Майже чотири десятиліття тому одна з полтавських компартійних газет ущент розгромила письменника, упорядника «Літературного словника Полтавщини» Петра Ротача за те, що він включив до довідника матеріал про Григорія Ващенка. Де це бачено, «щоб вшановували петлюрівця, буржуазно-націоналістичного пройду, який у роки окупації на догоду фашистам редагував газету «Голос Полтавщини», а після війни вже з Мюнхена продовжував критикувати радянську владу»?
Хто ж цей чоловік, на якого обрушився такий шквал звинувачень, але який обґрунтував ще на початку минулого століття систему виховання не на якомусь абстрактному «комуністичному ідеалі», а на ідеї прилучення молодих людей до служіння Богові та Україні, стверджуючи першість віри в Бога у виховному процесі. Причому, виводив цей найголовніший постулат із традиційної народної педагогіки та одвічних християнських цінностей. Ким був той, хто будував свою методику на основі Слова Божого та написав і розробив педагогічні принципи, які були альтернативою «великому» Макаренку?
Григорій Григорович Ващенко народився 23 квітня 1878 р. у с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Прилуцький район Чернігівської області). Походив майбутній педагог із давнього козацького роду.
У 1888–1898 рр. Г. Ващенко вчиться у Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії. Його молодшими товаришами у семінарії були Симон Петлюра і Володимир Щепотьєв. Серед семінаристів тоді панували українські національні настрої. Звинувативши інспектора семінарії архімандрита Агапіта в підтримці доносів у стінах навчального закладу, був недопущений через його втручання до вступу в Київську духовну академію, а відтак розпочав трудовий шлях на учительській ниві.
Проте, через рік вступив до Московської духовної академії, де з 1899 по 1903 рр. вчиться на словесному відділі. У закладі був активним членом українського гуртка, брав участь в організації шевченківських свят. Одержав ступінь кандидата богослов’я за працю «Учення Гартмана про світовий моральний лад». Саме під час навчання в богословських закладах у Григорія Григоровича формується ідея про новітню педагогіку, яка буде базуватися на прин¬ципах Біблії та національного самоусвідомлення.
Але саме за такі ідеї, ще в царській Росії, Ващенко переживає перші поневіряння. Викладає почергово у Полтавській єпархіальній жіночій школі та вчительській школі на Шведській Могилі (1903–1904 рр.), пізніше — у Кутаїському духовному училищі працює викладачем російської та церковнослов’янської мов. У жовтні 1906 р. знову переїздить до Полтави, де працює викладачем російської мови Полтавського комерційного училища. Там він виступив проти свавілля царської влади (написавши про це статтю у газеті «Полтавщина», розголосивши інформацію про урядові розправи над селянами у 1906 р.). Опісля переїздить до провінційного Тихвина. Там він викладає у різних духовних навчальних закладах. Лише у 1913 р. його запросили до Роменського духовного училища викладати російську мову.
Відтоді Г. Ващенко починає активну працю з підготовки нового покоління кадрів українського вчительства. Для цього він читає курси у Прилуках, Ромні, Хоролі. У 1917 р. на 2-му вчительському з’їзді піднімає питання про організацію Української академії наук.
Проте у серпні 1919 р. Ващенко був заарештований як український націоналіст під час захоплення денікінцями Полтави. Від розстрілу, неминучість якого вже була вирішена, був порятований завдяки заступництву одного з впливових освітянських керівників та взятий «на поруки». Після згаданих подій Ващенко став редактором журналу «Українська культура». 1921–1923 рр. — керівник організованого ним навчального закладу з підготовки українських учительських кадрів — трирічних педагогічних курсів ім. Б. Грінченка в с. Білики Кобеляцького повіту Полтавської губернії, куди було перенесено з Полтави згадану учительську семінарію.
Паралельно із викладацькою діяльністю Григорій Григорович займається літературною творчістю. Пише збірник «Пісня в кайданах», окремо видає п’єсу «Сліпий» та повість «До ґрунту» (під псевдонімом Г. Васьківський). Є у його доробку і низка оповідань. 1911 р. педагог відійшов від літератури і захопився питаннями психології й педагогіки.
Уже за радянського часу зазнає гонінь за свою національну позицію з боку представників соціалістичної ідеології. Але з успіхом викладає у Полтавському ІНО і навіть у 1925 р. отримує звання професора. Та в 1933 р. був звинувачений у буржуазному націоналізмі і звільнений з роботи. Лише восени 1936 р. одержав посаду керівника кафедри педагогіки при Сталінградському педагогічному інституті, де й працював до 1940 р. Саме тоді домігся повернення до Полтавського педагогічного інституту на попередню посаду, а також обійняв посаду керівника аспірантської групи. У Полтаві педагога застає війна.
1941–1943 рр., як редактор газети «Голос Полтавщини», перебуває в такому ж становищі, що й редактори українських газет тодішньої окупаційної пори, видатні письменники І. Багряний та У. Самчук. Усі вони видавали газети не для фашистського окупанта, а для духовно-інформаційних потреб українського люду, що мусить, зрештою, звільнитися як від більшовизму, так і від німецького фашизму. Працює над темами «Освіта на Україні за часів більшовизму» та «Вплив більшовизму на психіку українського народу». 1943 р. разом із родиною виїздить із Полтави до Києва, а звідти «після великих біженських пригод» прибивається у 1945 р. до Німеччини.
Найбільш плідним періодом життя Ващенка, безумовно, є мюнхенський період. З вересня 1945 р. обіймає посаду професора педагогіки та психології філософського факультету Українського Вільного Університету в Мюнхені. 1946 р. — вихід друком у Мюнхені праці «Виховний ідеал». 1949 р. — Ващенко обраний на посаду ректора Богословсько-педагогічної академії, створеної Українською Автокефальною Православною Церквою у Мюнхені.
Там, у еміграції, виходять у світ його найвизначніші твори: 1952 р. — у Лондоні побачила світ перша частина праці «Виховання волі і характеру», 1957 р. — брошура «Проект освіти в самостійній Україні» та друга частина книги «Виховання волі і характеру». Ващенко активно публікується в емігрантській українській пресі («Авангард», «Визвольний шлях», «Український самостійник», «Шлях перемоги», «На варті» тощо). В усіх цих працях Григорій Григорович послідовно відстоював і розвивав ідею виховання молоді на біблійній основі. Він вважав, що нерозуміння основних засад Слова Божого призводить до деградації, розділення, занепаду. Неповага до Бога призводить до неправильного розвитку педагогіки як науки і нівелювання посади педагога як високого поклику формувати майбутні душі.
Педагог-богослов піддає сумніву вартість наскрізного, всеохоплюючого прагматизму сучасного світу, що здрібнює життєві цілі людини. Погодьтеся, такі погляди є актуальними, особливо для виховання сучасної молоді, що зорієнтована на прозахідну теле-, аудіо-, відеопродукцію і найголовнішими вважає матеріальні потреби, забуваючи про моральність, людяність, духовність. Ващенко-психолог на противагу сучасній нігілістично-споживацькій психології окреслює новий ідеал — християнський виховний ідеал, що включає в себе євангельський виховний ідеал у його історичних і національних формах, і загальноєвропейський виховний ідеал, який також має християнське підґрунтя. Таким чином, Г. Ващенко будує виховний ідеал української людини на двох основних принципах: християнської моралі й української духовності, що витворилась протягом історії країни. Головним завданням у вихованні української молоді Г. Ващенко бачить виховання волі й характеру під високим гаслом: «Служба Богові й Батьківщині».
У своїх дослідженнях щодо виховання підростаючого покоління він наголошує, що фундаментом виховання й абсолютною вартістю для молоді має бути Бог.
Г. Ващенко, ставлячи на меті виховання «всебічно розвиненого, активного діяча для суспільного добра», поклав, по суті, в основу навчання сократівські філософсько-освітні принципи систематичності і природовідповідності. Принцип систематичності український учений розглядав як одне з найважливіших завдань навчального процесу, оскільки він має виробити в учнів «цілісний світогляд». Тому принцип систематичності, на переконання філософа і педагога Г. Ващенка, стосується як викладання окремих дисциплін, так і навчання в цілому.
Принцип природовідповідності Г. Ващенко розуміє подвійно: з одного боку, він трактує його як навчання, що відповідає особливостям дитячого віку, а з іншого, як відповідність законам природи взагалі. Але особливо Г. Ващенко підкреслював, що принцип природовідповідності навчання вимагає від учителя ґрунтовного засвоєння здобутків сучасної психології дитинства і відповідної побудови навчально-виховного процесу.
Відповідно до вчення Г. Ващенка, повноцінне, ефективне виховання неможливе без високої патріотичної свідомості і глибокої духовності вчителя. Не сухе, холодне слово виховника, а «відчуття серцем» має бути покладене в основу виховання.
Олег Блощук
Цитати з творів Г. Ващенка
«Праця педагога посідає особливе місце серед різних фахів. Вона має в собі деякі елементи праці наукової, бо одним із завдань її є збагачення учнів науковими знаннями і вироблення в них наукового світогляду. Але ще ближче вона стоїть до праці мистецької… Але це мистецтво особливого роду. Як і всякий мистець, педагог втілює в певні форми свої педагогічні ідеї. Але матеріал, над яким працює педагог і мистець, — різний, звідси і різні засоби творчості. У виховний процес входять загальнолюдські, національні та індивідуальні завдання. Загальнолюдські завдання розкриті в Новому Завіті й творах кращих європейських педагогів; індивідуальні завдання випливають з природних властивостей кожної молодої людини та її здібностей; національні завдання диктує нам минуле і сучасне народу. Усі ці завдання органічно зв’язані одно з другим.
У зв’язку з цим і відповідальність педагога за свою працю незрівнянно більша, ніж відповідальність, приміром, скульп¬тора чи маляра. Коли скульптор невдалою працею зіпсує шматок мармуру, то шкода від цього буде невелика і то лише матеріальна: зіпсований шматок мармуру легко можна замінити іншим. А коли педагог покалічить душу дитини, то це вже буде не тільки втрата, а й справжній злочин перед дитиною й суспільством, причому такий злочин, що його важко, а іноді й зовсім неможливо виправити. Але разом з тим нема більш почесної праці, як праця педагога. Виховуючи підростаюче покоління, педагог бере найактивнішу участь у творенні майбутнього свого народу» («Виховання волі і характеру. Підручник для педагогів», ч. 1 — 1952, ч. 2 — 1957).
«…Особливо великого значення набуває навчання релігії… У старших класах треба знайомити учнів з філософськими основами християнства й висвітлювати думку, що на основі його збудована європейська культура й цивілізація. Також слід показувати, що лише на основі християнської моралі можливий подальший поступ людства…
Авторитет Церкви мусить стояти якнайвище. Це можливе лише тоді, коли церковні діячі не повторюватимуть помилок минулого та будуть зразком християнської ідейності для мирян. Боротьба тяжка, майбутнє на випадок поразки загрожує катастрофою. Отже, потрібна консолідація сил. Життя руба ставить питання про об’єднання церков. Мало того, виникає потреба об’єднатись усім тим, хто прагне до Правди і Добра, незалежно від національності і віросповідання. Тільки тоді Добро візьме гору над Злом, тільки тоді настануть на землі мир і благовоління між людьми» («Християнство і майбутнє людства», 1946).
«Сучасне суспільство занадто зматеріялізоване. Найбільшою вартістю для багатьох є доляр: гонитва за ним стала головним мотором життя. Тому останнє стало таким беззмістовним і жалюгідним. Зрозуміло, що такий моральний стан суспільства не може не відбиватись на українській молоді. Але велика честь буде їй, коли вона і в такому середовищі зі всією молодечою щирістю присвятить своє життя найвищим вартостям: Богові і Батьківщині. Цим вона не тільки виконає свій високий обов’язок перед рідним краєм, а й внесе живий струм у життя інших народів» («Бог і Батьківщина»).
«На вищому моральному ступені стоять ті, що гідність вбачають у високих моральних якостях, як-от принциповість, чесність, правдивість, служіння якійсь високій ідеї: Батьківщині, правді, красі…. Багато прикладів такої високої особистої гідности дає нам історія християнства в особах мучеників, місіонерів, пастирів. Керівництвом для них була християнська мораль, метою — Царство Боже, сенс життя — служіння правді Христовій і підготова себе й інших до Царства Небесного» («Героїзм»).