, гартуючи свій характер і жертвуючи своїм часом і силами для того, щоби побудувати міцні взаємини, ми можемо проголошувати великі чесноти Божі в цьому світі. Адже своїм життям ми можемо показувати дієвість Божих слів і безмежність Його любові, яку Він може вилити в життя іншої людини через нас.
Є така народна історія, яка ніяким чином не підтверджена Біблією, але проникнута біблійним духом.
Коли Христос по Своїй муці став перед Богом, Батько обняв Його, посадив праворуч Себе й сказав: «Сину, я знаю як важко було Тобі, але тепер у людей є шанс отримати спасіння й осягнути вічність. Кого Ти залишив по Собі серед людей?» Ісус коротко мовив: «Лише одинадцять переляканих послідовників…» Отець тихо запитав: «А якщо вони не справляться?..» — «Тоді в Мене не залишилось нікого», — мовив Ісус…
Бог залишив Церкву на землі, як свого представника, щоби через неї звістити світові Добру Новину, щоби показати дієвість Божих слів і щоби вона являла характер Бога на цій землі. Дотримувалась Заповідей, піклувалась про нужденних, виявляла любов і прийняття Боже у світі, проголошувала Його Євангелію людям, була прихистком для всіх знедолених. Більше у світі в Бога «нікого немає». У цьому й призначення Церкви — як зібрання людей і кожного окремого християнина.
І, коли ми порушуємо питання, чи потрібно ходити до церкви, то ми просто не до кінця розуміємо, що Бог вкладав у це словосполучення. Більше того, шанувати Бога в якийсь окремий, виділений для цього день — це заповідь Божа. Тобто це та постанова, яку або ти виконуєш, або — ні. Як можна красти або не красти, брехати або не брехати, чинити перелюб або не чинити перелюбу, так само і з цією заповіддю. Її не можна виконати трішки й думати, що Бог від того буде задоволений. Історично склалося так, що навіть держава зробила цей день вихідним, щоби люди не працювали. Колись це було зроблено із огляду саме на заповідь шанувати день Божого поклоніння. А на сьогодні це сприймається, як звична справа.
До речі, апостол Яків у своєму листі зазначає, що навіть якщо ти виконаєш усі заповіді, але згрішиш проти однієї (тобто свідомо порушиш її), то ти все одно перед Богом будеш грішником (Як. 2:11-12). Коли ми кажемо, що йдемо за Богом і шануємо Його і поклоняємось Йому, визнаючи важливість Його Слів для нашого життя, але не знаходимо часу, щоби разом поклонитись у визначений Ним день, — то наші потуги марні. Якщо тебе не тягне у зібрання людей, які поклоняються Богу, які розважають над Словом і розбудовують братерські взаємини, — тоді тобі потрібно або перевірити свої переконання, або поставити питання, чи ти є християнином узагалі. Адже нас притягують подібні люди: музикантів — музиканти, спортсменів — спортсмени, бізнесменів — бізнесмени. Ми знаходимо спільні сфери життя й теми для розмов. А якщо мене не тягне до якихось людей — це вказує, що я не маю ніякої спільності із ними.
Поставте собі це запитання перед тим, як почати розважати, чи потрібно ходити до церкви. Бо щира відповідь на це запитання буде й відповіддю на всі наступні, пов’язані із Церквою.
Один із найбільших впливів, який ми можемо справити на людину — це показати своїм життям, своїми практичними вчинками дієвість тих переконань чи істин, які ми проголошуємо своїми устами. І якщо ми хочемо, щоби нашу віру в Бога було видно — просто потрібно виконувати те, що Він каже. І якщо ми хочемо, щоби змінювався наш характер, — виконуймо те, що каже Бог. І, якщо ви хочете побачити великі чудеса Божі, як Він змінює чиїсь серця й життя, — просто виконуйте те, що Він каже.
Я сам учитель. І знаю, що кожен педагог, який би предмет він не викладав, хоче не просто навчити механічних істин. Учитель хоче навчити дітей високих істин моралі. Проте сьогодні я розумію: не потрібно проголошувати істини, потрібно самим почати виконувати свої слова. І якщо є Господній день, у який ми маємо сконцентруватись на Богові та Його Слові, то потрібно першими показати дітям важливість цієї заповіді і як її втілювати в житті.
Можна багато говорити про Божі повеління. Але чимало людей кажуть — легко говорити, а з чого почати? Почніть із простого: визнайте перед Богом, що неділя — це день для Нього, для того, щоби разом із іншими християнами поклонитись Богові та вшанувати Його за величний подвиг на хресті. І, визнавши, почніть щонеділі присвячувати час Богові жертвуючи своїми справами, щоби піти до церкви. І цей приклад — коли ви кожної неділі, відмовляючись від чогось, ідете в церкву — буде найкращим свідченням для оточуючих.
Олег Блощук,
магістр теології, викладач народних звичаїв, свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля» м. Рівного