Опублікування державною владою указу про відзначення 500-річчя Реформації — це грандіозна подія у становленні розвинутого громадянського суспільства України. За своїм значенням цю подію можна порівняти з прийняттям Першої поправки до Конституції США. Звісно, що українська Конституція і без того гарантувала всім громадянам право на свободу совісті, і навіть — свободу світогляду. Але на практиці реалізація цих прав нагадує Оруелла, коли всі рівні, але одні рівніші, ніж інші. Одні мали цю свободу природно — завдяки підтримці влади вони вводили свої традиції в загальнонаціональний стиль життя й календар. Іншим ця свобода надавалась як вимушений захід, неминуча поблажка. Відтепер Реформація — така ж частина нашої спільної громадянської історії, як і Хрещення Русі.
Політичний вимір із самого початку був невід’ємною складовою Реформації, він різко знизив унітарний вплив Священної римської імперії. Вона надавала моральне виправдання відмові від сплати податків Риму, а це сприяло зародженню й розвитку національних елементів індустріального суспільства. Пропоненти нових суспільних цінностей від самого початку схвалювали, опікувалися й підтримували церковних нонконформістів. Без цього їх намагання швидко завершилися б.
А ось що стосується релігійної сфери, то все склалося набагато трагічніше. Те, що багато істориків називають головним здобутком Реформації, є якраз тим, чого Лютер понад усе хотів уникнути. Зрозуміло, що Церква й без цього вже була розділена на грецьку і латинську. Але збільшувати кількість розколів і поділів зовсім не було на меті в провінційного богослова. Лютер не збирався покидати «неправильну» церкву й створювати замість неї свою, «правильну». Він хотів, щоб Церква Христова, якій він належав, була правильною у всіх відношеннях. Роздумуючи над розрізненням форми та сутності (за Арістотелем), Лютер намагався зберегти ідентичність Церкви як Тіла Христового. Ідея була лише в переміні її форми («ре-формація»), яка не відповідала істинній євангельській сутності.
Але, граючи в чужу гру, важко не почати підлаштовуватися під чужі правила. Біблійне поняття «віра» почали спритно підміняти релігійною концепцією «віровчення». І до того ж — надто успішно! Зверніть увагу: навіть ключовий принцип Реформації Sola Scriptura ми досі навіть у віддалених від колиски протестантизму краях повторюємо латиною! Повторюємо з благоговійним наголосом, як заклинання, як якесь нове об’явлення! І навіть не задумуємось, що поза контекстом конкретної полеміки це словосполучення абсурдне. Який сенс має сентенція Sola Scriptura сама по собі, якщо в цій самій «Скриптурі» її не знайти? Будучи вирваною з конкретного тезису, вона проголошує лише власну необґрунтованість.
Цей критерій виник у робочому порядку, щоб очистити догматичну шкаралупу й докопатися до божественної простоти Писання: «Бо спасені ви благодаттю через віру, … на добрі діла» (Еф. 2:8, 10). Але якщо благодаттю, то жодна з догматичних позицій не має тоді переваги! Цього опоненти допустити не могли. І стали віровчення множитись, як гриби після дощику, породжуючи все нові й нові розколи, деномінації, віровчення, братства, групи й об’єднання. І кожна гілка претендує на єдино правильну доктрину, проголошуючи: «Дякуємо Тобі, Боже, що ми не такі, як ці католики — служителі традицій і ритуалів, або, наприклад, як ці (назву будь-якої конкурентної протестантської деномінації підставте на власний розсуд)».
Сутність Церкви лишилася тією ж, але щось явно змістилося. За численними пунктами й параграфами різноманітних катехизисів, символів, декларацій і віросповідань стало важко знайти найважливіше Sola, яке Писання проголошує безпосередньо — Solus Christus: «нема іншого Ймення…» (Дії 4:12). Справа часом доходить до абсурду, коли стати членом Божого Царства простіше, аніж членом помісної общини. Адже для першого достатньо віри, а для другого необхідно пройти низку випробувань та ініціаційних церемоній, які мають до Sola Scriptura опосередкований стосунок. Належність до певної групи прирівнюється до сертифікату доктринальної бездоганності відповідно до критерію кіплінгських бандерлогів: «Це правда, тому що ми всі так говоримо». Сьогодні людина найчастіше вибирає церкву, як товар у супермаркеті: який із них «брендовіший», найбільш тішить око чи приємний на слух. І якщо раніше страх відлучення був схожий на страх Божий, то сьогодні це може непокоїти не більше, ніж відміна абонемента в спортзал за несплату.
Не проминула, звісно, Реформація безболісно й для Римської церкви. Втративши видиму монополію на перебування в Христі, вона була змушена піти своїм реформаційним шляхом. Шлях цей довгий і дивний, із багатьма спусками та підйомами. Одним із найбільш ефективних серед них був Другий Ватиканський собор 1964 р., де, окрім іншого, був затверджений декрет Unitatis Redintegratio (лат. — «Відновлення єдності»), у якому, зокрема, говориться:
«Чимало общин відділилось від повної єдності з Католицькою Церквою, і це сталось не без вини людей: і з однієї, і з іншої сторони. Однак тих, хто народжується нині в таких общинах і сповнюється віри в Христа, не можна звинувачувати в гріху розділення, і Католицька Церква приймає їх із братською повагою та любов’ю,.. виправдавшись вірою, при хрещенні вони стають Христовими і, відповідно, по праву носять ім’я християн, тому чада Католицької Церкви з повним правом признають їх братами в Господі».
Звернули увагу? «Виправдавшись вірою!» Праця Лютера не лишилась безплідною і для його материнської церкви. Не минуло й півтисячоліття… До нашої теми мають стосунок ще три важливі моменти. По-перше, сутність перебування в Христі більше не підмінюється відповідними догматичними нюансами віровчення. Єдине звинувачення стосується поділення Церкви. По-друге, визнається двостороння вина в цьому поділенні. По-третє, теперішні протестанти до цього ніякого стосунку не мають. Вони — ні при чому!
І справді: прогулянка яблуневим садом не робить вас яблуком! Як же членство в протестантській церкві робить вас співучасником Реформації? Якщо вас у вашій церкві все влаштовує, ви всім задоволені й бажаєте лише того, щоби все лишалося по-старому, Реформація для вас — не більше, ніж історична подія віддаленого минулого. Апатія — хронічний недуг сучасного суспільства, і церкви зокрема.
Не мистецтво володіти молотком зробило Лютера реформатором. Реформатор — це той, кому «не все одно», хто готовий змінювати й змінюватися, ризикуючи власним спокоєм і благополуччям, аби тільки залишатися «справжнім»; аби тільки найголовніше залишалося найголовнішим; аби тільки форма не втрачала своєї відповідності сутності. Реформатор — не той, хто зневажає інші церкви, а той, хто змінює свою.
Що ви хотіли б змінити у своїй церкві? Не для того, щоб вам у ній було комфортніше чи цікавіше, а щоб Христос міг ефективніше поширювати Своє світло через неї. Чому ви тепер цього не робите? Адже якщо ваша церква справжня, то вона тоді й не ваша, а Його!
Ось тільки бігти за молотком і псувати суспільне майно не варто. Навіть у Віттенберзі церковні двері давно перестали виконувати роль дошки оголошень, куди час від часу прибивали розклад майбутніх заходів. Сьогодні в нашому розпорядженні є зручніші офісні канцтовари — кнопки, скріпки, клейкий папір. Є й потужніші засоби оповіщення.
Про заплановане засідання богословської групи та його порядок денний Лютер хотів повідомити якомога більшу кількість колег і студентів. А тому впевнений, що сьогодні він напевне дав би повідомлення в «мережі»: «Нижчевказане буде запропоноване на обговорення у Віттенберзі під головуванням вельмишановного отця Мартіна Лютера, магістра вільних мистецтв і святого богослов’я, а також ординарного професора в цьому місті. Отже ті, хто не може бути присутнім і особисто вступити з ним у дискусію, запрошуються зробити це письмово».
Сергій Головін,
д-р філософії, д-р прикладного богослов’я, президент Християнського науково-апологетичного центру, президент міжнародного просвітницького товариства «Людина і християнський світогляд»