Сторінку і вогонь, зерно, як йдуть жнива,
Сокири гостроту і нею стятий волос —
Бог зберігає все, передусім — слова
Любові й прийняття, неначе власний голос.
Йосип Бродський
«На століття Анни Ахматової»
(Переклад Олега Блощука)
Митці досить рідко отримують визнання за життя. Звісно, якщо це не ті, хто свідомо працює для задоволення своїх фінансових потреб. Переважно стається так, як у відомій пісні російського композитора і співака Олександра Градського про життя Володимира Висоцького — ми возносимо генія тоді, коли він уже лежить у землі. Бо здебільшого цінуємо лише те, що втрачаємо.
Наші сьогоднішні роздуми про людину, що не закінчила навіть 8-ми класів середньої школи, проте викладала в університетах США, «дармоїда в літературі», як охрестили його на батьківщині, і «останнього класика російської поезії» — як його бачили в усьому світі, поета, якого благословила на творчість Анна Ахматова, але якого саме за поезію й вигнали із СРСР, людину, яку звинувачували, що він занадто багато писав про Бога, але не писав про досягнення партії… Це все — Йосип Бродський — один із наймолодших лауреатів Нобелівської премії «За всебічну літературну діяльність, що відзначається ясністю думки й поетичною інтенсивністю».
Йосип Олександрович Бродський народився 1940 року в Ленінграді в єврейській родині. Його батько, Олександр Бродський, усе життя пропрацював фотокореспондентом — спочатку в блокадному Ленінграді, згодом — у військово-морському флоті. Мама, Марія Вольперт, бухгалтером. Під час війни малого Йосипа вивезли в Череповець, де він жив до 1944 року.
Шкільна наука майбутньому поетові давалась досить тяжко. Він змінив декілька шкіл, невдало спробував вступити в морське училище. І після 7-го класу пішов працювати на завод «Арсенал» фрезерувальником. Проте такий крок був продиктований не зневірою у свої здібності, а важким матеріальним становищем сім’ї. Пізніше ким він тільки не був — прозектором у моргу, кочегаром, фотографом. Зрештою він потрапив до геологічної експедиції і об’їздив крайню Північ. У довгі періоди вимушеної самотності під час північної зими Йосип займався самоосвітою, заповнюючи прогалини у своїх знаннях. Правда, саме там і стався перший нервовий зрив, який на всі роки підірвав його здоров’я і спричинив лікування в психіатричній лікарні.
Повернувшись до Ленінграда, молодий чоловік (а тоді йому ледь виповнилось 20 років) спробував себе на літературній ниві. Він узяв участь у поетичному турнірі в Будинку культури ім. Горького. Його виступ сприйнявся вкрай неоднозначно. Проте це дало можливість познайомитись із корифеями поетичного мистецтва того часу. Поет Євгеній Рейн познайомив Бродського з Анною Ахматовою. Кажуть, що коли та прочитала його «Велику елегію Джону Донну», то захоплено вигукнула: «Ви самі не розумієте, що ви написали!»
Так розпочався творчий шлях Бродського. Він багато писав у різних жанрах, пробував перекладати з англійської, яку вчив самотужки, писав есе. Але ті твори мало друкували. За рік праці у світ вийшло лише його чотири дитячі вірші. Хоча інші твори — спершу прозові, потрапляли в часописи, що давало змогу хоч якось зводити кінці з кінцями.
А потім сталася катастрофа. З нього вирішили зробити «цапа відбувайла» і зразок того, що може зробити державна машина із вільнодумцями. Але для повноти картини потрібно згадати декілька речей.
Перша: у той час Микита Хрущов вирішив боротись із «дармоїдами». Тобто тими, хто мав нетрудові доходи, як тоді казали. Вийшов закон про дармоїдство, під статті якого можна було запроторити будь-кого.
З іншого боку, Бродський ще до початку творчої діяльності опинився під пильною увагою КДБ. Бувши підлітком, він і його друзі планували втечу за кордон на літаку. Правда, далі якихось підліткових потуг справа не дійшла. Але згодом пілота, одного із друзів Бродського, заарештували, і він розповів про всіх учасників тієї витівки. Так Йосип опинився «під ковпаком».
Тож коли почались масові затримання за законом про дармоїдство, згадали й про Бродського, адже його вірші почали з’являтись у самодруках і набирати популярності. А поезію, що говорила про пошуки змісту життя й розуміння світу не в канві марксизму-ленінізму, вважали шкідливою.
Спочатку 1963 року з’явилася стаття «Навкололітературний трутень», яка розносила на друзки поезію Йосипа і таврувала самого поета. А 1964 року Бродського арештували. І попри те, що фактично письменник не був дармоїдом, бо співпрацював із декількома газетами й часописами, це не стало на заваді ухвалити заангажоване й заполітизоване рішення про позбавлення його волі строком на 5 років. Відбувати покарання він мав на примусових роботах у селі Норинське Архангельської обл.
На захист поета стали видатні діячі того часу — Самуїл Маршак, Корній Чуковський, Олександр Твардовський, Юрій Герман та інші. Вони написали колективний лист із проханням звільнити поета. Невідомо, що стало поштовхом до того, що Бродський відсидів лише один рік. Кажуть, що найбільше на це рішення радянської влади вплинула фраза Жана Поля Сартра — французького культурного діяча, який симпатизував Союзу, проте сказав, що культурній делегації із СРСР буде вкрай непросто на світовому культурному форумі, допоки сидить Бродський.
Хай там як, але поета випустили з-під варти й дозволили повернутися в Ленінград. Там друзі влаштували його працювати літературним радником, щоб уникнути майбутніх претензій. І Бродський почав далі писати. Але якщо в заслання він ішов молодим хлопцем, що лише робив перші кроки на творчому шляху, то повернувся він уже сформованим поетом. Його твори пройняті спогляданням, філософським осмисленням дуже простих речей і пошуками Бога у подіях світу.
Бродського не можна назвати християнським поетом у звичному нам сенсі. Вплинуло єврейське походження і його знайомство з Біблією. Саме під час важких для нього подій 1963–1964 років він уперше познайомився з Біблією. І вона його захопила. Захопила не в сенсі, знову ж таки, наших сучасних християнських понять, а захопила, як Книга, що відкрила митцеві новий вимір реальності. До кінця свого життя він щороку писав різдвяні вірші. І це не було даниною традиції. Це було наслідком його щорічних роздумів, перечитування і переосмислення акту Втілення.
Бог був так чи інакше присутній у багатьох його віршах. Як він сказав в інтерв’ю Олександру Шмеману, «я християнин, бо я не варвар». Хоча щодо віри в Бога, сам Йосип називав себе то атеїстом (у ранніх творах), то агностиком (у пізній радянський період), то тим, що не сумнівається в Богові та Його керівництві (період еміграції). І той Бог, якого у своїх віршах змальовував поет, дуже близький, Він виявляє Себе в повсякденних речах. Недаремно поезію Бродського, яка присвячена Богові чи біблійним темам, часто називають «іконами в словах». Зокрема, «Стрітення» — вірш, що описує емоції Семена-старця, який стрічає Христа. Дослідники стверджують, що свої вірші на біблійні мотиви Бродський обговорював з Анною Ахматовою в контексті проблем, що виникають у віршованому переказі біблійних історій. Тема Різдва і Втілення Христа — це одна з найголовніших біблійних тем у творчості поета.
Саме небажання підлаштовуватись під «політику партії» на початку 70‑х років призвело до двох подій. Спочатку 1971 року Бродський опинився у лікарні із підозрою на онкологію. Він утратив багато крові й був геть у кепському стані. Слава Богові, діагноз не підтвердився, проте цей стан не минув безслідно для його здоров’я, адже він мав хворе серце, а після психіатричної лікарні — підірвану психіку.
А 1972 року поета раптово викликали в ОВІР, запропонувавши швидко оформити документи й емігрувати з країни. Річ у тім, що його вірші, які не друкували на батьківщині, друзі та небайдужі люди переправляли за кордон, де вони виходили в емігрантських часописах. Тому радянська влада хотіла вигнати непокірного поета. Документи оформили за 12 днів (хоча в більшості випадків процес тривав більше як рік) і швиденько змусили з однією валізою покинути країну, а перед тим провівши кампанію цькування, що, мовляв, трутень тікає в Америку.
І тоді розпочався останній — емігрантський — період життя поета. Його з радістю прийняли в США й дали можливість викладати в низці університетів. Там він зумів, зрештою, видати свої авторські збірки поезії, а не передруки. Там він поринув у творчість і прославився як поет і есеїст. Писав прозу як англійською, так і російською. Проте поезію — виключно російською. За весь час перебування в США поет випустив п’ять збірок поезії російською мовою і багато есе англійською. Склалась доволі дивна ситуація: письменник-емігрант мав вплив на розвиток поетичної творчості, перебуваючи в англомовному середовищі. І як не забороняли в СРСР творчість Бродського, як не писали замовні статті й розгромні «аналізи творчості», як не здіймали хвилю паплюження «дисидентсько-занепадницької псевдолітератури», проте не змогли зупинити цікавості до творів поета.
А 1987 року Бродському було вручено Нобелівську премію в літературі за «всебічну літературну діяльність». Невизнаний і зацькований серед своїх, він був визнаний у всьому світі, як той, хто найбільше вплинув на розвиток поезії своєю творчістю. Згодом 1991 року Бродський обійняв пост поета-лауреата США — консультанта Бібліотеки Конгресу — і запустив програму «Американська поезія і грамотність», яка сприяла розповсюдженню дешевих книжок із поезією серед різних верств населення. З 1987 по 1996 рік, напередодні Різдва, щороку публікувався новий вірш, присвячений цій біблійній історії. Навіть незадовго до смерті, зимою 1995 року, він написав ще один із щорічних різдвяних віршів — «Утеча в Єгипет»… Саме в цей період поет написав найвідоміший твір із цього циклу «Різдвяна зоря», у якому самотність пронизує розуміння присутності Бога: «…зоря дивилася в печеру. І то був погляд Отця». Так у творах, написаних на біблійну тематику, поет хотів показати, що все наше життя, яким би воно маленьким не здавалося в наших очах, проходить у контексті вічного, у просторі, де Бог зустрічає людину.
Хворе серце, підірване здоров’я, постійна напружена розумова праця призвели до того, що у віці 55 років поет і письменник Йосип Бродський помер. Його поховали у Венеції — другому за значущістю місті для Бродського після Ленінграда, на старовинному кладовищі на острові Сен-Мікеле. Він залишив людству свій доробок, із яким можна знайомитися, який можна вивчати й аналізувати з різною метою і з різних позицій. Одна з них: митець хотів розповісти про Бога і про світ, який Той створив.
Розумію, що Йосип Бродський аж ніяк не був типовим християнином, але, дивлячись на життя цієї людини, мимоволі запитую себе: чи шукаю я Бога в тому, що мене оточує? Чи розумію, що Він насправді видимий у всьому? Чи прагну Його побачити і зрозуміти, як це робив поет? І чи готовий я заради цього пізнання й цієї позиції йти проти системи й жертвувати собою?
Не знаю… Але чітко розумію, наскільки мав рацію апостол Павло, коли в листі до церкви в Римі писав, що через творіння ми можемо пізнати Творця, Його велич і славу. І що немає нам вибачення, якщо, дивлячись на Божий Храм природи, ми затуляємо свої очі в небажанні цього бачити. І навпаки: якщо ми відкриваємо своє серце для цього, то можемо пізнати Його і бути Ним пізнані…
Олег Блощук, магістр теології, викладач народних звичаїв, свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля», м. Рівне
Стрітення
(переклад Юрія Буряка)
Коли вона вперше до царства внесла
дитину, були серед зали з числа
людей, що служили у ній безнастанно,
Святий Симеон і пророчиця Анна.
І старець узяв дитинчатко із рук
Марії, і три чоловіки довкруг
дитини стояли, хисткими краями
як бильця, занурені в сутінки храму.
Той храм обступив їх, завмерлий увесь.
Від поглядів зайвих і зору з небес
вершини ховали (щоб стати уранці
карбами) Марію, пророчицю, старця.
І тільки на тім’я дитини пучок
проміння лягав, ні про що малючок
не відав ще, тільки посопував сонно
й лежав на могутніх руках Симеона.
Було ж бо повідано старцю сьому
про те, що побачить він смерті пітьму
не перше, ніж Сина уздріє Господня.
Збулося. І старець промовив: «Сьогодні
Дотримавши мовлене слово одне,
ти, Господи, з миром відпустиш мене,
бо вздрів я нарешті обіцяне Звідти
дитя, що продовжить Тебе і до світла
вестиме народи крізь млу перепон,
і слава Ізраїлю в нім». — Симеон
замовк. Тоді тиша усіх огорнула
і слів цих відлуння над кроквами гулом
кружляло потому ще хвилю якусь
понад головами і шелест їх чувсь
під храму склепінням, як птах пружнокрилий,
що може злетіти, спуститись — безсилий.
І дивно було їм. І тиша дива
не менші таїла в собі, ніж слова.
Марія мовчала. «Слова ж бо якії…»
І старець промовив тоді до Марії:
«Що нині лежить на раменах твоїх —
падіння оцих і піднесення тих,
предмет суперечок, загроза устоям.
Від зброї тієї, Маріє, якою
каратимуть плоть його, буде й твоя
душа люто ранитись. Рана сія
розкриє тобі сокровенне й глибоке
в серцях у людей, як всевидяче око».
Скінчивши, він рушив до виходу. Вслід
Марія, зігнувшись, і тягостю літ
похилена Анна в мовчанні дивились,
як меншав, йдучи, він у значенні й силах
для двох цих жінок попід тінню колон,
і взятий у поглядів їхніх полон
мов з примусу храму долаючи простір
на світло ішов, де означився отвір.
Старечо твердими ці кроки були.
Та голос пророчиці ззаду коли
почувся, притримав лиш трохи він ногу:
хоч то не його окликали, а Бога
пророчиця славити вже почала.
І вихід наблизивсь. Одінь і чола
вже вітер торкнувся, і в слух його прямо
вривався життя гул за стінами храму.
Він йшов помирати. Не в улишній пил
з порога із храму на землю ступив,
а в глухонімі пристановища смерті.
Він простором йшов, що позбавлений тверді,
він чув — час утратив для смертного звук.
І образ дитини із сяйвом довкруг
пухнастого тімені стежкою в небо
душа Симеона несла перед себе
так, ніби посвітач у чорну пітьму,
в якій ще допіру нікому саму
дорогу собі осявать не вдавалось.
Посвітач світив і стезя розширялась.
Різдвяна зоря
(переклад Івана Лучука)
В пору зимну, в місцевості, звиклій радше до спеки, ніж
до холоду, до площини більше, ніж до гірських підніж,
немовля народилось в печері, щоб світ спасти;
мело, як тільки може в пустелі взимку мести.
Йому видавалось таким невимовно великим все:
груди матері, в парі жовтій віл та осел;
Балтазар, Гаспар, Мельхіор — волхви, і їхні дари.
Він був лише крапкою. Крапкою теж — зоря згори.
Уважно, без мерехтіння, не блимнувши, віддаля,
крізь хмари рідкі, на спеленане в яслах маля
з вселенської глибини, з тамтого її кінця
зоря дивилася в печеру. I то був погляд Отця.
На Різдво всі ми трохи волхви.
В продовольчих вітрини з дарами
потонули б у морі рухви,
та, на щастя, треновані дами
стрімголов обслуговують люд:
кожний сам собі цар і верблюд.
Скрізь — портфелі, пакунки, кульки,
перекручені шапки, краватки.
В банках скачуть живі огірки.
Закликає юрбу до порядку
активіст. Це ми так пізнаєм
ту стезю, що веде в Віфлеєм.
І володарі ницих дарів
вже в трамваях розтискують двері,
поринають в провалля дворів, —
навіть ті, в кого пустка в печері,
де до ясел не схилиться Та,
над якою дуга золота.
Порожнеча. Та в думках Її
як згадаєш, то й світло проллється.
Довгі, Іроде, руці твої,
і від того Різдво не минеться.
Це не просто гучний силогізм, —
це Різдва головний механізм.
Це й святкують. І людство веде
до столів не гостина, не спрага.
Всіх єднає бажання святе, —
як не зірки, то щирого блага.
Ось чому всі не дивляться вниз,
і погонич роздмухує хмиз.
Білі лиця. Надворі мете,
і ревуть димарі, наче звірі.
Цар пиячить. Ховають дітей,
бо від страху хитається віра,
бо волхвам по країні усій
невідомі прикмети месій.
Та одразу той страх відпуска,
коли постать, закутана в хустку,
на порозі твоїм виника
серед протягів, краючих пустку.
Бога в серці відчуєш на мить,
глянеш в небо, — там зірка горить.
Переклад Анатолія Секретарьова
