Музично-драматична казка (Сценарій позакласного заходу)
автор — Анжела Чудовець
Автор: Як виглядає матір своє єдине миле дитя, отак виглядає земля після довгої ночі ясне сонечко. І тільки-но десь там, на небокраї, завидніються його золоті кучері, як усе довкола ніби стрепенеться, прокинеться, оживе, простягаючи йому назустріч обійми і радо вітаючи народження нового дня.
Весна. Ранок. Дід замітає подвір’я.
Дід:
З ранку і до ночі
Звик я працювать,
Працею своєю
Бога прославлять.
Сонячний промінчик
Будить: дзень-дзелень!
Гей, радійте, люди, —
Бог дарує день.
Трудиться пташина,
Трудиться бджола,
Мишка і мурашка,
Білочка мала.
Сонячний промінчик
Будить: дзень-дзелень!
Гей, радійте, люди, —
Бог дарує день.
Баба: Ти бач, як розспівався, як соловей, і то з самого ранку. І чого б то я так тішилася і веселилася?
Дід: Та як же мені, бабо, не тішитися? Ти ось сама поглянь навколо, то і твоя душа заспіває. Слава Богу, весни дочекалися. Ще день-два — і вишні зацвітуть, загудуть бджоли над ними, птахи заспівають, забуяє скрізь запашне різнотрав’я.
Баба: Ніколи мені на всі боки очі витріщати та рота роззявляти. Я за роботою світу Божого не бачу.
Дід: Отож бо й воно!
Баба: А, що ж, — не рівня тобі. Я оце, діду, думала та й так собі надумала: чого це ти маєш весь вік у мене на шиї сидіти та хліб мій їсти?
Дід: На шиї?
Баба: На шиї!
Дід: У тебе?
Баба: У мене! З тебе, діду, користі, як зі старого коня: їси за трьох, спиш за чотирьох, а робити — то і за одного не тягнеш.
Дід: Ну от, вже й старим конем обізвала… Оце дожився… Авжеж, минули мої літа молодецькі, не той уже рух. Проте і зараз не сиджу, склавши руки. Оце двір замету та й візьмусь городи копати.
Баба: Про мене, роби що хочеш. Який мені клопіт? Живи, як знаєш, а я сама собі дам раду. Оце, діду, відтепер так буде: ось тут твоя земля, а ось тут — моя. А ось тут — межа. Оце — твоя половина хати, а оце — моя.
Дід: Чи ти жартуєш, бабо, чи тобі розум затьмарило? Та ми ж із тобою не один десяток літ укупі прожили, як ті два голубки одне до одного горнулися. І щоб оце на старість, як кіт із собакою, в різні боки розбігтися?
Баба: Ти бач, із голубком він себе зрівняв. А хто рахував, скільки отой голубок за своє життя зерна, картоплі, сала з’їв та скільки сорочок та штанів перевів? Та мені цього всього добра ще на один вік хватило б.
Дід: От воно що… Може, й так… Може, й вистачило б… Тільки ж віку собі не доточиш і не пришиєш… І одне життя двічі не проживеш… Хе-хе-хе… Шкода мені тебе, бабо, ох як шкода.
Баба: Ти краще себе пошкодуй, а мене жаліти нічого. Дивись, не пропаду без тебе: сама скопаю, сама засію, сама зберу. Сама і їстиму потім.
Баба дістає з кошика вузлики з насінням, розв’язує їх.
Дід скрушно хитає головою, задумався.
Дід: Думати не думав і гадки не мав, що отаке на мою долю випаде. Тяжко мені, ой як тяжко… Та якось маю вчитись із цією гіркотою в серці жити. Одна лишень думка мене втішає: Бог мене в біді не залишить, не дасть мені старому пропасти. Хоч би й весь світ відвернувся, та Він Один не відвернеться.
Баба (про себе): Буряки, морква, огірочки. А це що? Ага, квасолька рябенька, а це біленька.
Дід: Коли вже мені землі вділила, то вділи ще й насіння якогось.
Баба: Бач, зажадав. Мені аби самій вистачило. Так на чуже і зазіхає. Та на вже, на. Знай моє добре серце.
Дід: Зернятко… Однісіньке. Оце й усе?
Баба: І за це подякуй.
Дід: Що ж, однісіньке так однісіньке. Якось воно буде. Чого наперед журитися.
Дід із бабою беруть реманент
та й починають копати й сіяти.
Дід: Ну, ось і впорався з Божою допомогою. Благослови, Господи, щоб не пропала праця моя марно.
Баба (витирає чоло рукавом):
Ну, роди, Боже, рясно та густо,
Щоб не було на городі пусто,
Щоб було що і жати, і рвати,
Самій з’їсти та іншим продати.
Баба іде з двору.
Дід (співає):
Вже з далеких країв
Повернулись журавлі.
Проростай, не барись,
Моє зернятко в землі.
Приспів:
Пригріває, пригріває
Сонечко тепліше.
Проростай же, проростай же,
Зернятко, скоріше.
Світ радіє весні,
Квітами вбирається,
І під сонцем ясним
Співи розливаються.
Автор: Минали дні за днями. Благословив Бог землю й сонцем, і дощами, давав людям і сили, і здоров’я на працю щоденну. А відтак у трудах та клопотах швидко час спливає. Здається, щойно весну вітали, а вже, дивись, і літу кінець.
Виріс на дідовому полі один-єдиний колосок. Ото й увесь урожай.
А що вже на бабиному полі: і морква, і буряк, і капуста, та все так густо-густо. А особливо соняхи. Як велетенські жовті тарелі, повні запашних зернят, вони поросли на городі кому на диво, кому на заздрість, а горобцям — то на радість.
Відкривається завіса.
Таночок соняхів і горобців.
У кінці таночка з’являється баба
і плескає в долоні.
Баба: А киш-киш! Ти бач, як занадились! От напасть!
З’являється дід.
Дід: А що, бабо, гарний тобі урожай Бог послав, аж любо глянути.
Баба: Бог послав? Та якби я від зорі до зорі спину не гнула та будяки не тягнула, — побачив би отоді, який би був отой урожай. Усе як є, — сама, усе цими руками.
Дід: Ех, бабо, життя прожила, а так і не знаєш, що все в цьому світі від Бога: і земля, на якій працюєш, і сонце, і дощ, і сила в руках.
Баба: Ти собі своє знаєш, а я своє (співає):
Ой у мене на городі все до ладу.
Посадила я капустоньки розсаду,
Тут посіяла зелені огірочки,
А ось тут квасолі білої рядочки.
Далі, там, біля капустяної грядки
Пов’язались кукурудзяні початки.
Є і морква, і цибуля, — все потроху.
…А це хто? Це хто сидить серед гороху?
Мишка: Це я, Мишка. Бабусю, голубонько, дай мені горошинку, бодай однісіньку. Мене дітки-мишенятка голодні чекають. Пожалій їх, біднесеньких.
Баба: А це ще чого не бувало? Та щоб я своє добро мишам роздавала? Не бути тому! Геть із мого гороху, бо зараз Мурку покличу. Муронько, а киць-киць!
Мишка відбігає, плачучи.
Дід: Що, маленька, прогнала тебе баба? Ну, не плач уже, не плач. Як же твоїй біді зарадити? Хіба ось, на, дам тобі зернятко зі свого колоска. Погодуєш своїх мишеняток.
Мишка: Спасибі, дідусю. Нехай тобі Бог віддячить за твоє добре серце.
Автор: Не встигла Мишка прошмигнути до своєї нірки, як на городі з’явився Хом’ячок — руденький бочок.
Хом’ячок: Бабусю, голубонько, дай мені кукурудзяного качанчика, бодай однісінького. Мене дітки-хом’ячата голодні чекають. Пожалій їх, біднесеньких!
Баба: Ще чого?! Багато вас таких знайдеться: ласих на чуже добро. А ну, геть із мого городу, щоб і духу твого не було!
Хом’ячок виходить, плачучи.
Дід: Що, і тебе, бідолашного, прогнала? Не плач уже так, не журися. На тобі ось зернятко з мого колосочка. Погодуй своїх хом’ячат.
Хом’ячок: Спасибі, дідусю. Нехай тобі Бог віддячить за твоє добре серце.
Баба: І що то його робити? Як же своє добро од таких-от ледацюг захистити? Ось поставлю опудало, то, може, хоч трохи боятимуться.
Аж тут, де не візьмись, Горобчик сів на межі.
Горобчик: Цінь-цвірінь! Цінь-цвірінь! Бабусю, голубонько, дай мені зернятко зі свого соняшника, бодай однісіньке. Мене дітки-гороб’ята голодні чекають. Пожалій їх, біднесеньких.
Баба: От нахаба! От ледащо! А киш-киш із мого городу! Мурочко, а киць-киць! Геть, поки не потрапив до її пазурів!
Горобчик відлітає, плачучи.
Дід: Лети сюди, горобчику, лети сюди, малесенький. Тримайся далі від цієї межі. Хоч і вабить той город своїм урожаєм, та марно сподіватися від моєї баби жалю та ласки. Ось, візьми зернятко з мого колосочка та погодуй своїх гороб’яток.
Горобчик: Та як же я в тебе візьму, коли і в тебе мало що лишилося.
Дід: Ет, про те не турбуйся. Про мене Бог попіклується. Лети швидше до свого гніздечка.
Горобчик: Спасибі, дідусю. Нехай тобі Бог віддячить за твоє добре серце.
Баба: Уже й опудало не допомагає. Що ж воно робити? Чим цих дармоїдів відлякувати? Хіба що самій тут замість опудала стати.
Автор: Не встигла баба посеред городу вмоститися, як відразу ж запримітила на морквяній грядці довгі заячі вуха.
Баба: А це чиї там вуха стирчать? Хто це там сховався? Га, ану признавайся!
Заєць: Це… це… це я, Зайчик. Бабусю, голубонько, дай мені морквиночку, бодай однісіньку. Мене дітки-зайченята голодні чекають. Пожалій їх, біднесеньких.
Баба: А ще чого? На чужий коровай рота не роззявляй! А ну, геть із мого городу, поки Рябка на тебе не нацькувала. Немає від вас, нахаб, порятунку.
Зайчик відходить, плачучи.
Дід: А що, сіренький, і тебе баба не пошкодувала? Ну, не плач, біднесенький, не плач. На ось тобі зернятко з мого колосочка.
Баба: Роздавай, роздавай, діду. Зажди, побачу я, якої пісні ти зимою заспіваєш.
Дід: Бери-бери, зайчику. А про мене не турбуйся. Про мене Бог попіклується. У мене ще одне зернятко залишилося.
Заєць: Спасибі, дідусю. Нехай тобі Бог віддячить за твоє добре серце.
Баба: І що за напасть? Хто це знову мої грядки толочить?
Кізонька: Ме-е-е. Ме-е-е. Це я, Кізонька. Бабусю, голубонько, дай мені капустяного листочка, бодай однісінького. Мене дітки-козенята голодні чекають. Пожалій їх, біднесеньких.
Баба: Не дам нізащо! І не проси! Та доки ж маю оцю навалу терпіти? Треба Рябка з цепу спустити.
Кізка відходить, плачучи.
Дід: Не проси, кізонько, бо і справді не дасть. У моєї баби зимою льоду не випросиш. Та якось треба твоїй біді зарадити. На ось тобі зернятко з мого колосочка.
Баба: Чи ти вже зовсім із розуму вижив? Схаменися, діду! Останнє зерня — і те віддає. Як зимувати будеш, подумав? З торбою по світу підеш. А чи, може, на моє добро зазіхаєш? Моєї ласки сподіваєшся?
Дід: Коли і сподіваюсь чиєїсь ласки, то лише Господньої. Дасть Бог день — дасть і їжу. Я вже старий, а козенят малих треба рятувати. Бери, Кізонько, зернятко, бери. Погодуй своїх козеняток.
Кізонька: Спасибі, дідусю. Нехай тобі Бог віддячить за твоє добре серце.
Завіса закривається.
Автор: Відцвіло літо квітами, відбуяло травами, відбриніло бджолами, відсюрчало цвіркунами, відспівало голосними птахами, і якось так непомітно надійшли перші осінні деньки. Час уже й урожай збирати.
Баба (виходить з полатаними мішками): Ну ось, які де були — усі позбирала та полатала. І то не знаю чи вистачить. А якщо і не вистачить, то в діда позичу. Йому все одно збирати немає що. Він же своє добро мишам та горобцям згодував.
Баба виходить, а за мить з’являється знову,
тягнучи повного мішка.
З іншого боку з’являється дід.
Дід: Що, бабо, стільки насіння з соняхів намолотила, що і не підняти? Давай, підсоблю трохи.
Баба: І чого це ти, діду, такий добрий. А чи не хитруєш бува?
Дід: Знову ти за своє. Я ж тобі від щирого серця помогти хочу.
Баба: Ну, як задарма — то помагай. Але якщо задумав щось, то знай: я своїм і на мізинець не поступлюся. Я ось зберу врожай, те, що на зиму, то в комору позношу, а насіння посмажу і гайда на ярмарок. Хлопці з дівчатами полюбляють на вечорницях насіння лузати, то, гляди, від покупців відбою не буде. А як вторгую грошей, то накупую всілякого краму, якого душа бажає: нові чоботи собі справлю, нову плахту, червоні коралі повішу в зотри низки. Заживу тоді, як справжня пані.
Дід (несучи мішка): Ти ще, бабо, до завтрашнього дня не дожила, а вже на сто літ наперед напланувала.
Баба: А тобі як заздрісно, то не слухай.
Обоє виходять.
Автор: Коли вже зібрано врожай і затихають спорожнілі поля і сади, на селянських дворах, навпаки, здіймається галас і круговерть: бряжчить кінська збруя, риплять вози, рвуться мішки, сиплеться на землю зерно, борошно, розливається олія і мед, через що лаються жінки на дітей, щоб не вертілися під ногами і не робили збитків. А чоловіки поважно ходять біля коней і возів, біля бочок, кошиків і мішків, оцінюючи все хазяйським оком. У всіх тільки і мова, що про товар, гроші та про ярмарок у місті. Уже й не так їсться, і не так спиться: усі думки тільки там. І чого б то мене так тягнуло на той ярмарок, питається? Ясна річ: на людей подивитися, себе показати, небилицями запастися, штурханів набратися, ну, і звичайно, продати щось і купити, якщо пощастить.
Налаштувалася на ярмарок і баба, а дід, як завжди, взявся їй допомагати.
Завіса відкривається. На сцені — декорації ярмарку.
Музично-хореографічна композиція «Ярмарок».
Гей, усі, хто має гроші:
Срібні, золоті, — хороші,
Той хай не вагається, —
Наш ярмарок починається.
Ну, а той подорожній,
В кого гаманець порожній,
Нехай візьме торбу сміху
Всім на радість та утіху.
Нехай візьме пісню гучну,
Гарну приказку і влучну,
Ще захопить по в’язанці
Гопаків та інших танців.
Всі заходьте, не минайте,
Торгуватись починайте!
Що вже добра на ярмарку всякого…
А люду… видимо-невидимо.
Вози гнуться,
Горшки б’ються,
Ті кричать, ті лаються,
А ті сміються та граються.
Купи добра валяться,
А продавці хваляться,
Товар виставляють,
Небилицею заправляють.
Продавці продовжують
зносити товар.
Один несе велетенську ложку.
Дитина: Дядьку, а навіщо ви таку величезну ложку зробили? Хто ж подужає нею їсти?
Продавець ложки: Та знайдуться і такі. Хто пізно встає і рано лягає, та цілий день на печі боки обминає, отой, якраз, і подужає.
Усі сміються.
Таночок із рушниками.
Таночок ложкарів.
Таночок бондаря з бочкою.
Таночок із хустками.
Таночок кумоньок із кошиками.
Кума Уляна:
Гей, дівчата, парубочки!
Покуштуйте огірочки!
Всі один в один гарненькі,
Пригощайтесь, дорогенькі!
Кума Явдоха:
Не хвалися так, сусідко,
Бо вродило в тебе рідко.
А що вже у мене красно, —
На городі рясно-рясно.
Кума Параска:
Покуштуйте мій буряк!
Найсолодший він на смак.
Сам, як кінська голова,
Як добряча булава.
Ух-ух!
Таночок із рушниками.
Починається торг. На передньому плані відбувається діалог двох кумоньок — Уляни та Параски.
Кума Уляна: Ой, кумонько, таку новину маю, таку новину… Горпину, що від мене через межу, знаєте? Так ось вона… ну… того… Самі розумієте.
Кума Параска: Та невже? А я-я-й… От лишенько… І хто б міг подумати? Померла значить?
Кума Уляна: Та яке там померла?! Якби ж то! А то гірше: з глузду з’їхала.
Кума Параска: Маєш тобі…
Кума Уляна: Кажу ж вам. Якось чула, як вона свого діда старим конем обізвала і мало з хати не вигнала.
Кума Параска: Людоньки… .
Кума Уляна: Еге ж, закидала йому, що спить за трьох, їсть за чотирьох, а робити і на одного не тягне. Це ж треба так: вік голубляться, а на старість чубляться.
Кума Параска: Ви скажіть… Справді, із глузду з’їхала. Дивіться, а це не вони ондечки поміж рядами ходять?
Кума Уляна: А ну-бо… Таки вони. Ну, добре, то я вже піду.
До куми Параски підходить кума Марися.
Кума Марися: Ой, кумонько, де б ще стрілися, як не на ярмарку? Може, які новини вже почули?
Кума Параска: Та такі новини, що не знаю, як і сказати.
Кума Марися: А що вже сталося?
Кума Параска: Та казала мені моя кума Уляна Ковалиха, що Горпина, яка від неї через межу, із глузду з’їхала..
Кума Марися: Та що ви… Не може бути.
Кума Параска: Не може, не може, а таки сталося. Вона свого діда, як старого коня, на мотузці привела на ярмарок продавати.
Кума Марися: Та ну…
Кума Параска: От тобі й ну.
Підходить баба.
Баба: Добридень вам!
Кума Параска (сама до себе): Це ж треба: про вовка промовка. Прощавайте, піду, бо покупці розійдуться.
Кума Марися: А що, Горпино, привели свого діда продавати?
Баба: Діда продавати? З якого б це дива?
Кума Марися: А хіба ж ні? Кажуть люди, як старого коня привели на мотузці.
Баба: Та що це ти, Марисю, казна-що верзеш та на мене плітки розпускаєш? Прикуси свого язика, соромітнице.
Кума Марися: Чого це «плітки»? Казала мені моя кума Параска, що Уляна Ковалиха все це сама чула і на власні очі бачила.
Уляна Ковалиха осторонь усе це спостерігала.
Кума Уляна: Хто? Я?
Кума Марися: А хто ж іще?
Кума Уляна: Брехуха!
Кума Марися: Від брехухи чую!
Кума Уляна: Хвеся язиката!
Кума Марися: Сама така!
Марися відходить.
Кума Уляна: Недарма люди кажуть: язик і до Києва доведе, і до кия. Отепер маю добру науку.
Торг продовжується. З’являється чоловік,
за яким іде його син-здоровань.
Син: Тату, тату, купіть мені таку велику ложку!
Усі сміються.
Баба озирається, шукаючи діда.
Дід розглядає товар гончара.
Баба: Чого рота роззявив? От нерозумний! Цяцьку побачив і зрадів, як дитя.
Дід: Та не цяцькою я тішуся. От дивлюсь собі і думаю: це ж які таланти Бог людям дав, який розум у голову вклав, якими то вміннями руки наділив. Ось поглянь: зліпив би собі гончар горщика, та й годі. А то ж ні: квіточками та візерунками оздоблює, поливою прикрашає, щоб любо було глянути. Бо ж душа краси прагне, до прекрасного тягнеться. Тільки ж одного жаль: не всі про те роздумують, не всі дякують Отому Майстрові Неперевершеному, Хто всіх нас великої майстерності навчає.
Баба: Тьху на тебе! Не гріши! Казна-що плете. Бога він майстром називає. І де таке чувано?
Дід: Не в тому, бабо, гріх, та ти мене не розумієш. А шкода…
Баба: Ти, діду, менше балакай, а давай мішка розв’язуй. Треба швидше грошей вторгувати, бо стільки тут усілякого краму, аж очі розбігаються. Я вже кожушка собі надивилася.
Дід: А я собі, бабо, так думаю: хоч і кажуть, що тут можна все на світі купити, проте доброта й любов на ярмарку не продаються і порожньої душі ніякими кожухами не зігріти.
Баба: Ну, досить вже, обридло твої теревені слухати. Оступись і не заважай. (Баба насипає насіння у склянку.)
Гей, хлопці, дівчата,
В кого грошей багато,
Кишені підставляйте:
Насіннячко всі купляйте.
Шклянку за п’ятак віддам.
Підходить гурт молоді.
Хлопець: А добре, бабо, наміряєте?
Баба: Як собі, мої соколики.
Набирає насіння, а «чуб» із склянки знімає.
Хлопець: Е ні, так не годиться. Насипайте, бабо, із чубом.
Баба: Ти ба, чого захотів? Дивись, щоб сам із чубом лишився (смикає його за чуба). Були вже такі, що на даремне зазіхали. І ти туди?
Хлопець: Я вам, бабо, не син і не зять, що ви мене за чуба смикаєте. Ходімо, хлопці-дівчата, ця баба скупа й сварлива, не будемо у неї купувати.
Баба: Ідіть-ідіть, не ви одні гроші маєте.
Торг продовжується. Усі вихваляють свій товар.
Автор: На ярмарку чутка швидко летить, отож дуже скоро всі покупці знали про скупу та сварливу бабу Горпину, що продає насіння, а тому за весь день до неї так ніхто і не підійшов. Помалу почали розходитися покупці і продавці, затихали торги й балачки, знову лаштувалися вози, а баба все стояла з повними мішками, не вторгувавши жодної копійки.
Сцена закривається. Баба залишається на авансцені. Підходить дід.
Дід: Що ж, бабо, пора і нам додому збиратися. Сонце вже на заході.
Баба: От і маєш тобі, вторгувала на плахту, і на чоботи, і на коралі. Ще й на нового кожушка… Дірку від бублика.
Дід: Не журися, бабо. Та я ж тебе і в старих чоботях, і в подертій плахті не менше любитиму.
Баба: А згинь з-перед моїх очей!
Дід: Дивуюсь я, бабо, як ти такою стала. А не була ж такою замолоду, не була.
Баба: Знаєш що, діду: що було, те минулося, а що минуло — те забулося. І справді, не буду цим перейматися. Не продала насіння — то й не продала. На печі сидітиму та сама лузатиму. Зима — вона ж довго тягнеться. А не з’їм, то нехай хоч на сміття, а за безцінь не продам!
Дід із бабою виходять.
Автор: Не довго осінь теплом балує. Затягло небо хмарами, замерехтів дощ, повіяло холодом та смутком. Тільки ж дідові сумувати ніколи. То сяде сітку на рибу в’язати, то кошика плести. Сидить, працює та й співає. А ось у баби життя невеселе… Сидить на своїх мішках сумна, зітхає та все на діда скоса поглядає.
Відкривається завіса. Дід плете кошика,
баба сидить, похнюпившись.
Дід (співає):
Тоді, як гріє сонечко,
Й зимової пори,
Мир Божий у віконечко
Зливається згори.
Заходять звірята, підхопивши пісню.
Усі:
І смуток десь дівається,
І серденько всміхається,
І пісенька співається
У колі дітвори.
Звірята (усі разом): Доброго дня, дідусю.
Зайчик: Ось прийшли вас відвідати, про здоров’я розпитати.
Дід: Проходьте, проходьте, мої хороші. Дякую, що не забули мене старого. Як бачите, живий та здоровий, за що Богу дякую. А ви сідайте ближче до печі та погрійтеся. Я ще ось дровець підкину.
Баба: І що у мене за життя таке безцільне?.. Порожньо на душі, ой як порожньо… Ніхто мені слова доброго не скаже, і я ні до кого не обізвусь… А були ж ми з дідом удвох, як ті два голубки, один до одного горнулися. Тільки ж я того не цінувала. Про добро стала мріяти, багатою захотіла стати. А навіщо мені все те добро здалося, коли душі нічим заповнити? Бо ж душу лише любов може зігріти. Пізно я це зрозуміла… А, може, ще не пізно? Ні, треба щось робити. Так більше жити не хочу! Дідусю мій, голубчику, пробач мені старій, нерозумній. Та мені ж без тебе життя не в радість. І ви, звіряточки, мені пробачте, зла не тримайте. Ану, помагайте мішки розв’язувати та стіл накривати. А ти, дідусю, неси все, що є в коморі. Та я ж для вас нічого не пожалію, що Бог дав — усім поділюся.
Усі гуртом накривають стіл.
Баба (співає):
Тоді, як гріє сонечко,
Й зимової пори,
Мир Божий у віконечко
Зливається згори.
Усі разом:
І смуток десь дівається,
І серденько всміхається,
І пісенька співається
У колі дітвори.
Дід (співає):
Коли душа хвилюється, —
На небо подивись.
Про тебе Бог піклується,
Мій друже, не журись.
Усі разом:
І смуток десь дівається,
І серденько всміхається,
І пісенька співається
До Бога лише ввись.
Автор: Відтоді знову зажили дід із бабою, мов два голубки, у любові та злагоді. А Бог благословляв їх щедрими врожаями та справжніми щирими друзями.