Після того як побачили світ книги Дена Брауна1 про навколоцерковні теми, а особливо після донесення в публічний простір фрагментів так званого «Євангелія Юди», у світі знову вибухнула суперечка щодо правомірності розміщення тих чи інших книг у Біблії. Знову почали говорити, що Церква самовільно включила певні книги до Біблії, а інші, які не підходили під її «політику», просто викреслила з ужитку. Знову почали говорити про людську природу Писання, чи то пак, про людський фактор у формуванні її канону. Знову почали шукати виправдання собі щодо того, чому в неї не вірять.
Чи це справді так, що Церква, заради своїх корисних цілей, спотворила Слово, викинула цінні книги й відмовилась від того, що, як уважають інші, є «неоціненним внеском у догматику християнства»? І як так сталось, що в Новому Завіті лише чотири Євангелія, хоча їх було значно більше?
Щоби знайти відповіді на ці та інші подібні запитання, потрібно з’ясувати, як ті чи інші книги входили до складу Святого Письма, за якими критеріями їх визнавали направду Словом Божим, а не просто повчальними книгами. І в цьому нам допоможе історія. Знаю, що багато-хто не дуже полюбляє історію й не бачить сенсу «колупатися» в тих давно забутих подіях, але глибоко переконаний у правдивості слів: «Хто не пам’ятає свого минулого — той не має майбутнього».
Отож, у пошуках відповідей спробуємо подумки перенестися в давнину, у перші віки існування християнства — релігії, яка була заборонена в Римській імперії, через те що руйнувала підвалини віри в божественність імператора. Усі гоніння, яких зазнали християни в перші три віки, так чи інакше, були спричинені саме тим, що вірні Богові люди вірили, що немає іншого царя в житті, як тільки єдиний Бог. І немає іншого Спасителя (Сотера — грецькою), як лише Ісус Христос. До речі, імператори претендували й на роль Сотера — спасителя народів. Переслідування досягали такої люті, що навіть за шматок папірусу із цитатами з Біблії людину могли стратити.
Тож у такий час і визначалися ті книги, за які варто віддати життя, а які сміливо можна видати римським воїнам. Зберігали те, що духовно насичувало, давало можливість більше пізнати Бога. Тому, коли кажуть, що хтось визначив книги Біблії — це і правда, і неправда. Важливість книг визначали прості віряни, які ціною свого життя стверджували цінність тих чи інших текстів.
Погоджуюсь із тими, хто каже, що в той час було дуже багато різних описів життя й учення Ісуса Христа. Проте слід зазначити, що більшість цих творів з’явилась уже в ІІ столітті. Тобто тоді, коли всі апостоли й безпосередні свідки євангельських подій відійшли до Бога й не могли спростувати чи підтвердити написане. Славнозвісне «Євангеліє Юди», яке не так давно знайшли й навколо якого зчинився такий галас, датоване ІІІ ст. після Р. Х. Мабуть, воно має свою цінність, насамперед, історичну, проте аж ніяк не духовну.
Апостоли передавали вчення Ісуса Христа різним людям. І нове покоління церковних лідерів, які заступили на пастирській ниві учнів Христа, називали апостольськими мужами. Церква знала, учнем кого кожен апостольський муж був і могла легко перевірити істинність його вчення, читаючи твори апостолів. Пізніше були апологети — ті, хто захищав християнську віру перед владою, і полемісти — що сперечались із філософами того часу. Усі вона названі Отцями Церкви, тобто тими, хто викристалізував християнське вчення й надав йому завершеного вигляду.
Усі вони опиралися на Слово. І не яке-небудь — а на те, яке Бог сказав ще в Старому Завіті. З іншого боку, вони цитували книги, які були написані самими апостолами, чи учнями апостолів, таким чином, підкреслюючи цінність цих творів. Знову зазначу — Церква була знайома з цими творами й могла легко перевірити правдивість тих чи інших тверджень, які християни чули на богослужіннях.
Першим, хто посилався на майже всі книги Нового Завіту, дискутуючи з тогочасними філософами, був відомий християнський діяч Іриней Ліонський (130-160 — 200-205 р. після Р. Х.). У період гонінь, які розпочав імператор Септемій Север, на прохання свого друга він написав п’ять книг «Проти єресей», щоби розвінчати гностичні вчення, які почали проникати в Церкву. Пояснюючи суть християнства, Іриней використовував цитати із більшості книг Нового Завіту. Ці посилання показують нам, що справді цінували християни того часу і які книги вони вже тоді вважали Словом від Бога. Власне, він посилався на чотири Євангелія як достовірні джерела інформації про життя й учення Ісуса Христа.
Цей твір важливий ще й тим, що в ньому, для повноцінної дискусії, Іриней спочатку розкриває сутність якоїсь гностичної єресі, а потім уже починає дискутувати. Таким чином, на сьогодні ми маємо чудову можливість порівняти гностичні вчення й ті «євангелії», які заполонили тогочасний світ. Для прикладу, можна згадати про «Євангеліє Хоми», уривки з якого збереглися й про яке досі часто згадують. Проте, коли вивчити цей текст і порівняти його з класичним ученням гностиків, то стає повністю зрозуміло, що це «євангеліє» написав будь-хто, але не Хома. Адже в ньому, як і в ученні гностиків, заперечується тілесне втілення Святого Бога. А це — один із головних постулатів гностицизму. І хоча Хому називають «невіруючим», через те, що він піддав сумніву першу з’яву Христа учням після Його воскресіння, саме його Христос переконав, коли запропонував укласти пальці до ран, які були в Нього на руках і бокові. І це переконання було настільки важливим, що згодом Хома став засновником Малабарської церкви, яка процвітала на території сучасної Індії, і досі він є великим святим індійської церкви.
Канон Слова Божого не приймали на якихось соборах чи якісь окремі церковні діячі. Вони лишень затверджували його. Тобто собор лише підтверджував те, що Церква УЖЕ визнала як натхненне Слово Боже.
До речі, про слово «канон». Значення цього слова теж може багато чого сказати про визначення книг Біблії. У перекладі з грецької воно означає «палиця». У давні часи для будівництва використовували мірильні палиці, які робили одного зразка, щоби мати універсальні одиниці виміру. Ось така палиця й називалась каноном. У переносному значенні це слово стало означати «мірило», «правило», «дороговказна нитка». Тобто, коли ми кажемо про «канон Біблії», то мимоволі стверджуємо те, що для визначення божественності тієї чи іншої книги були якісь правила, чи якісь мірки.
Оскільки книги Біблії писали різні люди в різні періоди часу (а подеколи різні сумнівні книги хотіли приписати відомим біблійним авторам), ще задовго до народження Христа в середовищі єврейського народу були вироблені правила, за якими розглядали на предмет істинності ту чи іншу книгу.
Чи має ця книга божественний авторитет. Тобто чи насправді так говорив Бог. Чи направду в ній відкривається характер і якості Бога. Чи істинно передається Слово Боже, яке вже Він раніше сказав. Чи справджується те, про що каже Бог.
Чи написана ця книга Божою людиною. Тобто чи той автор, який писав книгу, справді провадив побожне життя, прославляв Бога і сприймався всіма як людина, яка знає Бога, а не знає щось про Бога.
Чи має ця книга духовну силу, яка оновлює життя. Тобто чи відкриває вона вічні духовні закони, чи впливає на читача таким чином, що людині хочеться слідувати за Богом.
Чи достовірна вона історично й догматично. Тобто чи правильно в ній відображені події і чи не привносить вона чогось нового, що суперечить раніше сказаному Богом.
Чи була вона отримана, відібрана, прочитана й використана віруючими в Бога людьми. Тобто чи була вона цінною для тих, хто слідував за Богом. Чи використовували цю книгу християни, щоби більше пізнати Бога.
Саме за такими критеріями й увіходили книги до Біблії. І саме завдяки цим критеріям ми на сьогодні маємо 39 книг Старого Завіту і 27 книг Нового Завіту. Саме ці критерії були визначальними для того, щоб на сьогодні, серед усіх тих «євангелій», які були написані впродовж історії християнства, ми мали чотири Євангелія, які обрали самі християни під керівництвом Духа Святого.
Коли християнство стало державною релігією, канонічність книг Нового Завіту була підтверджена. 367 р. Афанасій, єпископ Олександрійський, назвав 27 книг, які на сьогодні складають Новий Завіт. А 397 р. на соборі в Карфагені був затверджений перелік книг, які стали каноном сучасної Біблії. Знову ж зазначимо, що собор затвердив ті книги, які обрала сама Церква і правдивість яких захищали прості віруючі ціною своїх життів.
Ми можемо довго говорити про принципи входження книг у канон Біблії, про критерії, авторів, часи й причини. Але питання, яке хотілося б поставити наприкінці роздумів, одне: яка причина моїх власних пошуків? Чи я хочу розібратися й ствердитися у своїй вірі в Бога, чи я шукаю зачіпки, щоби виправдати своє невір’я й мати причину не слідувати тому, що Бог говорить моєму серцю?
Адже коли ми станемо перед Богом, постане питання не в тому, що для мене було замало аргументів, щоби повірити істинності Божого Слова. Бог може просто запитати: «Дитино Моя, чому ти не вірила в Мою любов, хоч Я так багато й різноманітно говорив до тебе?»
Тож, чого ми хочемо — зміцнитись у вірі, чи виправдати себе?..
Олег Блощук,
магістр теології, викладач народних звичаїв, свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля», м. Рівне