Основи сім’ї

Сьогодні як ніколи важливо осмислити глибину проблематики української сім’ї. Одне з відомих гасел проголошує: «Щаслива родина — міцна Україна!». Це мета, але не факт! Факт, на жаль, дещо інший. Якби мені поставили завдання охарактеризувати сучасну українську сім’ю, я б сказав: «Українська сім’я — це неповна сім’я, це нещаслива сім’я, і більшість дітей росте без рідного тата». Це підтверджує Держкомстат України, який фіксує, що середній показник розлучень в Україні становить 65 % (32 % на Заході і до 80 % на Сході та Півдні). Ця цифра не є об’єктивна й кінцева, хоча все пораховано до одиниць. За фактом вона гірша, тому що станом на сьогоднішній день у нас декілька мільйонів українців роками перебувають за кордоном на заробітках, їхні сім’ї переважно зруйновані, але це не зафіксовано в актах цивільного стану.

Для тих людей, які розлучилися, питання про сімейне щастя, зрозуміло, не стоїть, але й серед тих пар, які залишаються в шлюбі, багато не є щасливими в подружньому житті.
Є ще одна загальновідома фраза: «Діти — наше майбутнє». Не знаю, як ви, але я з нею категорично не погоджуюся, тому що не вони — наше майбутнє, а ми — майбутнє наших дітей. Поглянувши на те, як, у яких обставинах формуються й виховуються наші діти, можна спрогнозувати їхнє майбутнє.
1991 рік. Початок незалежності України. Комітет державної статистики повідомляє, що в країні нараховується 14 млн. дітей (це діти до 18 років).
2018 рік. В Україні 7 млн. дітей! Такої катастрофічної динаміки немає ніде в Європі. І це ще не межа, тому що зараз народжують ті, хто народився в 90-х роках, коли народжуваність складала півмільйона дітей щороку, останніми роками вона становить трохи більше 300 тисяч.
Лише 10 % із цих семи мільйонів формуються й виховуються в сім’ях під впливом відповідальних батьків. Що ж з іншими? 25 % живуть і формуються в проблемних сім’ях. Це ті сім’ї, де між мамою і татом немає любові, підтримки, довіри, поваги, де дуже часто присутні деструктивні явища, такі як алкоголізм, насилля тощо. Тобто у чверті сімей тато і мама зуміли створити абсолютно деструктивну атмосферу для життя своїх дітей, що не може не мати негативних наслідків. Та ще страшніше те, що понад 4 млн. дітей (65 %) живуть і формуються як особистості в сім’ях без рідного батька, а частина взагалі без присутності мужчини. Вони бачать, що чоловіки ходять вулицями, бачать їх по телебаченню, але їх немає ні в їхньому домі, ні в дитсадку, ні в школі. Ми до кінця не усвідомлюємо, яке це загрозливе становище!
Перш ніж перейти до детального розгляду нашої роботи і пропозицій, хочу зупинитися на постаті українського батька. Останніми роками ми відвідали з відповідними лекціями й уроками 43 українські школи (понад 3000 учнів). І часто ставили молодим людям одне й те ж запитання: «До кого ви звертаєтеся за підтримкою чи порадою, коли потрапляєте у важкі життєві обставини?» Отримавши близько 1500 відповідей, припинили опитування, тому що картина вже була цілком зрозумілою. 10 % дітей відповіли: «Я раджуся з батьками». 1 % написав, що радиться зі своїм батьком. 35 % радяться з мамою. 28 % написали: «Я раджуся зі своїми друзями» і 27% написали: «А я ні з ким не раджуся, я сам вирішую свої питання». Про що це говорить?
Український тато брав участь у зачатті й народженні своєї дитини в ста відсотках. Минуло 15 років, і лише 10 % українських татів мають авторитет в очах своїх дітей. Інші 90 % — це банкроти в сенсі батьківства, і байдуже, яким капіталом вони володіють, на яких машинах їздять. І це трагедія! Тому що безбатьківщина призводить до жахливих наслідків:
— раннє статеве співжиття й підліткові вагітності: що це за дівчатка? У більшості з них немає татів, а дівчинка потребує чоловічого впливу й чоловічої присутності, тому й віддається першому, хто зверне на неї увагу;
— на обліку в поліції і в колоніях для неповнолітніх правопорушників чимало хлопчиків, які росли без батьків, бо вони ж потребують моделі чоловічої поведінки, а за її відсутності беруть її з вулиці, вони гірше соціалізуються, слабше навчаються, більше депресивні або агресивні;
— у 8 % молоді виникають суїцидальні думки й наміри; молоде покоління не може похвалитися здоров’ям; інфаркти, інсульти, цукровий діабет, онкозахворювання у дітей, підлітків, причина — стреси, через безвідповідальне ставлення дорослих, через їхню незрілість, у сімейних стосунках насамперед.
Сподіваюся, досить прикладів, щоб підтвердити актуальність теми, яку ми сьогодні окреслюємо. Наступне питання: що робити? На сьогоднішній день в Україні розроблено Національну сімейну стратегію. Цей документ випрацюваний роками десятками людей, які глибоко займаються цією тематикою. У цьому документі вказано п’ять сфер життєдіяльності суспільства, які можуть і повинні впливати на стратегічну зміну ситуації в царині сім’ї: на рівні місцевого самоврядування, на рівні освіти, на рівні релігійного середовища, громадського сектору та медіа.
Враховуючи читацьку аудиторію, зупинюся лише на сфері освіти. І знову запитання: чому все так погано? Чи хочуть люди, щоб так було? Ніхто цього не хоче! Внутрішньою потребою людини є потреба мати міцні й надійні взаємини. Спілкуючись із молодими людьми чи то в школах, чи у вишах, я не зустрічав жодного, хто не хотів би мати щасливої сім’ї. Але всі хочуть, а лише 10 % мають. Чому? Я вже третій десяток років займаюся цією проблематикою й можу сказати, що головною проблемою є неготовність людей до подружнього життя та відповідального й ефективного батьківства. Не навчили і не показали приклад! Коли запитуєш молодь, яка кілька років тому закінчила школу, чи вважають вони доцільним і корисним особисто для себе, якби в школі їм викладали предмет чи предмети, які містили б інформацію про побудову стосунків, створення сім’ї, народження та виховання дітей, дістаєш стовідсоткову позитивну відповідь (це я нещодавно перевірив на відкритих лекціях перед студентами трьох університетів). У нас вакуум, дефіцит на подібну інформацію. Але ж усі все знають! Звідки, якщо їм приклад не показали і не навчили? Із засобів масової інформації та навколишнього середовища. Дітям нав’язують стереотипне мислення, і це стереотипне мислення призведе до того, що вони поповнять попередню статистику.
Отож, відповідні освітні програми розроблено, навіть кілька, різними авторами (І. Сіданіч, О. Олійник, А. Буковинський). Тепер питання в іншому: маючи ту чи іншу програму з основ сім’ї, хто буде здатний вийти до цільової аудиторії, щоб доносити цю інформацію? Чи знайдеться в Україні достатня кількість педагогів, щоб «закрити» це питання в школах? До такого викладання потрібно бути готовим, тут є дуже багато критеріїв. Але це питання безальтернативне, це питання нашої відповідальності за життя наших дітей і внуків. Тому запрошуємо фахівців на модульне навчання (на базі післядипломної освіти), де буде розкрито основні аспекти програми, пояснено, як користуватися методичними матеріалами. Там усього 70 тем, і немає чогось принципово нового. Неможливо придумати щось нове, тому що інститут сім’ї закладено Богом багато віків тому, усе, що сім’ю будує, — відомо, і що руйнує — теж відомо. Ми ж показуємо красу й гармонію Божого порядку, Божого задуму ідеальної сім’ї. І люди так потребують цього!

Тож, шановний читачу, якщо ви — педагог і усвідомлюєте свою відповідальність за цілеспрямовану підготовку молодого покоління до сімейного життя, формування життєвої, соціальної, громадянської компетентностей із питань шлюбу, сім’ї та свідомого батьківства, долучайтеся до навчання й викладання курсу «Основи сім’ї».
Не знехтуйте цією доленосною можливістю вплинути на нове покоління українців та закласти необхідні підвалини для побудови міцних родин!

Адріан Буковинський, голова оргкомітету Всеукраїнського Форуму сім’ї