І. Що таке істина?
На перший погляд видається, що істина — це звична та зрозуміла для нас річ. Але й понині проблема пізнання й доказу істинності (істини) в сучасній епістемології та гносеології (наука про можливість пізнання об’єктивної реальності) є надзвичайно актуальною та неоднозначною.
Філософське розуміння істини має не одне визначення, проте майже кожне можна звести до такого смислу: «достовірне знання, що правильно відображає реальну дійсність у свідомості людей», або: За Мартіном Хайдеггером, істина (грецьке aletheia — буквально — «неприхованість») є відкритістю буття. Ансельм Кентерберійський (ХІ ст.), котрий постулював, що «істинний розум неодмінно веде до істинної віри», а «віра шукає розумного обґрунтування», розподіляв поняття «істина» на три сфери: 1) вічні істини в Богові;
2) істини речей, що ґрунтуються на узгодженні з божественною істиною та
3) істини мислення й висловлювань, що полягають у відповідності з істинними речами. Найкоротше визначення істини в Ансельма таке: «Істина — це осяжна лише в духові правота» (veritas est estitudo mente sola perceptibilis).
Для пізнання об’єктивної істини щоразу необхідно користуватися певною методологією, що відповідає сфері нашого дослідження, певним кутом зору, правильним виміром, мати, так би мовити, «прямовисний шнур», визначати вихідні аксіоми, концепції, згідно з якими можливо мати критерії щодо пізнання істини. Наведемо приклад з фізики: в оптиці за еталон світла беруть спектр сонячного світла, з котрим порівнюють усі інші відтінки. У математичних рівняннях істинність підтверджується, коли ліва частина рівняння кількісно відповідає правій частині (закон тотожності). Коли ж людина торкається проблем пошуку чи вирішення вічних, трансцендентних істин, котрі вимагають мобілізації всього єства людини (розуму, волі, моралі, совісті, емоцій, інтуїції, практичної діяльності) — одних фізичних чи математичних аксіом чи критеріїв недостатньо. Як тут не пригадати біблійний вислів: «Лише у світлі Твоєму ми бачимо світло!» (Пс. 35:10).
І щоразу проблема визначення критерію істини для вирішення будь-яких практичних завдань є досить непростою. Відомий фізик Жан ле Рон д’Аламбер писав: «Для того щоб увесь Усесвіт постав перед нами як величне відкриття, нам потрібно знайти відповідний кут зору, з якого ми могли б на нього поглянути».
Ще складнішою є проблема визначення критеріїв істини, коли йдеться про світоглядні концепції. Для всіх має бути очевидним, що зрештою існують лише дві протилежні світоглядні концепції, два погляди на навколишній світ і саму людину, кожна з яких претендує на істинність:
Перша концепція: світ виник випадково, людина також є результатом випадкового еволюційного процесу від первинного «узвару плісняви» до розвиненого філософа.
Друга концепція: фізичний Усе-світ, створений Творцем, є антропним: людина є найвищим творінням, що відображує образ свого Творця.
Яка концепція істинна? Чи існують сьогодні незаперечні аргументи на підтвердження однієї з них? Чи існують об’єктивні критерії, за допомогою яких можна було б однозначно визначити правильний та істинний світогляд? Безперечно! Сьогодні, у ХХІ столітті є такий «арбітр» — то сучасний науковий світогляд або просто наука.
ІІ. Що таке «наука» і що таке «псевдонаука»?
Найпоширеніше визначення науки наступне: «Наука — то об’єктивні та достовірні знання про навколишній світ та людину, котрі максимально перевірені щодо змісту, ретельно систематизовані та формалізовані». Такою і є сучасна наука. Певну достовірність наукових критеріїв важко заперечувати, бо скрізь ми спостерігаємо так звані «техногенні» та прикладні «чудеса»: людина ступила на Місяць, створила комп’ютер, винайшла нанотехнології, відкрила багато таємниць живого світу, розщепила атом і, можливо, уже дійшла до найменшої частинки Всесвіту. Усі подібні досягнення — то результат багатовікової праці людей, причетних і до теоретично-дослідницької діяльності, і до експериментальної наукової діяльності, і до всіх сфер щодо забезпечення умов для НТП. Тому не дивно, що наукова праця є почесною, а науковий світогляд і сама наука є безсумнівним авторитетом.
Але, на жаль, під таким очевидним позитивним авторитетом практично-експериментальної науки заховалася «псевдонаука» (під тією ж самою назвою — «науковий світогляд»), котра зазіхає на абсолютне вирішення проблеми походження Всесвіту. Задум привабливий. Але ця «наука», озброєна лише методологічним натуралізмом, намагається вияснювати ґенезу Всесвіту виключно з матеріалістичних концепцій. Проте, Ґенезу Всесвіту неможливо ні спостерігати, ні поставити експеримент, оскільки це явище сингулярне (одиничне). Без спостереження та експерименту діяльність класифікується в кращому разі як «попередня робоча гіпотеза», але аж ніяк не теорія. Проте, таке матеріалістичне фантазування (навіть не філософствування!) нагадує швидше штукарство, бо намагається ототожнити себе з науковим світоглядом, паразитуючи на технологічних досягненнях науки, не маючи належного інструментарію для виведення категоричних тверджень, на які зазіхає!
ІІІ. Деякі причини успішного розвитку наук у Західній Європі
Повертаючи увагу до дієвої наукової діяльності, поставимо питання: яким чином, завдяки чому сучасна наука змогла досягти разючих позитивних і корисних людям результатів?
З історії та філософії науки відомо, що уявлення людей про Всесвіт постійно змінювалися, формуючи зміну світоглядних систем від наївного містичного споглядання до суто матеріалістично прикладної парадигми. У межах цих світоглядних систем ще швидше змінювалися наукові парадигми, торуючи шлях до пізнання більш тонких структур фізичної реальності: від містики, окультизму та алхімії — до механіцизму класичної фізики; від детермінізму та математичної точності — до статистичної невизначеності; від принципу абсолютизму — до релятивізму; від квантової дуальності — до відносності; від атому — до фізичного вакууму; від дискретності — до континууму; від редукціонізму — до синергетики та холізму. Такими є деякі кути діалектики наукового сприйняття фізичної реальності.
Зазначимо, що в закладенні фундаменту сучасної науки об’єктивно вирішальну роль відігравав християнський теїзм. Чому?
• Саме християнська ідея монотеїзму дозволила постулювати єдність та індуктивність Усесвіту.
• Саме християнська ідея причинно-наслідкових зв’язків була адаптована наукою (особливо розробки Френсіса Бекона), що дозволило їй звільнитись від містицизму, окультизму, наївного споглядання, пантеїзму та увести в науковий світогляд цінність експерименту.
• Саме християнське ствердження абсолютних безвідносних цінностей дозволило сформулювати поняття про об’єктивні закони, об’єктивну матеріальну реальність і постулат про можливість правдивого пізнання такої реальності.
Без таких підвалин наше світоспоглядання безнадійно потонуло б у морі нескінченних міфів, абстракцій та псевдонаукових фантазій. Без біблійних підвалин у сучасній науці людство спромоглося б лише дійти до агностичної «речі в собі», або ж до даоського «мовчання».
Не міг фундамент сучасної науки зародитися й на теренах східних філософій, у яких фізична реальність — то ілюзія.
ІV. Більшість засновників усіх галузей сучасних наук — християни
Не випадково, що засновники майже всіх галузей сучасних наук повністю сприймали християнський світогляд. Наприклад:
Луї Пастер — бактеріологія, сформулював основний закон біології – закон біогенезу (живе — лише від живого);
Блез Паскаль — гідростатика;
Ісак Ньютон — класична фізика;
Роберт Бойль — динаміка газів;
Йоганн Кеплер — небесна механіка;
Метью Морі — океанографія;
Карл Лінней — біологічна таксономія;
Майкл Фарадей — теорія поля;
Джеймс Клерк Максвелл — електродинаміка;
Фрідріх Вільям Гершель — астрономія галактик;
Грегор Мендель — генетика;
Джон Рей — природна історія;
Бернгард Ріман — геометрія;
Джон Вудворт — палеонтологія;
Альберт Ейнштейн — теорія відносності;
Макс Планк — квантова теорія — та багато інших.
Річ не в тім, що видатні християнські вчені, котрі стали засновниками сучасних фундаментальних наук, були «дітьми свого часу» (коли більшість вірила у Творця, хоча й тоді вистачало безбожників та агностиків), але в тім, що внутрішня гармонія, цілісність, системність, широта та глибина їхнього світогляду, що опирався на існування та визнання трансцендентного Творця, породжували в них віру в закономірність, доцільність існування фізичного Всесвіту та в його об’єктивну пізнавальність.
Альберт Ейнштейн писав: «Найбільша таємниця Всесвіту полягає в його пізнавальності (нами)». Також він додав: «Я не можу уявити собі справжнього вченого, який не мав би глибокої віри. Безбожна наука кульгає…»
Лауреат Нобелівської премії, засновник квантової фізики Макс Планк сказав: «Релігія та наука не виключають одна одну, як це думали раніше і чого так бояться деякі наші сучасники. Навпаки, вони узгоджуються та доповнюють одна одну. Обидві —
релігія та природнича наука — вимагають для свого ствердження віри в Бога. Але для релігії Бог стоїть на початку, а для науки — в кінці шляху. Для релігії Бог є фундаментом, а для науки — кінцем розробки світоспоглядання».
Тому невипадково засновник філософії науки Френсіс Бекон стверджує: «Неглибоке знання відводить людину від Бога, а глибини знань приводять до Бога». Як тут не пригадати біблійний вислів апостола Павла: «Бо Його (Боже) невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видимим» (Рим. 1:20).
V. Основні засади і принципи наукової методології та проблеми дослідження межових станів Усесвіту
Визнаний авторитет у філософії науки ХХ століття Карл Поппер сформулював методологію наукового пізнання:
1. Спостереження.
2. Формулювання проблеми.
3. Побудова гіпотези (гіпотеза має бути перевірена дослідом, допускати можливість верифікації та фальсифікації).
4. Передбачення або прогнозування на основі гіпотези або результатів досліду.
5. Експериментальна перевірка гіпотези або прогнозування (необхідна повторюваність з метою точності досліду).
6. Формулювання стійкого закону.
7. Перевірка дії цього закону багатьма дослідами в різних умовах.
8. Формулювання наукової теорії.
9. Перевірка теорії дослідами та спостереженням: якщо хоча б один із результатів суперечить теорії, необхідно шукати іншу.
Таким чином науковий метод спроможний досліджувати процеси дійсності шляхом спостереження та експерименту. Але за межами обрію фізичних подій залишаються недосяжними для експериментальної науки межові стани Ґенези фізичного Всесвіту. Ними є:
• виникнення простору, матерії (енергії) та часу — трьох універсалій фізичного Всесвіту;
• виникнення біологічного життя;
• виникнення свідомості (мови Homo sapiens).
Очевидно, що формальний науковий метод не спроможний остаточно вирішити не лише вищевказані проблеми межових станів, а й такі, як сенс історії, людського життя, природи свідомості, духовного світу, моралі та багатьох інших: наука спроможна давати часткові відповіді на запитання «Як?», але ніколи не відповість на питання «Чому?». Описувати явище — ще не означає розуміти глибинні причини його походження та призначення.
VI. Сутність матеріалістичної парадигми та концепція редукціонізму
Поміркуймо, наскільки об’єктивно сучасна наука (лише у межах методологічного натуралізму
та матеріалізму) виконує своє класичне завдання — пояснення процесів дійсності.
Матеріалістична концепція заснована на трьох філософських презумпціях: редукціонізмі, еволюціонізмі та раціоналізмі. Концепція редукціонізму постулює принцип, що «сума частин дорівнює цілому». У такій концепції сума знань про окремі частини нібито дає повне знання про ціле. Редукціонізм був детермінований фізикою Ньютона з її абсолютним простором і визначеною матеріальною точкою. Увесь Усесвіт розумівся як рівнодійна всіх механічних рухів (теорія Лапласа). Але пізніше фізики зрозуміли неспроможність редукціонізму. Стало зрозумілим, що концепція матеріальної точки є придатною лише для умовних математичних розрахунків і не є універсальною. 1927 року вчені Клінтон Джозеф Девіссон і Лестер Джермер відкрили явище дифракції електронів і довели, що у частинок нема певних траєкторій; а принцип невизначеності Гейзенберга відмінив саме поняття частинки як локалізованого (точно зафіксованого) в просторі об’єкта, що має певну швидкість. У квантовій фізиці основним поняттям вже є не частинка, а псі-функція, яка принципово не може бути зареєстрована жодним приладом. Процеси в Усесвіті — це, насамперед, діяльність псі-функцій, які є первинними та які керують видимою фізичною даністю, і лише в статичному розумінні. Рівняння Шредінгера вважають законами природи. Але вони визначають лише розвиток пcі-функцій.
Неспроможність редукціонізму підтверджується також простими прикладами з фізики та хімії. Наприклад, молекула води, що має хімічну формулу H2O — це рідина, яка є універсальним розчинником та основним елементом живої матерії. Але вона, як не дивно, складена з двох елементів — оксигену та гідрогену, які на атомному рівні є газами! Їхнє поєднання створює зовсім іншу якість і властивості, котрі очевидно не є простою сумою цих двох газів!
Окрім цього, Джон фон Нейман довів математично, що класичної моделі Всесвіту, яка адекватно б описувала встановлені експериментально його параметри, не може існувати принципово!
VII. Обмежена можливість щодо пізнання видимого вимагає враховувати трансцендентне
Такі наукові дослідження й спостереження уможливлюють наступне твердження: «вузли» тих ниток, за допомогою котрих «сплетене» видиме, розв’язуються та зав’язуються у невидимому! Сьогодні фізика в такий спосіб розв’язує основне питання філософії: первинною є свідомість, невидиме Слово, Логос; вторинною є фізична даність!
До висновку про трансцендентне начало Всесвіту сучасна наука хоч-не-хоч змушена прийти також і через фізику елементарних частинок, зокрема й через теорію (краще гіпотезу) Великого вибуху. Тому неминуче сучасна наука змушена ввести в обіг своїх досліджень фізичної даності як СПОСТЕРІГАЧА, так і трансцендентне інтелектуальне начало — ТВОРЦЯ!
VIII. Еволюційне вчення про «макроеволюцію» суперечить усім природничим законам
Концепція еволюціонізму як спонтанного руху від простого до складного, як удаваного наслідку «містичної» самоорганізації природи (від «слизини» до фізика!) — виявляється і не науковою, і нелогічною! Сучасні наукові досягнення у вивченні тонкої структури матерії, фізики живого, ембріології, генетики тощо довели безглуздя еволюційної парадигми. Теорія макроеволюції (виникнення нових родів організмів від попередніх) ніяк не відповідає вимогам, принципам і методології не лише експериментальної, а й теоретичної науки. Перед ученими-біологами повною мірою відкрився науковий факт при дослідженні біологічного життя: життя —
то не лише хімізм, а найскладніший інформаційний процес, що забезпечує існування найменшої одиниці живого — клітини!
Еволюційна парадигма суперечить встановленим фундаментальним законам природи, зокрема, І-му та ІІ-му Началам термодинаміки, закону біогенезу, законам генетики і теорії інформації. Еволюційне бачення світу суперечить математичним теорії ймовірності та теорії випадкових процесів. Воно не відповідає й історичним фактам, артефактам геології та палеонтології.
Адепти теорії еволюції змушені відкидати всі результати геохронології, постулюючи майже безкінечні проміжки «періодів» існування Всесвіту. Таке бачення, до того ж категоричне, веде світоглядну науку хибним шляхом, викривлюючи реальну історію Всесвіту та людства, не кажучи вже про негативні суспільні та моральні наслідки цієї теорії.
Але навіщо така парадигма? Щоб визнати людину незалежною від її Творця! Новітні «теорії» панспермії та уфологія приходять на зміну неодарвінізму, котрі дотепно ілюструє фантастична байка: «Зелений гуманоїд обідав на Землі, залишив шкуринку банану, з котрої еволюціонував еволюціоніст!»
Нарешті, концепція «голого» раціоналізму, де розуму людини приписана надприродна сила в можливостях пізнання, котрими він нібито здатний панувати над Усесвітом. Теорема Курта Гьоделя «про неповноту», виведена ще 1931 року, повністю спростувала такі марні сподівання покладатися лише на ratio. Цю теорему було доведено для формальних арифметичних множин про неповноту й суперечності в кінцевому рахунку логічних висновків, які будуються на системі вихідних аксіом, узятих з цієї ж системи. Щоб усунути суперечності в раціональних логічних висновках, нам необхідно задіяти аксіоми з іншої (трансцендентної) системи.
Висновки
Сьогоднішні спроби пояснити всі процеси дійсності без урахування трансцендентного Початку Всесвіту лише існуючими природничими законами, закономірно та неминуче ведуть до глухого кута, протиріч та форм сучасного містицизму. Ми перебуваємо на межі зміни парадигми сучасного наукового світогляду, який уже не наважиться і не зможе ігнорувати трансцендентний початок Всесвіту Розумним Творцем.
Валерій Решетінський,
президент Інституту ґенези життя та Всесвіту,кандидат технічних наук