Людмила Василівна Савчук народилася 1953 р. в смт Черняхів на Житомирському Поліссі. Закінчила Ніжинський педагогічний інститут. За фахом учитель музики, грає на баяні, сопілці, фортепіано. Два роки працювала у Прилуцькому педучилищі, три – у філармонії, багато їздила на гастролі разом зі своїми братами-музикантами. П’ять років працювала у музичній школі в Житомирі. Останні 22 роки працює в Рівному у загальноосвітній школі НВО № 18, де викладає музику і співи з 1 по 8 клас, а також християнську етику. Заміжня, чоловік Микола Іванович працює керівником літературно-драматичної частини Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру.
Людмило Василівно, як ви обрали свій фах?
Я закінчила школу з золотою медаллю. Особливо добре давалися мені точні дисципліни, тому вирішила вступати до технічного вузу – подала документи в Гомельський університет. Та один з моїх братів відмовив мене. Мовляв, ти, по-перше, сімейну традицію ламаєш, у нас всі музиканти, по-друге, це не твоє, шкодуватимеш потім все життя. Я забрала документи і вже поштою надіслала їх в Ніжин, на музично-педагогічний факультет.
Про свій вибір не шкодую. Хоч дуже тяжко зараз працювати в школі. Діти вже зовсім не такі, як були колись, і вчитель для них не є авторитетом. Але я люблю свою роботу. Коли ти приходиш в школу і діти тебе обступають з усіх боків – це особливе відчуття…
Що ви можете сказати про сучасних школярів?
Уже в початкових класах багато складних дітей, у багатьох порушена нервова система. До вчителя ставляться зверхньо: «Ви цього не маєте права! Ви того не маєте права!» Якщо їх щось не влаштовує, будуть іти жалітися і міняти вчителя. Пішла мода така. Видно, діти від батьків чують, що вчителі – це невдахи. Стало дуже модно кучеряво лаятися. Серед малих дітей це просто жах. Я вже мовчу про те, що курять.
Як, на Вашу думку, можна змінити таку ситуацію?
Якщо в школі з першого по одинадцятий клас ввести уроком християнську етику. Пам’ятаєте крилатий вислів недалекого минулого, що Україна зможе встати з колін лише тоді, коли схилиться на коліна перед Богом. Переконана, що це єдиний шлях до порятунку нашого суспільства.
Ви завжди були віруючою людиною?
Тривалий час для мене, як і для багатьох, поняття Бога було далеке і абстрактне. У мене не було віри. Мама просила, тільки не говори, що Бога немає. Я цього не говорила. Але коли мама радила піти в церкву до сповіді, я знизувала плечима, мовляв, які в мене гріхи: не вкрала, не вбила…
А коли Ваше ставлення до віри змінилося?
Аби підтримати подругу-колегу, яка втратила близьку людину, я почала разом з нею відвідувати церкву. Потім у нас з’явилася ідея створити у нашій школі духовну школу з вивчення Біблії. Ми запросили священика, спочатку з православного собору, потім з протестантської церкви. Біблія для мене завжди була авторитетом, але я нічого в ній не розуміла, але тоді відчула особливе піднесення, читаючи і роздумуючи над Словом Божим. Одного разу у нас був урок про Нагірну проповідь, і після нього я відчула, наскільки я грішна. То я казала «не вкрала, не вбила», а тут таке прийшло на пам’ять, – матінко моя рідна! – і те згадалося, й інше. Той період для мене був страшним. Мені здавалося, що жодної клітинки немає на мені, яка б чиста була. Я вночі прокидалася і мене в жар кидало. І потім пам’ятаю такий момент: я стала вдома на коліна, і з очей лилися сльози… Я плакала і просила, щоб Бог мене простив. І після молитви вже знала, що прощена. Мені світ зовсім інший став, неначе розвиднилося, так легко стало – словами не передати!
…Коли ми далі працювали над Біблією, я дізналася, що таке народження згори. А потім з’явилоя велике бажання прийняти хрещення, скласти з Богом заповіт. Це відбулося 28 листопада 1994 року. І тоді я відчула повний мир і спокій у серці. Тому що до цього мене хвилювало питання, а що буде після смерті? Тепер я спокійна, бо знаю, що я з Богом, я чекаю вічності з Ним.
Отже Христос змінив Ваше життя…
У 1994 прийняла хрещення, а в 1995 починається в мене ціла низка трагедій, втрат людей, які для мене були дуже близькі. В автокатастрофі гине племінниця. Через чотири місяці раптово помирає рідний брат, заснув і не прокинувся – страшна трагедія для мене. Через десять місяців після смерті брата вбивають Миколиного сина від першого шлюбу. У нас з ним були хороші стосунки. Потім другий брат помирає. Були такі хвилини, що, здавалося, не витримаю. Як згадую це, то дякую Богові, що допустив всі ці втрати вже тоді, коли Він був зі мною. Він мені допомагав в усьому. А якби ці трагедії сталися раніше, я не знаю, що зі мною було б.
Раніше мені здавалося, що у мене було красиве життя: музична школа, філармонія, музиканти, веселощі, компанії, але тепер усе, що було до зустрічі з Богом, я вважаю темрявою. І я там – мрець. Справжнє життя почалося лише після того, як я пізнала Бога. Дивлюся на віруючу молодь і радію. Я думаю: чому Бог у такому віці прийняв мене в Свою сім’ю? Якби це трапилося в молодості, я б стільки помилок не зробила, а потім думаю: дякувати Богу, що хоч у такому віці, буває ж і перед самою смертю… І взагалі, страшно подумати що можна померти, так і не пізнавши Бога, – це жахливо.
А як Ви прийшли до викладання християнської етики?
У 2000 році я вступила до Національного університету „Острозька академія”, де саме набирали групу майбутніх учителів християнської етики. Через два роки отримала сертифікат на право викладання цього предмета в школах. Після того відразу почала викладати в нашій школі. Щоправда, факультативно.
А як Ви запропонували дирекції школи ввести цей предмет?
Наш директор знав, що ми їздимо, вчимося. І ще тут свою роль відіграв начальник рівненського управління освіти, який повсюдно висловлював зацікавленість у викладанні в школах християнської етики. Нас четверо спеціалістів у школі.
Чи є зараз потреба у спеціалістах з християнської етики?
Зараз, на мою думку, все залежить від директорів. Якщо директор холодно ставиться, то не буде впроваджувати в своїй школі християнську етику, якщо захоче, то знайде собі спеціаліста. Звичайно ж, все залежить від того, хто цей предмет читає. Якщо не фахівець і людина далека від Бога, то не варто навіть і починати.
Скільки діток ходить до Вас на факультативи з християнської етики?
Зараз у мене дві групи, всього 25 чоловік. Один факультатив до початку уроків, для дітей, які навчаються в другу зміну, а другий – на восьмому уроці. Проблема в тому, що діти перевантажені, а цього предмета немає в розкладі, проте діти дуже уважні. Коли говориш їм про Бога, в класі завжди ідеальна тиша, настільки вони цю інформацію вбирають. Якби це були уроки християнської етики – це була б дійсно революція! Діти дуже сприйнятливі до Божих істин, але цього потрібно постійно навчати.
Наведу лише один приклад. Якось на виховній годині у восьмому класі я говорила про прощення. Використовувала біблійні приклади: про Йосипа і братів, які продали його в рабство, про Петра, який звернувся до Ісуса Христа із запитанням, скільки разів потрібно прощати свого брата, про слова з молитви «Отче наш»: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Звичайно, зробила висновок, що прощати потрібно завжди і всіх. І тут встає одна дівчинка і дуже щиро та схвильовано починає розповідати про конфлікт зі своєю найкращою подругою, після якого та не хоче її простити, хоча вона неодноразово просила вибачення. Я їй сказала, що якщо все справді так, то вона може заспокоїтися, бо тепер це проблема її подруги (до речі, ця друга дівчинка також була присутня на уроці). Продзвенів дзвінок, учні вибігли з класу, залишилися лише дві дівчинки… Думаю, що вони примирилися, бо з того часу і аж до самого випуску бачила їх разом.
Чи зацікавлені батьки, щоб їхні діти вивчали християнську етику?
Коли набирається група, я обов’язково кажу, що тільки за згодою батьків. Батьки з задоволенням пишуть заяви. Більшість батьків розуміє, що християнська етика потрібна зараз в школі, як повітря.
Деякі освітяни зараз переймаються питанням, як вирішити проблему різних конфесій, врахувати регіональні особливості України.
У нас в школі жодного непорозуміння на цьому ґрунті не було. Християнська етика має бути міжконфесійною. Ми виступали на педраді як вчителі християнської етики і сказали, що у нас етика не православна, не католицька, не протестантська, у нас етика християнська. Ми ж не говоримо, як богослужіння проходять, як обряди виконуються, ритуали. Фундаментом виховання може бути тільки Слово Боже. Завжди в центрі уваги має бути Ісус Христос. Ісус Христос спасає. Тільки Він помер на хресті, ніхто інший.
Розмову вела Тетяна Артерчук.