Взаємовідносини християнства і науки впродовж історії були й залишаються неоднозначними. Амплітуда коливань вражає: від різкого протиставлення й конфронтації до повного підпорядкування й тісної співпраці. Одні дослідники доводять наявність природженого конфлікту між науковим і релігійним світоглядами. Інші обстоюють думку, що знання і віра, належачи до різних сфер людської життєдіяльності, не конкурують, а доповнюють одне одного. Поширеною також є теза про існування тісних взаємовідносин між ними. Особливо гостро це питання постало в кінці ХІХ — на початку ХХ ст., коли наука була перенасичена емпіричним, фактичним матеріалом, а релігія перебувала у великій кризі. Згодом кризова ситуація поширилася вже й на науку, позиції якої похитнулися наслідками двох світових воєн, вибухами атомних бомб, Чорнобильською трагедією, загостренням проблем, пов’язаних із забрудненням навколишнього середовища, обмеженням сировинних і енергетичних ресурсів тощо.
Атеїзм — це своєрідна хвороба розуму, що збився на манівці. Починаючи з XVII ст. серед літераторів, художників, філософів, природодослідників почала зростати зневага до релігії… Розрив із християнською вірою призвів до деградації як мистецтва, так і наукової думки. Письменники втратили здатність проникати в таємниці людського буття. Заперечення Бога заважає науковцям оцінювати результати своїх досліджень… Твори мистецтва, літературні твори, наукові знання обертаються проти людини, перешкоджають її духовному розвитку, проповідують насилля, створюють ілюзорну віру у всемогутність науки і техніки.
Жан Даніелу «Культура, зраджена інтелектуалами» (Jean Daniélou. La cultura tradita dagli intellettuali), 1974.
На сучасному етапі ця багатовекторна проблема ще більше урізноманітнилась, проте на підставі досліджень релігієзнавців можна говорити і про певні усталені тенденції. Так, аналіз низки наукових робіт дослідників Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАПНУ та Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка свідчить про те, що з великою вірогідністю в ХХІ ст. переважатиме не прагнення до розмежування науки і релігії, а пошуки шляхів до їх взаємозв’язку та доповнюваності шляхом християнізації першої та сцієнтизації останньої. При цьому слід зазначити, що основні напрями християнської теології не однаковою мірою переосмислюють свої позиції щодо прийняття сучасного наукового світогляду, про що свідчить здійснений порівняльний аналіз доктрин католицької, протестантської і православної церков. Отож, науковці роблять наступні висновки:
Християнська теологія намагається ефективно використати продуктивну для неї сучасну світоглядну ситуацію. Зберігаючи незмінними основні постулати теології, християнські богослови перейшли до якісно нового ступеня відкритості до проблем постмодерного світу, трансформувавши в бік принципової плюралістичності засоби та форми виразу теологічних доктрин. Наслідком цього є поворот від протистояння науки і релігії до діалогу між ними.
Сучасні богослови не заперечують посилення ролі науки, але вказують на необхідність повернути її в реальні емпіричні межі, а у світоглядній сфері повернутися до християнських витоків. Сучасні природничі науки не суперечать релігії і не можуть довести відсутності Бога, тоді як перевагою релігії є те, що, на відміну від науки, вона дає відповіді на запитання, чому і для чого виник світ.
Значна кількість сучасних теоретиків православ’я для вирішення окремих космогонічних і космологічних проблем використовує алегоричне трактування низки біблійних історій, трансформуючи досягнення науки відповідно до релігійних постулатів і залишаючись на ортодоксальних позиціях, сформульованих вищими ієрархами церкви.
Отже, для релігійних і наукових пояснень виникнення світу, життя та людини використовуються різні метафізичні аргументи. Водночас стверджується, що наукові відкриття малозначущі через те, що «не спроможні пояснити» процеси, які мали місце в розвитку Всесвіту. Основою ірраціонального пізнання світу в православній ідеології є християнський світогляд, який стверджує, що існування Всесвіту викликане законом причинності, а емпірична наука не містить раціональних пояснень, оскільки в окремих випадках вона перестає підтверджуватись. Християнське світорозуміння, на їхню думку, має стати методологією для сучасних наукових досліджень, а теологічна віра й серце — головними категоріями православного пізнання істини. Поширеним елементом теологічної аргументації першооснови світу є його гармонійність. Розвиток матеріального світу пов’язується не з еволюцією, а з рушійними силами, що перебувають за межами матеріального.
Теоретики католицизму доводять необхідність гармонії розуму і віри, вважаючи плідним верховенство теології і метафізики над конкретними галузями теоретичного розуму, обстоюють ідею відродження природної філософії (Г. Морріс). Вони створюють феноменологічні теорії, які синтезують дані наукового і релігійного досвіду для розкриття змісту еволюції Всесвіту, яка привела до появи людини. Цей процес підпорядкований своєму регулятору й своїй кінцевій меті — «точці Омега», втіленням якої є Христос. Ідея єднання раціонального та ірраціонального бачиться панацеєю від усіх проблем людства. Важливою умовою реалізації цієї ідеї може стати духовний фактор — зрозуміла і свідома віра стає найвищою цінністю еволюції (Тейяр де Шарден).
Сучасні протестантські теологи в різний спосіб намагаються довести провідну роль Біблії й християнської релігії в цілому щодо розвитку науки. Залежно від того, як вони аналізують наукові відкриття, умовно їх можна поділити на модерністів та фундаменталістів. Прихильники модернізму намагаються знайти компроміс з еволюційним ученням, натомість фундаменталісти вимагають заборони його поширення.
Протестанти прагнуть поєднати досягнення науки й релігії. Протиставлення віри і знання, підкреслюють вони, — це вигадка тих, хто бореться проти віри й церкви (К. Барт). Своє покликання вони вбачають у тому, аби в усіх моментах дійсного або уявного розходження між наукою і релігією показати, що правда останньої залишається непохитною. Християнські богослови при цьому нагадують, що знання перебуває в постійному розвитку. На відміну від релігії, наукові теорії й гіпотези змінюють одна одну. Те, що здавалося в науці незаперечним учора, безслідно зникає сьогодні. На відміну від наукових, основні положення християнського віровчення залишаються незмінними. Християнське вчення про світ і людину повинно спиратися на одвічні істини одкровення і бути предметом віри. При цьому християнська віра аж ніяк не усуває вивчення природи, але вона допускає можливий вплив надприродного у світі в межах закону причинності.
Таким чином, з різним ступенем модернізації богословські підходи основних християнських конфесій єдині у своїх формах, завданнях, кінцевій меті, тенденціях щодо науково-технічного прогресу. Загальна теологічна настанова визначається такими завданнями:
1) уважне стеження за розвитком науки;
2) відбір серед її досягнень всього того, що можна використати в апологетичному плані;
3) критика негативних наслідків;
4) осучаснене тлумачення релігійних догматів, без суттєвої зміни їхнього змісту;
5) обґрунтування теолого-філософських концепцій про гармонійну єдність релігії і науки, історико-наукових концепцій про зв’язок між християнством і виникненням науки й техніки;
6) спростування секулярно-атеїстичного світогляду;
7) створення глобального релігійного світорозуміння, яке б інтегрувало в собі новітні досягнення науки й було ефективною альтернативою секуляризаційно-атеїстичному світорозумінню.
Водночас неможливо обминути той факт, що в період глобалізації спроби синтезу релігії й науки містять певні загрози для християнства. Розглянемо кілька з них.
Визначальним моментом для науки є дух інновації, пошук нового знання, тоді як для релігії знання уже дане в богооткровенних істинах. Сучасній людині більше імпонує дух інновацій, ніж традиційність релігії; з іншого боку, ортодоксальність релігії може стати дійсною опорою в період зневіри, викликаної бурхливими соціальними процесами, прагненнями до постійного оновлення. А тому інтеграція християнства з наукою відкриває дорогу до інновації, змінюваності в межах самого християнства. Воно уже не зможе бути основою сподівань людини віднайти стійке й абсолютне, не зможе стати підґрунтям до подолання світоглядної кризи.
Християнство неможливе без ідеї церкви, яка є оберегом колективного «ортодоксального» досвіду і гносеологічним критерієм теологічного пізнання. Будь-яке самостійне тлумачення християнського догмату може призвести до його єретичного, викривленого розуміння. Наука, на відміну від християнства, заперечує догматизм влади будь-якого авторитету, оскільки найважливішими критеріями науковості є доказовість і певні можливості перевірки. Синтез із наукою для християнства може обернутися появою численних вір, засновники яких не тільки відмовлятимуться від основоположних догматів християнства, але й досить вільно тлумачитимуть їх, творитимуть власні віроповчальні праці, авторитет яких ставитиметься вище за авторитет Біблії. Водночас відмова навіть від одного догмату християнства руйнує його цілісність.
Найважливіша особливість традиційного християнства полягає в тому, що воно засноване на вірі, а не на силі раціонального доказу, що, з одного боку, відрізняє релігію від науки, універсальним критерієм якої є раціональність, а з іншого — створює певні особливості світосприйняття, характерні саме для християнства. Сутність християнської віри полягає в тому, що вона передбачає такий стан душі, при якому відбувається спілкування людини з Богом. У науці ж людина покладається тільки на власний розум. Галуззю віри є не те, що не пізнане, а те, що не може бути пізнаним. Про це свідчить поділ християнських догматів на ті, які можуть бути обґрунтовані за допомогою розуму, наприклад, безсмертя душі або існування Бога, і такі, які розуму абсолютно недоступні.
Як уже зазначалося, сучасне християнство створює різноманітні уявлення про основи світобуття, що призводить до загострення кризи. Його пантеїстичний варіант поглиблює моральний релятивізм, а також не дає людині відчуття захищеності й гарантій справедливості, яке їй забезпечувало традиційне християнство. Щоправда в останні роки простежуються й протилежні тенденції в розвитку християнства, зокрема, звуження релігійного поля в умовах розвитку науки є новим симптомом, оскільки розвинена наука формує в людях сцієнтистську свідомість, у яку дуже легко вкладаються старі формули. Релігію починають розуміти утилітарно, як феномен, що допомагає в організації суспільного життя, у наведенні порядку. Її підміняють правилами і нормами моральної поведінки.
Отже, результатом спроби інтегрування науки і релігії стає одночасне суміщення різних космологічних доктрин. У світогляді людини формується розмаїття поглядів, які призводять до того, що вона вірить у що завгодно або ж не вірить ні в ніщо. А тому намагання інтегрувати науку й релігію викликає підрив віри як у науку, так і в релігію. Наслідки такого синтезу у своїй основі мають негативний характер і для науки, оскільки остання перетворюється на псевдонауку або ж паранауку. Подібний розвиток цього процесу викликає появу найрізноманітніших псевдорелігійних і псевдонаукових культів.
На завершення нашого аналізу варто сказати, що, адаптуючись до глобалізаційних процесів соціуму, християнські богослови для поширення своїх віровчень використовують досягнення науки, зокрема новітні інформаційні та телекомунікаційні технології. Так, інтернет може стати простором для проектування і формування зв’язків між наукою і релігією, освітою і різними сферами практики, може бути засобом формування релігійних цінностей, а також інструментом утворення спільнот, що їх культивуватимуть. У соціальному просторі може бути започаткований інтернет-діалог між релігією і наукою.
Ірина Сіданіч, доктор педагогічних наук, професор Університету менеджменту освіти НАПНУ