Інтерв’ю із заслуженим працівником культури України Миколою Федоришиним.
Микола Федоришин, 1958 р. н. — магістр культурології, аспірант Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки (м. Луцьк), член правління Рівненського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, заступник голови Національної спілки краєзнавців України, автор та керівник багатьох фольклорних проектів, музейних експозицій, пісенних фестивалів, організатор і учасник міжнародних наукових конференцій з питань вивчення, збереження й використання історичної спадщини. З 2011 року — директор КЗ «Культурно-археологічний центр «Пересопниця» Рівненської обласної ради. Автор книг, брошур, низки публікацій у наукових виданнях, які стосуються історії Волині, Пересопницького Євангелія, фольклорної спадщини українців.
— Миколо Васильовичу, розкажіть, будь ласка, як і коли з’явилася ідея створення культурно-археологічного центру «Пересопниця»?
— Усе почалося 1989 року зі встановлення пам’ятного Знака Українській Першокнизі «Пересопницькому Євангелію» у с. Пересопниця. Тоді ж, весною, створив музейну експозицію «Літописна Пересопниця» та «Пересопницьке Євангеліє» у сільському клубі, що розташований поряд із Знаком. А далі, щороку, протягом 23 років, тут відбувалося обласне свято духовності та культури. Промовці говорили про створення на цьому місці чи то храму, чи то будинку культури. А я запропонував створити музей. Ідея на диво швидко матеріалізувалася. Незважаючи на тодішні ідеологічні розбіжності, її підтримали і Рівненська облдержадміністрація, і обласна рада, і громадські організації. До того ж, саме вийшов Указ Президента України В. Ющенка про відзначення 450-річчя Пересопницького Євангелія, який наступний Президент також підтвердив. І за три місяці збудували цей музейний комплекс.
Хоча ні, усе почалося набагато раніше. Можливо, десь навіть підсвідомо, я виношував цю мрію роками, відтоді, як зацікавився історією рідного краю, почав вивчати історичні матеріали. І це ж невипадково з дитинства траплялися мені старовинні залізні наконечники, ножі, черепки глиняного посуду, давні свистульки. Усі артефакти згодом потрапили до археологічної експозиції.
На відкритті центру колишня бухгалтер Радухівської сільської ради Олена Брох сказала: «Ага, тепер розумію чому Федоришин збирав на городищі всяке череп’я: він знав, що тут колись постане музей».
— Що саме спонукувало Вас це робити?
— Я переконаний, що збереження історичної пам’яті завжди актуальне, без цього не буде розвитку ні держави, ні нації. Якщо ми не знаємо свого минулого, будувати майбутнє неможливо. Це аксіома. Як місцевий мешканець, я знав про славетну історію нашого краю, але для багатьох вона досі залишається невідомою. Чому? Тому що раніше в нас не було державності — і не потрібна була історія, а тепер — мало тих, хто може про неї розповісти. Бачу своє покликання в тому, щоб знайомити людей із їхньою історичною спадщиною, використовуючи для цього різні методи: книги, лекції, екскурсії, фестивалі, історичні реконструкції тощо. Це дуже важливо, адже в цій спадщині витоки нашої державності й писемності. Такі знання змінюють людей.
— Що являє собою музейний комплекс «Пересопниця»?
— Музейний комплекс — це два поверхи вежі: археологічний музей і музей Пересопницького Євангелія. Поряд, на мальовничій території, — відтворена садиба княжого дружинника, сцена, майданчик для ярмарків, монастирище (княжий некрополь), а через дорогу, біля Святомиколаївської церкви та дзвіниці ХVIII ст., на дитинці, оточеному оборонними валами, — музей «Фортеця».
Як уже зазначалось, культурно-археологічний центр збудували 2011 року до 450-річного ювілею Пересопницького Євангелія, адже саме тут, у Пересопниці, 1561 року було завершено п’ятирічну працю над українською Першокнигою.
Пересопницьке Євангеліє — реліквія українського народу. З 1991 року на ньому Президенти України присягають на вірність народові. Оригінал зберігається в Києві, у Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського. У нас — факсимільне відтворення цієї пам’ятки. Книга вагою 9 кг 300 г розписана витонченими літерами з кольоровими малюнками по золоту. Це шедевр рукописного мистецтва. За красою й багатством оформлення йому немає рівних. Однак знаковим є те, що українською Першокнигою стало саме Євангеліє — Добра Звістка Господа Бога для людей.
До речі, в одному залі з українською Першокнигою міститься унікальна колекція Євангелія, перекладеного мовами народів світу. Не знаю, чи є ще десь подібна експозиція?
— Яке Ваше особисте ставлення до Святого Письма? Яку роль відіграє воно у Вашому житті?
— Я люблю читати Біблію. Старий Завіт важче сприймати, а от Євангелію можна «смакувати» завжди. Це і повчання, і сила, і мудрість. У Євангелії людина може знайти відповіді на всі питання, як поводитись в тому чи іншому випадку. Це — Книга життя.
Усі чотири євангелісти писали про вплив слова на людину. Насамперед — слова Ісуса Христа, який і Сам є відвічним Логосом, але також і людського слова, вимовленого й написаного. Слово просвітлює та лікує, але може поранити й убити. Про це я наголошую і на екскурсіях, і своїм дітям, які знають і шанують Бога і Його Слово.
У культурно-археологічному центрі ми не можемо обминути деякі речі, пов’язані з язичництвом, бо це також наша історія — дохристиянські вірування українського народу. Проте важливо, як ми їх трактуємо. Маю чітку християнську позицію щодо створення експозиції, адже, згідно з біблійним текстом, ми маємо служити єдиному Богові. Приміром, ми могли б створити ширшу експозицію, представивши різні релігії світу. Але навіщо? Це виглядало б, ніби я представляю іншого Бога.
Однак обрядові моменти не відкидаємо. Більшість із них, утративши своє прикладне релігійне значення, використовуються при проведенні культурницьких концертних заходів.
— Яким був Ваш шлях до Пересопниці?
— Це все мої рідні місця. Я народився в с. Сухівці, що в 10 км від Пересопниці, але шлях мій туди був довгим і тернистим, хоча тепер бачу в усьому Боже провидіння. Довелося навчатися в Миколаєві, потім служба в армії, закінчив виш у Рівному. Починав трудову діяльність як завідувач клубу в с. Іскра (суч. с. Новожуків) Рівненського р-ну. Згодом — директор Рівненського районного краєзнавчого музею, потім — праця на відповідальних посадах Рівненщини, пов’язаних із культурою, освітою, охороною культурної спадщини тощо. Побував за кордоном: працював і навчався. Зрештою доля повернула на круги своя, до Пересопниці.
Робота в музеї — це моє життя, раніше це було хобі, а тепер за це ще й гроші платять (сміється).
— Що Ви можете сказати про відвідувачів музею?
— За шість років у нас побувало понад 100 тисяч людей практично з усіх областей України і з багатьох країн світу.
«Пересопниця» включена до маршруту «Історична Волинь», який охоплює п’ять західних регіонів: Житомирщину, Хмельниччину, Тернопільщину, Волинь та Рівненщину. Можу сказати, що кожен школяр, який живе на території Рівненської чи Волинської обл. за час навчання обов’язково відвідає наш музей. Приїздять люди зі Львова та Києва, Херсона й Дніпра, останнім часом постійно організовують групи з Донеччини та Луганщини. Ті, хто хоче глибше зануритися в історію, приїздять удруге, утретє.
Звичайно, в теплу пору року потік туристів потужніший, у зимовий період спокійніше, маємо змогу більше займатися науково-пошуковою роботою, готувати нові культурно-просвітницькі заходи.
— Який у вас колектив? Над чим зараз працюєте?
— Усього в нас 19 людей, із них 7 — науковці. Музей займається науково-дослідною роботою, організовує археологічні симпозіуми, самі беремо участь у міжнародних конференціях, готуємо наукові статті.
Залучаємо до Пересопниці археологічні експедиції. Матеріалу тут вистачить не на одне покоління археологів. У розкопках беруть участь не лише науковці, а й студенти-історики, члени археологічного гуртка з ПДМ Рівного. Знайдені під час розкопок раритети виставляються тут же в музеї.
Пересопниця несе те, що до нас не ніс ніхто в Україні — ідею державності, прокладаючи місток від України-Русі до сучасної Української держави, не просто проголошує це словами, а доводячи артефактами (тризуб, булава, гривня тощо). Ми є спадкоємцями давньоруської держави, тому будь-які зазіхання на нашу історію чи то зі Сходу, чи із Заходу — марні.
— Що Ви очікуєте від Всеукраїнського духовного собору, який має відбутися у вересні цього року в Пересопниці? Яка мета його проведення?
— Захід готується в рамках святкування 500-річчя Реформації. До речі, я переконаний, що Пересопницьке Євангеліє — це також продукт європейської Реформації.
Усі погоджуються, що Україна потребує реформ, оновлення всього суспільного життя. Хай цей собор буде ще однією краплиною в синтезі того, що зараз робиться для збереження України.
Змінити суспільство можуть люди, які знають, як це зробити: культурні, освічені, знаючі, поставлені й благословенні Богом. Тому ми й збираємо всіх активних християн, щоб сформулювати пропозиції щодо оновлення країни, передати їх уряду й домогтися їхнього виконання. Якщо ми зуміємо напрацювати такий документ — значить, недаремно зібралися. Може, вдасться підказати владі вектор подальшого руху.
Однією з конкретних цілей, яку ставимо перед собором, є перенесення святкування Різдва Христового на 25 грудня. І причина не лише в єдності з християнами західного світу. 1 січня, коли православні люди мали б триматися посту, по всій країні починається вакханалія. Чи ж не покарана Україна за це? Зрозуміло, що це свідомо було зроблено радянською владою, тому повинна відбутися декомунізація в духовному плані. Тоді й святкування Нового року, можливо, буде більш культурним, без спиртного і лихослів’я.
— Що б Ви побажали читачам часопису «Слово вчителю» — українським освітянам?
— Насамперед, запрошую всіх відвідати наш музейний комплекс. Він відіграє не лише науково-дослідницьку, але й навчально-виховну роль. Тут можна побувати на цікавій екскурсії, послухати пізнавальну лекцію, а ще провести повноцінний урок з історії чи християнської етики, який запам’ятається дітям на все життя (у навчальних програмах є відповідні теми). Також є можливість організації шкільного таборування.
А якщо більш загально, то побажання одне — любіть Слово, читайте Святе Письмо, і знайдете там себе і для себе.
Розмовляла Надія Доля
Як з’явилося Пересопницьке Євангеліє?
Фундатором Української Першокниги була княгиня Анастасія Заславська (Гольшанська), яка народилася в м. Дубровиці на Волині орієнтовно між 1508 і 1510 роками. Як зазначають історики, представники роду Гольшанських відіграли помітну роль в українській історії.
Анастасія, як і інші жінки її стану, була освіченою, начитаною. У п’ятнадцять років вийшла заміж за Кузьму Заславського, народила двох дітей. Та 1556 року втратила чоловіка. У пам’ять про нього княгиня вирішила створити Євангеліє, якому б не було рівних в усій окрузі. Того-таки року в Заславі розпочалася натхненна праця. Головною фігурою був архімандрит Пересопницького монастиря Григорій, високоосвічена людина свого часу. А чорним чорнилом і циноброю на пергаменті виводив Михайло Василевич, син протопопа з лемківського Сянока. Високохудожні мініатюри (заставки, кінцівки й розкішні орнаменти) створював невідомий волинський маляр. Праця над відтворенням Чотирикнижжя руською (чит. староукраїнською мовою), близькою до народної, тривала п’ять років. Завершилася вона у Пересопниці, в монастирі Різдва Пречистої Богоматері, 29 серпня 1561 року. Цей рік став останнім у земному житті княгині Анастасії.
Історичні місця перебування Пересопницького Євангелія
Заслав (суч. Ізяслав) (1556)
Пересопниця (1561–1630)
Клевань (1630–1648)
Звягель (суч. Новоград-Волинський) (1648–1649)
Чигирин, Біла Церква, Київ (1649–1701)
Переяслав (1701–1862)
Полтава (1862–1873)
Санкт-Петербург (1873–1881)
Полтава (1881–1941)
Уфа (1941–1947)
Київ (1947– донині)